Гібридні війни Росії: історія, яка повторюється
Володимир Бірчак - історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху
Сергій Рябенко - юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті
Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готовими. Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готовою, що сусідня країна, яка за міжнародними угодами зобов’язувалася визнавати територіальну цілісність нашої держави, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані нею "гібридні" методи агресії не нові.
У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Тож пострадянська "демократична" Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що пристосувала методи попередників до нових реалій.
Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.
Власне, коли вдаватися до пошуку причин поразки Української революції, особливо на початках у 1917-1918 роках, приходять на думку дві основні причини. Одна із них — це та, що сам український народ, та навіть більше його еліта, занадто пізно еволюціонували й усвідомили необхідність власної державності.
Журналіст Олександр Зінченко влучно зауважує, що у березні 1917 року кияни буквально носили на руках по Хрещатику Михайла Грушевського, називали «Батьком» і «Месією». За рік – навесні 1918-го — почали кричати "ганьба" Грушевському. У квітні – прийшов Скоропадський. Почали кричати "ганьба" Скоропадському. У грудні докричалися — прийшов Петлюра. Потім було "Петлюрі — ганьба!" Врешті-решт Петлюру вигнали більшовики і у середньотерміновій перспективі розстріляли усіх, хто пробував кричати їм "ганьба!"
Раз за разом українці зачаровувалися політиками і розчаровувалися в них. Але в епохи змін міцність країн вимірюється відповідальністю самих громадян.
Євген Чикаленко
Згадуючи буремні роки першої української революції, Євген Чикаленко називав українців "недовареною нацією". Він згадував свою розмову з сільським крамарем Шафером, який усе описував байками.
Шафер сказав тоді Чикаленкові:
"Чиста сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!"
Та цю причину не до кінця можна вважати основною. Український народ все-таки продемонстрував кристалізацію своїх думок і був готовим змінювати та, зрештою, й змінював політичну еліту.
Основною причиною українських поразок був все той же ж одвічний ворог – північно-східний сусід.
Показовим, однак, є те, що дві свої перші агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши "гібридні елементи" на нашій території та пересвідчившись у їхній дієвості, використали їх у війнах проти інших країн.
Отож, у нашому матеріалі найбільше хотілося б зупинитись на аналізі цієї гібридної війни 100-річної давності, порівнянні її із сучасною та розгляді того, як, незважаючи на все, формувалась тоді УНР, а зараз твердо стоїть на своїх позиціях держава Україна.
"...Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою": перша війна радянської Росії проти України
Після прийняття І Універсалу стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, що прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися перемовини між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду.
У ході перемовин було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р.
Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат – органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини.
Листівка «Чужого не хочу, а свого не віддам». 1917 р.
З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти "намірів самовільного здійснення автономії України". А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць – у Великій Раді).
Але Тимчасовий уряд порушив прийняті домовленості. 4 серпня він затвердив "Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові", згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.
Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.
Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала "Декларація прав народів Росії", у якій проголошувалося "право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави".
Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію.
За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні.
14 листопада Центральна Рада прийняла рішення поширити своє повноваження на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські землі. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.
20 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал. Він проголошував створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.
Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський
Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію "рівних і вільних народів", серед яких мала бути й Україна. Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.
Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі "квазідержави", радянський уряд погодитися не міг. Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.
Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до "самовизначення" та суверенітету України. З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає "Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними".
З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою: "у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні".
Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з'їзді рад. Однак їхні спроби призвели до протилежного результату. Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З'їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.
Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну "самовизначитись" правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.
Раднарком очікувано визнав відповідь української влади на свій ультиматум "незадовільною". І постановив: "вважати [Центральну] Раду у стані війни з нами". Члена більшовицького уряду Володимира Антонова-Овсієнка призначили уповноваженим з організації "боротьби та бойових дій з [Центральною] Радою".
Володимир Антонов-Овсієнко
На кордоні з Україною почали концентруватися червоні російські війська. Однак оголошувати війну УНР Раднарком не поспішав. Для цього були причини – більшовики розуміли, що не мали в Україні достатньої підтримки, а відкрита агресія лише згуртувала б українців довкола Центральної Ради.
