Семінар «Роль ОУН-УПА в Другій світовій війні» (українська версія)

Запрошеними спікерами онлайн-семінару на тему «Роль ОУН-УПА в Другій світовій війні» були:

Кай Штруве – доктор філософських наук, науковий співробітник в Інституті історії Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера. Фахівець у питаннях, пов'язаних із подіями в Західній Україні у часи Другої світової війни, з діяльністю ОУН та її співпрацею з Третім Райхом.

Іван Патриляк – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Нижче публікуємо їхні виступи українською мовою. Зазначені доповіді відображають саме погляд доповідачів на діяльність ОУН та УПА. УІНП надає їх як інформацію для роздумів. Німецькою – тут.


Кай Штруве

Історія ОУН та УПА у Другій світовій війні є дуже суперечливою. Дехто вважає членів цих угрупувань фашистськими колаборантами німців, які були відповідальними за значні злочини під час німецької окупації у Другій світовій війні. Для інших їхні прихильники – героїчні, жертовні борці за незалежність України. Образ колаборантів і злочинців у німецьких службах поширювався не в останню чергу радянською пропагандою для боротьби з прагненнями України до незалежності. Потім він знову був використаний російською стороною, особливо в 2014 році, і в наступні роки, щоб зробити Євромайдан «фашистським переворотом» і легітимізувати окупацію Криму і розгортання бойовиків і військ на сході України. 

А тепер я хотів би приступити до дуже короткого ескізу складних відносин між німцями і ОУН під час Другої світової війни і питання їх причетності до злочинів. На завершення я ще коротко згадаю історію пам'яті та формування протилежних образів.

ОУН і німці

Співпраця попередника ОУН, Української військової організації (УВО), з Райхсвером [назва збройних сил Німеччини у 1919–1935 роках – ред.] існувала з 1920-х років. Після заснування ОУН в 1929 році її спершу продовжили, та потім припинили наприкінці 1933 року після того, як Гітлер прийшов до влади у зв'язку з пактом про ненапад між Німеччиною і Польщею, укладеним у січні 1934 року. І лише в 1938 році німецька військова розвідка «Абвер» відновила співпрацю в рамках заходів, спрямованих проти Чехословаччини, що в кінцевому підсумку призвело до Мюнхенської угоди. ОУН, як і інші українські учасники, мала посилити німецький вплив в Карпатській Україні та ініціювати її відокремлення від Чехословаччини. Для ОУН та інших українських учасників метою співпраці з німцями було зробити Карпатську Україну основою для створення держави Україна. Як відомо, це не вдалося, оскільки Угорщина остаточно повністю окупувала цю територію з німецьким схваленням у березні 1939 року. Та все ж в наступні місяці ОУН продовжувала співпрацювати з німцями в підготовці до нападу на Польщу 1 вересня 1939 року. Однак через пакт Гітлера – Сталіна, який залишив більшу частину українських територій Польщі Радянському Союзу, українська мета державотворення знову провалилася, оскільки Німеччина віддала пріоритет співпраці з більш важливим партнером, в цьому випадку Радянським Союзом, і залишила більшість українських територій Польщі Радянському Союзу.

Втретє ОУН підтримала німецьку експансію під час нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Центральним мотивом знову стало створення Української держави. Протягом 1940 року «революційна ОУН» під проводом Степана Бандери відкололася від ОУН на чолі з Андрієм Мельником. Німецька сторона воліла працювати з Групою Мельника, оскільки бандерівці здавалися їм менш надійними та менш керованими. Насправді за місяці до нападу Німеччини на Радянський Союз, «Абвер» також почав співпрацювати з бандерівською ОУН, тому що, на відміну від групи Мельника, він мав сильну базу серед українців у Генерал-губернаторстві [адміністративне утворення на частині окупованої німцями Польщі – ред.] і, перш за все, потужні підпільні структури в окупованих Радянським Союзом Галичині та Волині. Тому вона змогла надати інформацію з цих районів і — це, мабуть, було вирішальним з німецької точки зору — підготувати повстання в радянській глибинці на час німецького нападу. Але центральним мотивом обох напрямків ОУН до співпраці з німцями було знову ж таки з їхньою допомогою заснування Української держави. У той час як німці хотіли використати кілька тисяч бойових і підпільних груп ОУН на радянських територіях у дні після початку війни для нападу на радянські військові частини та інфраструктуру у глибинці, головною метою ОУН було взяти контроль над місцевою владою при радянських військах як основу державотворення. Підпільні структури ОУН мали ініціювати створення місцевих українських адміністрацій та ополчень.