Відомий радянський діяч Володимир Затонський охарактеризував ультиматум Раднаркому як "іноземне втручання у місцеві справи", а тому "доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка".
Тож свої агресивні наміри уряд радянської Росії вирішив ретельно приховати. План, за словами одного з місцевих більшовиків, був доволі простий: "треба тут же, на Україні, створити військовий центр, а то Пітеру [Петрограду] незручно вести війну". Втілювати його почали дуже швидко.
У грудні 1917 року під приводом боротьби з "контрреволюційним заколотом" на Дону, російські червоні загони Антонова-Овсієнка увійшли до українського Харкова. Під їх прикриттям і за допомогою Раднаркому місцеві більшовики скликали власний "Всеукраїнський з'їзд рад". Він, на відміну від ранішого "київського", представляв лише меншість рад України, зате абсолютна більшість його делегатів були членами більшовицької партії.
На з'їзді проголосили утворення "паралельної" УНР у формі "республіки рад". Трохи згодом призначили й альтернативний "уряд" – Народний секретаріат. Утім маріонетковий характер "радянської" УНР усвідомлювали навіть самі новопосталі "керманичі". Вже згадуваний Затонський визнавав: "який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала".
Втім, мети було досягнуто. Ширма у вигляді альтернативної "народної республіки" дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме "радянська" УНР.
А "харківський з'їзд" повідомив, що "якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою".
Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни "повстали" проти "нелегітимної київської влади".
Так, можна провести паралель із сучасною російсько-українською війною. Коли РФ розповідає всьому світу, що насправді в Україні триває внутрішній конфлікт і громадянська війна. І ці слова, як зазомбовані монотонно повторюють телеведучі усіх федеральних каналів. Чи ж не за схожою схемою вони діють?
Для "керівництва" цією "боротьбою" у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили "головнокомандувача" збройними силами.
Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени "уряду". За словами Шахрая: "за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне".
Насправді як зараз у ОРДЛО, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та "надзвичайному комісару" Раднаркому Григорію Орджонікідзе. Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.
Більшовики у грудні-січні 1918 рухалися територією України з досить цікавою тактикою. Підтримувані військами із радянської Росії, вони добирались до великих міст, в яких піднімали повстання нібито українські більшовики. Тоді на їхню підтримку виступали росіяни – і міста ставали «червоними». Таку тактику вони хотіли застосувати і до столиці. Та забігаючи вперед, варто сказати, що «січневе повстання» в Києві було придушене українськими військами.
Тут саме собою напрошується порівняння дій більшовиків у 1917-1918 та РФ у 2014, які таким самим чином підтримували Самооборону Криму та сепаратистів ДНР і ЛНР.
"И пусть кто-то из украинских военных попробует стрелять в своих людей, российские военные будут стоять позади людей, не спереди, а сзади"
"Я говорил неоднократно, публично. В разговорах со своими иностранными коллегами я не скрывал, что наша задача заключалась в том, чтобы обеспечить условия для свободного волеизъявления крымчан. И поэтому мы должны были предпринять необходимые меры, чтобы события не развивались так, как они сегодня развиваются в юго-восточной части Украины. Чтобы не было танков, боевых подразделений националистов и людей с крайними взглядами и хорошо вооруженных автоматическим оружием... За спиной сил самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие. Они действовали очень корректно, но решительно и профессионально. По-другому провести референдум открыто, честно, достойно и помочь людям выразить свое мнение было просто невозможно".
Завдяки підмозі з Росії та через те, що під впливом комуністичної пропаганди частина українських військ оголосила про нейтралітет, спочатку червоні доволі швидко просувалися вперед. Але з Петрограда постійно вимагали прискорити наступ.
У радянській Росії не вистачало продовольства, і запобігти голоду більшовицький уряд розраховував саме за допомогою вилучених в Україні ресурсів. Ленін вимагав від Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе "вжити якнайнещадніших заходів. [...] Усіма силами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод". Та була для поспіху ще одна, не менш важлива, причина: у ці дні у Брест-Литовську (сучасна Білорусь) відбуваються перші за всю історію Великої війни мирні перемовини. Ці перемовини стануть вирішальними для щойно створеної молодої Української Республіки.
Однак цікаво, що ініціатива у мирних перемовинах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 р. Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні перемовини.
Лінія фронту проходила по території УНР, і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що червона Росія може укласти мирний договір із державами Четверного союзу і претендувати на територію УНР.
1 січня 1918 р. українська делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у перемовинах, наполягаючи на самостійному статусі.
Нарком закордонних справ Росії Лев Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у перемовинах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником перемовин.
Лев Троцький
Та згодом піднялося питання про те, що більшовики лише декларативно «визнають право націй на самовизначення». Перше звинувачення більшовиків, а зокрема Льва Троцького, у пропаганді, недотриманні умов перемир’я та й власних заяв висловив представник німецької делегації генерал-майор Гофман ще 12 січня:
“Прикладом більшовицького насильства являється Україна. Коли її населення виявило свою волю до самовизначення. Петроградський уряд вислав до Києва ультиматум з погрозами, що він застосує зброю, якщо український народ пробуватиме здійснювати своє право на самовизначення.”
Радянські делегати лише відмовчувалися або переводили тему в інше русло. Перемовини тимчасово призупинилися, хоча час від часу проводили консультації між окремими представниками переговорного процесу.
Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 р. Затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 р. Радянської України.
Після поновлення перемовин, фактично визнаючи наявність конфлікту між Раднаркомом та Центральною Радою, Троцький, тим не менше, всіляко заперечував факт агресії з боку більшовицької Росії. А саму війну, яка вже йшла повним ходом, намагався представити винятково як внутрішньоукраїнську справу.
Доходило до абсурду: у той час, коли червоні російські загони Муравйова та Антонова-Овсієнка захоплювали одне за одним міста і містечка на Лівобережній Україні, Троцький виголосив заяву про те, що "на Україні нема жодних окупаційних військ". А трохи згодом узагалі почав вимагати залучити до переговорів окрім делегації УНР ще й представників Народного секретаріату – мовляв, унаслідок успішної боротьби "українських рад" із "київською Центральною Радою" вплив останньої постійно зменшується і питання, хто "матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв'яже вислід боротьби між двома організаціями".
Більш того, відкидаючи не лише декларації власного уряду, а й навіть попередню заяву очолюваної ним делегації про визнання самостійності УНР, Троцький категорично заявив, що "тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії".
Аналізуючи відповіді і тези Троцького, напрошується порівняння із теперішнім президентом РФ, який ввів в обіг неологізм «іхтамнєт».
Ихтамнет (від рос. Их там нет — їх там нема) — російськомовний неологізм, що виник через постійне заперечення Росією своєї військової присутності в агресивних гібридних війнах проти окремих країн, і насамперед — під час інтервенції до Криму та у війні на сході України. У ЗМІ термін набув популярності та став загальною назвою кадрових російських військових без знаків розпізнавання, що беруть участь у неоголошеній війні проти України.
7 березня 2018 року
Незалежність, Крути, відступ і наступ
На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях і розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.
9 січня за старим стилем (22-го – за новим) відбулося внесення проекту IV Універсалу на засідання Малої Ради. Точніше – трьох різних проектів. Майже три доби тривало узгодження остаточної редакції тексту IV Універсалу. І лише в ніч на 12 (за старим) – 25 січня (за новим стилем) (дата 22 січня була пізніше узгоджена як святкова, бо через рік цього дня відбулася Злука УНР та ЗУНР) пройшло голосування Центральної Ради і проголошення Незалежності Української Народної Республіки.
"Присутні усі як один встають, – пише репортер "Нової Ради". – Настає урочиста напружена тиша. Професор Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає Четвертий Універсал: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…»
24-27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Такою ж героїчною була й оборона українців на станції Крути, що дозволило стримати наступ більшовиків на Київ та виграти час для перемовин у Брест-Литовську.
Вже за кілька днів після відновлення перемовин у Брест-Литовську 1 лютого 1918 р. Л. Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю. Медведєв і В. Шахрай.
Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.
Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу. Серед присутніх: Микола Любинський, Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Левицький. Берестя, січень 1918 р.
О. Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище.