Одразу після того, як 30 червня 1941 року Вермахт окупував Львів, Ярослав Стецько, заступник Степана Бандери, заявив про створення Української держави та створення українського уряду під його керівництвом. Це сталося проти волі Вермахту чи інших німецьких органів влади. Хоча Стецько заявляв, що Українська держава буде «тісно співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною», підтримуватиме війну та визнаватиме німецьку гегемонію, німецька сторона вимагала скасувати заснування держави та розпустити уряд. Коли Бандера і Стецько відмовилися, їх заарештували 5 і 9 липня відповідно і вивезли до Берліна, а потім ув’язнили в концтаборі Заксенхаузен до осені 1944 року.

Протягом наступних тижнів Бандера і Стецько намагалися переконати німців змінити своє ставлення і дати можливість створити державу. Однак невдовзі німці розірвали співпрацю і почали зменшувати вплив бандерівської ОУН на місцеві поліційні та адміністративні структури, намагаючись не допустити її впливу через колишній польсько-радянський кордон. У вересні 1941 року почалися широкі арешти серед членів бандерівської ОУН. З листопада 1941 року заарештованих німецькою поліцією в райхскомісаріаті Україна членів бандерівської ОУН масово розстрілювали. ОУН, яка продовжувала розглядати Радянський Союз як найбільшу загрозу, розпочала активну боротьбу проти німецьких окупантів, але лише навесні 1943 року, після заснування УПА на Волині.

На відміну від бандерівської ОУН, співпраця ОУН Мельника з німцями тривала до зими 1941–42 року. Вона набула впливу передусім у районах за колишнім польсько-радянським кордоном, у тому числі в міській адміністрації Києва. На відміну від бандерівської ОУН, спочатку вона також співпрацювала з німецькою поліцією безпеки. Але незабаром їхня діяльність викликала недовіру поліційних органів райхскомісаріату Україна. У листопаді 1941 року розпочалися арешти прихильників Мельника, багато з яких також були розстріляні, в тому числі попередній мер Києва Володимир Багазій у лютому 1942 року. Однак у Генеральному уряді зв'язки тривали.

Що стосується спірного питання злочинів ОУН та УПА під час німецької окупації, то тут варто розрізняти три фокуси:

1. Злочини проти євреїв

Вони ж, зі свого боку, розгортались у трьох основних контекстах:

а) Влітку 1941 р. в багатьох місцях Західної України відбувалися вбивства євреїв, які здійснювали бойові групи та ополченці бандерівської ОУН. Проте це були не стихійні погроми, як іноді припускають, а планомірна та цілеспрямована «розправа» над людьми, які вважалися прихильниками попередньої радянської влади. Подібні акти насильства торкнулися також українців та поляків. Але насамперед вони були спрямовані проти євреїв, яким приписувався стереотип прихильників та бенефіціарів радянської влади. Окрім того, бойові угруповання на чолі з ОУН відіграли центральну роль у заворушеннях проти євреїв у різних місцях під час поховань тіл ув’язнених, які були вбиті радянськими військами напередодні їхнього відступу. Такі заворушення мали здебільшого стихійний характер, тому їх можна означити як «погроми». У різних місцях бойовики також здійснювали арешти євреїв, таким чином ставши учасниками перших масових розстрілів євреїв німецькою поліцією безпеки.