Для більшовиків ситуація була катастрофічною. Україна вислизали із їхніх рук і потрапляла під захист держав Четверного союзу. Потрібно було якомога швидше знайти вагомий аргумент, що Україна таки радянська. Таким аргументом для них було взяття Києва. Ось чому більшовики кинули на штурм міста величезні сили, з одного боку, а з іншого, підняли в столиці більшовський заколот, що ввійшов в історію як «Січневе повстання».
А в той час в Києві…
«Січневе повстання» (29 січня — 4 лютого) — збройний виступ у Києві, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ.
28 січня-7 лютого 1918 року у Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 1 лютого вона звернулась до киян з відозвою, у якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ.
Становище почало виправлятись після 1 лютого, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів.
2 лютого повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму він був взятий військами Симона Петлюри ранком 4 лютого.
Пізніше більшовики поширили брехливі відомості, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» 300 його захисників. Гайдамаки, які зазнали значних втрат від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив Петлюра.
З реконструкції бою за завод “Арсенал”. Джерело: Цензор.НЕТ
4 лютого семитисячна російська більшовицька армія вийшла до Дарниці та спробувала перейти Дніпро, але була зупинена вогнем кулеметів українських частин з високого правого берега.
Російські більшовики встановили у Дарниці 10 важких і 33 легкі гармати і почали обстрілювати столицю. Через день Муравйов наказав «підсилити канонаду, громити безжалісно місто». Бомбардування Києва тривало п’ять діб, спричиняючи численні жертви серед киян, руйнування і пожежі (зокрема, згорів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського).
7 лютого члени Центральної Ради зібралися на засідання. За спогадами голови комісії для розгляду законодавчих внесень Миколи Ґалаґана, ввечері депутати, стоячи у сесійній залі «одягнені і з шапками в руках», проголосували за закон про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль на підприємствах.
Вранці 8 лютого січові стрільці, що захищали Михайлівський Золотоверхий монастир, відійшли до Педагогічного музею, і під їхньою охороною уряд і частина членів Центральної Ради виїхали до Житомира. Впродовж того дня козаки та гайдамаки з боями відступали Хрещатиком і нинішнім бульваром Тараса Шевченка на Брест-Литовське шосе (тепер – проспект Перемоги) і далі до Святошина. На світанку 9 лютого частина з них вирушила на Ірпінь, інші – до Василькова.
Більшовицька “свобода”. Видання: Ґедз (Київ). 1918. № 3. С. 1.
Лічені години…
Лічені години залишались до підписання договору. 7-8 лютого у Києві ще були українські військові і тривали запеклі бої. Олександр Севрюк (голова дипмісії УНР у Брест-Литовську після В. Голубовича) залишив спогади про ці дні та години:
«Переговори добігали вже кінця. Власне кажучи, вони вже скінчилися, бо в усіх спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки порозумітися щодо редакції деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього залишалося виготовити тільки грамоти.
6-го лютого ми заснули з легшим серцем, бо нарешті нібито вдалося переконати графа Черніна (представник Австро-Угорщини) в тому, що Центральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився підписати мир…
Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він вирішив – і Троцький з цим годиться! – послати на Україну комісію з метою встановити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради. Слухаючи це, я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло.
Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але, згідно з нашими відомостями, за день-два – у кожному випадку, до приїзду цієї комісії, – українського уряду в Києві вже не буде. Що робити?...
– Пане Севрюк! З комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер уже відмовився дати свого делегата.
– Шкода! – відповідаю я.
– Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?
– Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але завтра, як тільки все буде готове, ми можемо підписати.
Почалось 9-го лютого. Безконечні телефонні запити німців. Вони нервувалися більше, ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники, журналісти, фотографи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас; затріскотіли фотографічні й фільмові апарати….
Нарешті всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч верталися ми до нашої хати з першими грамотами нашої держави…»
Підписання Берестейського мирного договору між представниками УНР і країн Четвертного союзу, першого мирного договору Першої світової війни. 9 лютого 1918 р.
Лев Троцький нервуючи в цей час телеграфував Леніну:
Петроград. Смольний. Леніну. 9 лютого
Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долю України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу.
Троцький.
І хоча 9 лютого народний секретар УСРР М.Скрипник направив Л.Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади рад в Україні і переїзд до Києва Народного секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не означала.