б) Після розпуску місцевих угруповань у серпні 1941 р. та їх заміни на «Українську допоміжну поліцію» (у дистрикті Галичина) або «охоронні загони» (у райхскомісаріаті Україна) місцеві українські поліційні сили, на противагу липню 1941 р., формувались та керувались вже не ОУН, а німецькою поліцією. Злочини, скоєні місцевими відділами поліції, на відміну від тих, що зазначені у пунктах а) та в), не можна приписати ОУН. Проте ОУН намагалася інтегрувати своїх членів до місцевих поліційних загонів, щоб зберегти там свій вплив. Місцева поліція, як допоміжна інстанція, зазвичай залучалася до масових розстрілів німецькою поліцією. До їхніх завдань входили арешти євреїв, їх транспортування до місць розстрілів та обсервація. У гетто вони виконували функцію конвою та відігравали головну роль в їхніх зачистках, а також у пошуках євреїв, які переховувалися. Немає жодних доказів того, що ОУН намагалася використати свій постійний вплив на українську поліцію, щоб запобігти її участі у масових вбивствах євреїв.

в) Убивства євреїв, які завдяки переховуванням пережили німецькі масові розстріли, здійснювались у тому числі й загонами УПА на Волині та Галичині в 1943–44 р. Частково вони відбувалися у контексті розправ над польським населенням, а частково – наступу радянської армії та радянських партизанів.

2.  Злочини проти поляків

В основному це стосується масових вбивств мирного польського населення в 1943–44 рр. на Волині та Галичині загонами УПА. З цього приводу ведеться широка та суперечлива дискусія, до якої я не можу тут вдаватися. Однак безперечно: йдеться про масовий злочин з десятками тисяч жертв, навіть якщо точні масштаби та контексти оцінюються по-різному.

3. Злочини проти українців

У різних контекстах здійснювались і злочини проти українців, які вважалися зрадниками та прихильниками совєтів. Наскільки мені відомо, наразі це мало досліджувана тема.

Підсумовуючи, можна констатувати, що в період німецької окупації бандерівська ОУН та УПА скоювали значні злочини. Однак це відбувалось – за деякими винятками влітку 1941 р. – не у німецьких службах, а за безпосередньої ініціативи цих організацій. Співпраця бандерівської ОУН з німцями завершилася в перші тижні після нападу Німеччини на Радянський Союз. Підтримка нападу Німеччини на Радянський Союз і тимчасова співпраця випливали не з ідеологічної близькості до німецького націонал-соціалізму – яка, щоправда, існувала у деяких аспектах – а з метою створення української держави. ОУН та інші українські владні сили тоді сподівалися, що їм вдасться реалізувати це з допомогою німців.

Історія пам’яті 

Радянські представництва, які переслідували явну пропагандистську мету дискредитації всіх українських зусиль і антирадянського українського націоналізму, показали ОУН як найрадикальнішу групу «українського буржуазного націоналізму». Вони стирали відмінності між різними антирадянськими, українськими угрупованнями і представляли їх у цілому як жорстоких, злочинних німецьких катів. Але перш за все вони мовчали про розрив між німцями та обома напрямками ОУН у другій половині 1941 року або применшували його. Крім того, вони приховували той факт, що жертвами злочинів бандерівської ОУН та УПА були насамперед поляки та євреї. Вони радше представляли українських націоналістів загалом, і ОУН зокрема, як ворогів українського та радянського народу.

Навпаки, в Україні це був також акт опору радянській владі, щоб зберегти позитивну пам’ять про ОУН та УПА. Особливо це стосувалося Західної України, де УПА чинила збройний опір у перші повоєнні роки і яку Радянський Союз придушив масовими репресіями. Будь-які звинувачення, що ОУН та УПА відповідальні за злочини під владою Німеччини, тепер з’явилися як частина радянської пропаганди.

В українській діаспорі провідні представники ОУН не лише намагалися приховати злочини в повоєнні десятиліття, вони також применшували свою тимчасову близькість до націонал-соціалістичної Німеччини та малювали образ ОУН як антитоталітарного руху, який боровся однаково проти націонал-соціалістичної Німеччини і Радянського Союзу. Хоча вони досить успішно поширювали такий імідж в українській діаспорі, це стосувалося ширшої громадськості західних країн, оскільки до цього був інтерес на ранніх етапах холодної війни 1950-х років. Згодом войовничий антикомунізм значної частини діаспори і, зокрема, середовища ОУН, а також зростання значення пам’яті Голокосту в західній міжнародній громадськості сприяли тому, що в деяких випадках поширювались неправильні та перебільшені уявлення про співпрацю ОУН з німцями та їхню частку німецьких злочинів в Україні. Таким чином, в чомусь вони були схожі на радянські уявлення і мають подібну дію донині.