9 лютого 1918 р. була підписана мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого. Ця угода стала першим мирним договором у Першій світовій війні 1914-1918 рр.
9 лютого між УНР та Центральними державами було укладено мирний договір. Німеччина та її союзники визнали незалежність України і в обмін на поставки продовольства зобов'язалися надати військову допомогу у війні з більшовиками. А невдовзі розпочався наступ українських, німецьких та австрійських військ на схід.
Мінськ-ІІ
Пройде менше як 100 років – і схожість Бресту відбудеться у Мінську-ІІ. Тоді так, як і захопити Київ будь-якою ціною, росіяни хотіли захопити Дебальцеве. Для того, щоб Путін на переговорах мав козиря в рукаві, на це містечко кидалися все нові і нові сили.
Начальник Генерального штабу Збройних Сил України генерал армії Віктор Муженко розповідав, як його розмова з генералом РФ про Дебальцеве позначилася на переговорах у Мінську.
"Президент зв'язався зі мною ввечері 11 лютого. Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що всі угруповання наших військ в районі Дебальцевого оточені. Наскільки я знаю, Президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені. Це було десь 20:35 – 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: "Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію", – згадував Муженко.
Віктор Муженко
Далі, за його словами, вони з Порошенком вирішили, що необхідне документальне підтвердження.
"Я дав команду офіцерові сфотографуватися біля Головпоштамту в центрі Дебальцевого, і він цю фотографію потім вивіз звідти в Спільний центр на нашу сторону в Соледар. Це було підтвердженням того, що ми маємо можливість повідомлення з угрупованнями, які розташовані в Дебальцевому, Дебальцеве перебуває під нашим контролем", – зазначав начальник Штабу.
Муженко додав, що близько 21:00 попросив з'єднати його з Картаполовим, який заявив, що сили АТО в оточенні, а Генштаб підлеглі обманюють.
"Я запитав, чи є у нього впевненість у тому, що його підлеглі його не обманюють. Сказав, що можу підтвердити нашу позицію фотофактами».
Він каже: "Ну, фото могли зробити раніше".
Я кажу: "Мені буквально 10 хвилин тому доповіли, що звідти вивезли поранених і завезли боєприпаси".
Він каже: "Ну, боєприпасів у вас достатньо, а поранених вивезли за домовленістю, щоб пропустили".
Я кажу: "Ну якщо у вас є сумніви, то я вас запрошую завтра зустрітися в Дебальцевому, і тоді на місці з'ясуємо, у кого інформація не відповідає дійсності". Після цього тон у розмові змінився, і він пішов на ту нараду", – розповідав начальник Генштабу.
"Я так зрозумів, що після цього в Мінську змінився тон: з ультимативного – на пошук конструктиву для виконання тих пунктів, які були запропоновані", – резюмував Муженко.
Один із учасників Мінських переговорів, колишній французький президент – Француа Олланд у свої книзі спогадів також ділиться цікавими відомостями про перебіг перемовин у лютому 2015 року.
З них чітко прослідковуються ті самі тези росіян, що були і у Брест-Литовську, а саме – захопити Дебальцеве (Київ – у випадку 1918 року), щоб спекулювати на цьому та диткувати свої умови, а також словами самого ж Путіна розбивається міф про «іхтамнєтов».
Книга спогадів Француа Олланда
«Наміри Владіміра Путіна були цілком очевидними, — згадує Олланд. — Він хотів зберегти свій вплив на російськомовні регіони та максимально послабити проєвропейську владу в Києві. Після провалу режиму припинення вогню бої між українським військом та парамілітарними сепаратистськими загонами зайнялися з новою силою». Західні переговірники сподівалися «припинити стрілянину та знайти компроміс, який зберіг би територіальну цілісність України». Але, розповідає Олланд, конференція тривала нескінченно й була безрезультатною: це відповідало цілям російської сторони.
«Я швидко зрозумів, що Путін хоче виграти час і відтермінувати припинення вогню на якомога пізніший час, щоб дати змогу сепаратистам оточити українську армію та завоювати додаткові позиції, — пише Француа Олланд. — Разом із Анґелою Меркель ми пропонуємо відновити переговори у вужчому форматі, відмовитися від вечері та якнайшвидше взятися до роботи…»
«…Порошенко з Путіним постійно підвищували голос один на одного. Російський президент був так рознервувався, що став погрожувати остаточно розчавити військо свого візаві. Це виказало, що російські війська на сході України є. Путін спохопився та взяв себе в руки».