Іван Патриляк

Завдання історика – встановити не тільки факти і деталі, а й дати пояснення мотивації тих чи інших дій. Відтак, перше, що ми повинні завжди пам’ятати, що український націоналізм й ОУН були породженням невдалої української боротьби за незалежність 1917–18 років. Як будь-яка реакція на невдачу, ця реакція була радикальною. Друга річ, про яку слід пам'ятати, що метою ОУН було здобуття незалежності за будь-яку ціну. Третя річ в тому, що ОУН не почала свою діяльність в роки Другої світової війни і не завершила її по завершенню війни, хронологічно це був набагато ширший період. 

Відтак всі дії ОУН під час Другої світової війни варто пояснювати тим, що це була певна реакція на невдалу боротьбу за незалежність у попередні роки і це був певний шлях до мети здобуття незалежної держави. Лідери ОУН бачили виправданим зближення з будь-яким рухом або державою задля досягнення мети незалежності. А якщо не бачили – конфліктували. Ця логіка дій ОУН під час Другої світової війни була пов’язана з появою держави. 

Коли ми подивимося на українсько-польські стосунки того часу, то ми побачимо і взаємовинищення, і співпрацю. Якщо розглядатимемо стосунки ОУН і Німеччини, то можна побачити моменти зближення і конфліктів. Більше того, ОУН з СРСР також мали як моменти переговорів, так і моменти боротьби. Це означає, що ОУН боролася з цими трьома основними противниками не за ознакою національності, а за тим, що вони стояли на заваді створення незалежної України. 

ОУН і УПА в глобальному сенсі не були світовими гравцями. Але це був рух та ідеологія, які запропонували Україні на локальному рівні третю альтернативу, у порівнянні з новою нацистською Європою і радянською світовою революцією. Цілком очевидно, що ця альтернатива під назвою «незалежна Україна» вступала в конфлікт з локальними проєктами Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР та іншими, які передбачали включення територій України до їх держав. 

Впродовж передвоєнного, воєнного та повоєнного періоду ОУН декларувала опертя на власні сили. Очевидно, що лідери ОУН розуміли, що власними силами не справляться. І з цього розуміння виникає зацікавлення країнами Європи, які могли б бути союзниками ОУН. Німеччина була найпотужнішою передвоєнною державою в Європі, що бажала переглянути Версальський договір. Тому мова має йти не про зачарованість ОУН Німеччиною, а про практичний розгляд її як союзника. А коли цей практичний розрахунок виявився марним, ОУН (під проводом С. Бандери) одразу пішла на конфлікт. Цей конфлікт почався не у 1943 році, коли УПА почала боротьбу в тилу, а в грудні 1941 року, коли німецька поліція вже висвітлювала ОУН як групу, що протистоїть Німеччині. А з березня 1942 року в звітах гестапо та СД з окупованої території СРСР була запроваджена рубрика «Український рух опору». Це дає змогу стверджувати, що боротьба почалася раніше 1943 року. 

Варто також зосередитись на двох головних моментах: подіях літа 1941 року та українсько-польській проблематиці. Перед нападом Німеччини на СРСР в ОУН було переконання, що Німеччина природно зацікавлена в розвалі СРСР. Тому вона не має іншого виходу, окрім як визнати Українську державу. Однак мало місце і певне розчарування, адже берлінська верхівка не давала на це дозвіл. Якраз проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року мало прояснити ситуацію. Так і сталося, й ОУН дуже швидко зорієнтувалася в ситуації. 