Переповідаючи хід переговорів, колишній французький лідер наголошує, що просувалися вони дуже повільно, із купою заперечень, які було непросто узгоджувати. «О сьомій ранку після безсонної ночі Путін і далі чіплявся за те, щоб перенести припинення вогню на пізніше, — згадує Олланд. — Щоб домогтися результату, ми аргументували антиросійськими санкціями, що вже проголошені. Він вдавав, ніби не розуміє або не чує, про що ми. Врешті узгодили, що припинення вогню настане через чотири дні, затим — відведення важкої зброї та обмін полоненими. Автономію провінцій відхилено. Аж раптом Путін заявив, що треба проконсультуватися з ватажками сепаратистів. Їхні емісари теж у Мінську. Де саме? У якомусь готелі чи в сусідньому з нами кабінеті? Принаймні ми їх так і не побачили».
«Анґела Меркель крижаним тоном пообіцяла Путіну тривалу ізоляцію, — розповідає Олланд. — Той завагався та все шукав, як виграти час... Його мета — максимально послабити Київ, сподіваючись згодом побачити при владі команду, поступливішу російським інтересам і віддаленішу від Євросоюзу. Найбільше він не хоче вступу України до НАТО та отримання нею зброї, яка могла б змінити баланс сил. Путін виходить подзвонити. Через кілька хвилин він повертається та повідомляє, що сепаратисти — ті самі, про яких він казав уранці, мовляв, їх не знає, — згідні».
Показовий обмін поглядами між агресором та Президентом України, який ілюструє труднощі Мінських перемовин
Олланд дуже яскраво охарактеризував сучасну гібридну війну Росії, яка дуже схожа до подій 100-річної давності:
«Компроміси, що їх ухвалюють під гарячу руку, необхідні, але вони не вирішують суті проблеми: крихкий мир встановлюється, нав’язані росіянами реалії стають нормою. Війну вдається вповільнити, але домінування вкорінюється. Путін залякує, щоб зручніше вести переговори. Він не завойовує, а відкушує території, ковток за ковтком».
Після Бресту
Та повертаючись до Бресту. Згідно з договором, УНР визнавалась Центральними державами, отримувала військову допомогу для боротьби із більшовиками та виходила із Першої світової війни.
Відповідь радянської Росії не забарилася. Менш ніж за тиждень Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив резолюцію, якою оголосив "поведінку делегації колишньої Української ради актом зради щодо революції та оголосив недійсним той договір, який уклали з німецьким урядом агенти української буржуазії". На своє попереднє визнання самостійності УНР та навіть на те, що у її "радянській" версії формально існував свій "уряд", у Раднаркомі навіть не зважали.
Утім, вже на початку березня 1918 року радянська Росія сама уклала з Німеччиною та її союзниками мирний договір. За його умовами, вона, серед іншого, зобов'язалася "негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четверного союзу. Територія України невідкладно очищується від російських військ та російської червоної гвардії". Але виконувати свої зобов'язання більшовики не поспішали. У війні проти України у хід пішли нові "гібридні" елементи.
Ще у лютому більшовики оголосили про утворення в Одесі та на Донеччині й Криворіжжі двох нових радянських "республік". Формально обидві вони не були визнані Раднаркомом. Однак це не завадило тому вдавати, нібито ці території є окремими "державами", які не входять до складу УНР, а тому, мовляв, умови Брестського миру на них не поширюються.
Паралельно російські червоні війська, які були на окупованій ними частині території України, терміново намагалися перетворити на "місцеві" українські загони. Як стверджував Ленін:
"рішуче та безумовне перелицювання наявних на Україні наших частин на український спосіб – таке тепер завдання. Потрібно заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме потрібно сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посаді) та інших".
Володимир Ленін, 1918 рік
Однак увести в оману німців та українців більшовикам не вдалося. Наступ було продовжено, і вже до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від червоних російських військ.
"Ніяких військ РРФСР на Україні немає": друга війна радянської Росії проти України
З втратою України більшовики не змирились. За угодою у Бресті радянська Росія формально визнала незалежність УНР та розпочала з її продовжувачем – Українською державою гетьмана Скоропадського – переговори про укладення мирного договору та встановлення кордону.
Та водночас Москва активно готувалася до реваншу. У нагоді став досвід, набутий під час нещодавньої "гібридної" агресії проти України. Тому більшовики й удруге почали діяти тими ж самими перевіреними методами. Історія повторювалася мало не до дрібниць.
Спочатку, як і в листопаді 1917 року, була зроблена спроба захопити владу "зсередини". Для цього улітку 1918 року у Москві з ініціативи більшовицького ЦК було таємно скликано установчий з'їзд компартії України.
Попри свою назву, ця організація не була ані самостійною, ані, тим паче, "українською" політичною силою. По суті, то був лише регіональний осередок російської більшовицької партії, якому відводилася роль прикриття агресивних намірів Москви здобути контроль над Україною. В установчих документах КП(б)У це подавалося як боротьба "за революційні об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни".
Утворений рішенням установчого з'їзду Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет вже на початку серпня видав "наказ" про початок загального збройного повстання на території України.
Однак далі декларацій справа не пішла: замість очікуваного "загального" повстання все обмежилося поодинокими виступами на Чернігівщині і Полтавщині, які швидко придушили німецькі та українські війська. Як і минулого року, розхитати ситуацію "зсередини" руками самих українців не вдалося. І тому вже за два дні військово-революційний комітет свій попередній наказ про повстання скасував.
Утім, це не означало, що Москва та її поплічники відмовилися від своїх намірів. Вони лише змінили тактику, перейшовши до наступного, також випробуваного у 1917 році етапу "гібридної" агресії. Наприкінці літа 1918 року уздовж російсько-українського кордону у так званій "нейтральній зоні" розпочалося накопичення військових загонів.
Формально це робилося за вказівкою військово-революційного комітету, що дозволило Раднаркому уникнути прямих звинувачень у порушенні Брестського миру. Але на практиці і формуванням, і озброєнням, і забезпеченням червоних загонів займався саме більшовицький уряд. Як і у 1917 році, ці загони, попри свою відносно невелику чисельність, мали "прийти на допомогу" українським "робітникам і селянам", які у потрібний час нібито з власної ініціативи мали "повстати" проти Києва і одночасно стати ширмою для вторгнення червоних російських військ.
Якийсь час від переходу до активної фази агресії більшовиків стримувала німецька армія, частини якої все ще була на території України. Однак дві події, які майже одночасно сталися у листопаді, відіграли роль пускового гачка нової "гібридної війни".
Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та капітулювала. За умовами перемир'я, її війська мали евакуюватися з усіх територій на сході, включаючи Україну. Підлягав денонсації і Брестський договір. У самій же Україні почалося повстання проти Скоропадського, яке призвело до падіння Гетьманату та відновлення УНР. Тож більшовики нарешті отримали давно очікуваний привід і перейшли у наступ.
Щойно звістка про капітуляцію Німеччини досягла Москви, Раднарком наказав готувати війська до вторгнення в Україну. 13 листопада Всеросійський центральний виконавчий комітет своєю постановою оголосив Брестський мирний договір недійсним та оголосив, що "трудящі маси" України та інших держав та територій колишньої Російської імперії "покликані нині самі вирішувати свою долю".
Німецький патруль на вулицях Києва
І хоча "за трудящими націями всіх народів" учергове було задеклароване право на самовизначення, але самі більшовики розглядали його виключно як "установлення на їхніх землях соціалістичної влади робітників і селян", у чому "повну та таку, що йде до кінця, підтримку" мала надати радянська Росія.
Від декларацій до справ перейшли швидко. Вже за кілька днів спільним рішенням більшовицького уряду та ЦК для війни проти України було утворено так звану "особливу групу військ Курського напрямку". До неї увійшли раніше сформовані у "нейтральній" зоні червоні загони.
Координувати дії групи мала спеціальна військова рада, одним з членів якої призначили вже відомого Антонова-Овсієнка. Для зовнішнього прикриття агресії скористалися вже перевіреним методом – створенням "паралельного" уряду. Як писав Ленін у телеграмі головнокомандувачу російських військ Йоакиму Вацетісу, "з просуванням наших військ на захід та на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпити Ради на місцях. Ця обставина має той хороший бік, що забирає у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цього наші війська були б поставлені у окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів".