Що варто пам’ятати про літо 1941 року. ОУН була структурою, яка налічувала приблизно 20 000 людей. Коли оунівці підняли антирадянське повстання в липні 1941 року й оголосили незалежність, цей націоналістичний рух вибухнув чисельно. Десятки тисяч людей приєднувались до ОУН в кон'юктурних цілях. Бо очевидно люди хотіли отримати доступ до влади. Тому варто пам’ятати, що такі підрозділи, як українська міліція та українська адміністрація не складалися виключно з членів ОУН. ОУН намагалася зберігати над ними контроль, але це не завжди було можливо. Ми маємо свідчення, що до міліції приєднувалися люди польського походження. Це була територія, де люди дуже часто міняли свою ідентичність в залежності від подій. Тому до усіх злочинних акцій, які здійснювала українська міліція, причетність ОУН була лише частковою.

Коли у вересні 1941 року було створено допоміжну поліцію, Німеччина намагалася позбутися впливу ОУН на неї. Натомість ОУН намагалася зберегти своїх людей в її рядах. І явно не з метою здійснення Голокосту. ОУН розглядала поліцію як інструмент для захоплення влади після поразки Німеччини на фронті. ОУН йшла до своєї мети, незважаючи на те, що відбувалося навколо. А метою була незалежна держава, і необхідність робити злочинну роботу не відволікала їх від цієї мети. Кожен, хто розглядався як ворог ідеї незалежності України, міг бути негайно вбитий. Іноді вбивали українців, звинувачуючи у співпраці з ворогами на кшталт Польщі, Німеччини та СРСР. Зазвичай ці страти викликали схвалення в односельців тих, кого вбивали. Я розповім свою історію. Трапилося це у 80-х роках минулого століття. Я маленьким хлопчиною розмовляв зі старшою жінкою. Це побачив мій дід і дуже за це мене насварив. Він пояснив, що з нею ніхто в селі не розмовляє, бо її чоловіка в 1949 році вбили партизани УПА за те, що коли він був головою сільради, то висилав наших людей до Сибіру. Понад 30 років вона була в повному бойкоті в селі. Це показує, хто міг бути жертвами УПА серед українців.

Хочу сказати кілька слів про Волинь. Масові жорстокі вбивства польського населення почалися влітку 1943 року. Вони були результатом того, що відбувалося весною 1943 року, коли в березні та квітні почала зароджуватись УПА. Німці назвали цей рух опором, а в усіх документах УПА говорилося, що в каральних акціях проти УПА разом з німцями брали участь або польські підрозділи, або поодинокі поляки. Вони використовувалися як міліціонери, або як перекладачі, або як провідники німецьких батальйонів до українських сіл. У травні 1943 року УПА звертається до поляків із закликом про припинення співпраці з Німеччиною та СРСР. Логіка була проста: якщо ви співпрацюєте з нашими ворогами – ми будемо вас вбивати. Для українських селян не мало значення, на кого працював поляк, – чи на Німеччину, чи на СРСР. Коли поляк приводив німців до українського села, і ті спалювали його, то УПА нападали на польське село, адже до німців добратися не могли. Бідою було те, що українці думали, що всі поляки є колаборантами, а поляки думали те ж саме про українців. Жах цього всього я передам наступним реченням. Мій батько, що походив з польсько-українського прикордоння біля Сянока, говорив, що виріс на розмовах про взаємне вирізання сіл між українцями і поляками, і коли йому було 6 років, він питав у матері, чи людей ріжуть, коли вони сплять, чи і тоді, коли не сплять. Його дитячою мрією було бути зарізаним, коли він спить. Така була історія.


Сесія запитань і відповідей

- Питання щодо добровольчих угруповань у міліції. Можна дуже виразно бачити, що всі ті збройні формування постали самотужки з підпільних структур ОУН. В Західній Україні ОУН Бандери була центральною силою. В цілому районі є структури підпілля. Звідси і рекрутуються локальні міліціонери. Вони дають поштовх створенню локальної адміністрації. Центральна адміністрація не була в руках ОУН, але стосовно міліції, то думаю, що це були структури підпілля. Ті ж міліціонери відповідальні за ті ж вбивства з міркувань помсти за співпрацю з СРСР в минулому. Це стосується не тільки євреїв, а ще й поляків і українців. Обгрунтовується це таким принципом: якщо єврей, значить точно є прихильником СРСР. Це зіграло велику роль у співставленні з німецькою адміністрацією. Це правильно, що ви зауважили, що головною метою було утворення власної держави. Загальні права людини відкидалися – і це є ознакою радикального націоналізму. Це не може послужити як приклад демократичного світосприйняття.

 

- Ми не можемо застосовувати стандарти ХХІ століття до того, що відбувалося в середині ХХ. Якщо взяти ідеологію Польщі, що брала участь у тих подіях, то також можна сказати, що демократичних стандартів дотримано не було. Безперечно, ініціатива створення міліції і адміністрації належала ОУН. Я веду мову про те, що коли ОУН брала контроль над містечком або селом, вони створювали там штаб, уже в якому набирали добровольців як мілітаризовані частини. Але серед тих добровольців були дуже різноманітні особи. Прикладом того є те, що у сучасній війні у 2014–15 роках, коли набиралися добровольці, до рядів добробатів намагалися пробратися кримінальні елементи. Ми знаємо про гучну справи групи «Торнадо», члени якої зараз арештовані. Воєнні події завжди піднімають на поверхню кримінальні елементи.

ОУН у своїй пропаганді використовувала лексику «жидівського більшовизму». Це була усталена омана з 1918 року, яку вигадали білогвардійці під час громадянської війни в Росії. Цей стереотип був дуже стійкий на сході Європи. Основні вбивства євреєв відбувалися тоді, коли підходила німецька армія, а не коли поліцію контролювали оунівці. Бо саме пропаганда завжди спонукала населення до помсти і погромів. 

У всіх місцях ідеологія була різною, як от у Львові чи Кракові. Кругом вплив ОУН був різним, відповідно й ідеологія вибудовувалася різна. Не можна приписувати сюди кримінальні елементи, які дорвалися до влади. Вони були, але це були поодинокі випадки.

 

- Наскільки відрізнялися погляди Бульби-Боровця і бандерівців? Які були стосунки УПА і Боровця з німцями? Кого серед політичних діячів 1917–21 років борці за українську незалежну державу вважали собі найближчими?

 

- Бульба-Боровець також відстоював ідею незалежності, був неоднозначною персоною. Очевидно мав зв'язки з центром УНР. Про його рух і повстанську армію маємо лише свідчення з його власних спогадів. Мені здається, що явище Боровця і його загонів дещо перебільшене. Мова йде про трохи більше тисячі партизанів, які оперували і контролювали частково північну частину Рівненської області і частково Житомирської. Тому Боровець і бандерівці були різних масштабів. 

Якщо мова йде про відносини Боровця з німцями, то вони теж були хвилеподібними. Боровець очолив локальне повстання в районі Сарн влітку 1941 року проти СРСР.  І взяв під контроль Сарни. З приходом німецької цивільної адміністрації спочатку Боровець організував свою партизанську групу в місцеву поліцію. Згідно з його спогадами він розсварився з німцями через відмову брати участь у страті євреїв. Ми не можемо це довести, однак факт той, що він все одно покинув німецьку службу. 

Фактично до кінця 1942 року біля нього була невеличка група людей. Він намагався зв'язатися з диверсантами радянського полковника Лукіна і вести з ними переговори. Він хотів отримати зброю. Але домовитись вдалося тільки про нейтралітет. Тоді Бульба знов почав вести переговори з німцями, щоб отримати зброю проти СРСР. Однак співробітники СД підозрювали, що він хоче їх обманути. Закінчилося все тим, що бандерівці обвели його навкруг пальця і розігнали його групу. Це знову штовхнуло його до німців, і ті його арештували. Він ще хотів у 1945 році очолити батальйон парашутистів, що були б десантовані в Україні, однак ця справа так і не вирішилась. 

Тепер щодо найбільш ідеологічно близьких до ОУН діячів 1917–21 років. Бандерівці дивилися на події 1917–20 року як на досвід української державності, однак дуже невдалий досвід. І відповідальними за поразку вони вважали всіх політиків. Їх кумирами були українські військові 1917–20 років. Існував культ крутян в ОУН та учасників 2-го Зимового походу, що загинули біля Базара. Це логічно, бо та група, яка приєдналася до ОУН, були колишніми військовими, що також скептично ставились до політиків.