Тож так само, як і рік тому, оголосити війну Україні мав від свого імені утворений більшовиками черговий "паралельний" уряд. Утім, цього разу були деякі показові відмінності. За браком часу більшовики обійшлися без формальностей у вигляді "з'їздів рад". А про своє існування та про початок боротьби проти української влади і створення так званої "Української радянської армії" новоспечений "Тимчасовий робітничо-селянський уряд України" оголосив навіть не з території України, нехай навіть формально окупованої червоними військами, а з російського Курська.
Однак найкрасномовніше про маріонетковий характер "українського" "уряду" свідчили його власні документи. До прикладу, у одній з перших постанов зазначалося, що: "Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП [Російської комуністичної партії], є його органом та втілює усі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно.
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не будучи, по суті, самостійним, не створював та не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Курського напрямку "Реввійськрадою Української радянської армії" виключно для того, аби можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжувати ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України".
12 грудня червоноармійські загони з території Росії вторглися на територію України, зайнявши Новгород-Сіверський, Шостку та низку інших населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.
Ще за три дні Наркомат закордонних справ радянської Росії оприлюднив постанову про те, що "за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою".
Утім, навіть після цього Раднарком офіційно не оголосив війну УНР, хоч сама війна по факту тривала вже майже два тижні. А на ноту протесту міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, який вимагав пояснень, на якій підставі відбувається наступ більшовицьких військ на Україну, надійшла відповідь у стилі про "місцевих шахтарів і трактористів".
"Ніяких військ РСФРР на Україні немає, – писав більшовицький нарком закордонних справ Георгій Чичерін. – Воєнні дії на українській території на даний час відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним". Майже через сто років майже ті самі слова повторюватимуть щодо чергової російсько-української "гібридної війни" сучасні кремлівські керманичі.
Георгій Чичерін
Однак керівники УНР балачкам про війська "незалежного" від Москви уряду та "громадянську війну" в Україні між робітниками та селянами і "буржуазією" не повірили.
"Директорія, – йшлося у їхньому листі до Москви, – ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів".
Спроби переговорів із Раднаркомом не дали результату. І тоді у середині січня 1919 року в умовах триваючої агресії уряд УНР оголосив війну радянській Росії. Чим остаточно розв'язав руки більшовикам, яким більше не було потреби приховувати присутність російських червоних військ на території України.
До кінця січня було окуповано майже всю Лівобережну Україну. На початку лютого більшовики зайняли Київ – столицю УНР, куди переїхав "паралельний" уряд. І вже до літа більша частина України була окупована російськими червоними військами.
Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії. Двічі – у 1919 році разом із силами Галицької армії та у 1920 році разом із поляками – їй вдалося вибити більшовиків із Правобережної України та звільнити Київ.
На окупованій червоними території спалахували повстання селян та місцевих отаманів. Свою війну із більшовиками вели також білогвардійці та сили держав Антанти. Однак сили виявилися нерівними.
Після кількох невдалих спроб переломити хід війни залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року у Ризі урядами радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового "Українського радянського уряду" було укладено мирний договір.
Друга "гібридна війна", яка тривала майже два роки, закінчилася поділом території України, внаслідок якого Східна Україна фактично опинилася під радянською окупацією.
Комуністична пропаганда усіляко заперечувала агресію червоної Москви проти України. Однак деякі країни західного світу навіть у радянські часи називали речі своїми іменами.
Ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що «імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України…».
Як бачимо, і тоді, і зараз ворог використовує ті самі методи війни. Cучасні російські політики навіть говорять фразами своїх попередників-більшовиків.
Та змінилася Україна. Роки боротьби за нашу незалежність і самостійність, мільйони тих, хто поклав на вівтар цієї свободи своє життя, – не стали даремними.
Ми тепер міцна і сильна країна, що чітко йде до своєї мети. І українці стали свідомою, просвітленою і, за висловом Чикаленка, «вже добре провареною нацією». Принаймі, в це хочеться вірити…