Історик Роман Кабачій про долю депортованих у 1944–1951 роках

На фото портрет історика Романа Кабачія і його цитата: деякі з родин українців, депортованих у 1944–1951 роках, після 2014 року знову стали жертвами злочинів Кремля.

У другу неділю вересня ми вшановуємо пам’ять українців, яких у 1944–1951 роках примусово депортували з рідних домівок на теренах польсько-українського прикордоння.

Коли наприкінці Другої світової війни встановлювався польсько-радянський кордон, комуністичні режими в Україні та Польщі підписали 1944 року угоду про «взаємний обмін населенням». Результатом цієї угоди стало переселення близько 750 тисяч українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини. Переселення – яке мало бути добровільним, а перетворилося на примусову депортацію – обернулося для людей репресіями, втратою домівок і майна, а для декого – і життя, обмеженням прав.

Детальнішу історичну довідку читайте тут.

Були втрачені громади українців зі своєю історією та культурою, які до переселення поколіннями жили на своїй малій батьківщині. З іншого боку кордону, з західних областей радянської України, до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.

Частина депортованих українців із польсько-українського прикордоння опинилися у тих південних і східних регіонах, які зараз опинилися під тимчасовою російською окупацією або на лінії фронту. Люди, чия родинна пам’ять уже має біль від втрати рідного дому, втратили його вдруге, або зіткнулися з переслідуваннями, загрозою життю та здоров’ю.

«До російсько-української війни лемки казали, що вірять і сподіваються, що депортації більше не повторяться. Для них це корінний біль, як для багатьох українців Голодомор. На землях, куди їх примусово переселили, вже виросли їхні нащадки, які полюбили степ, полюбили Дніпро. І тут  знову приходять москалі і розповідають їм, що їхні діти не так виховуються, що вони поїдуть у Сибір і так далі. Це – молох історії, який важко уявити», – розповідає історик, дослідник примусових депортацій 1944–1951 років та автор книги  «Вигнані на степи. Депортація українців із Польщі на Південь України в 1944–1946 роках» Роман Кабачій.

Детальніше про долю депортованих у 1944–1951 роках українців, які опинилися на півдні та сході, він розповів в інтерв’ю Українському інституту національної пам’яті.


Українці, яких у другій половині 1940-х – на початку 1950 років примусово виселили з польсько-українського прикордоння, де саме врешті опинилися?

Якщо йдеться про тих, хто опинився в Радянському Союзі, то це депортовані внаслідок двох хвиль переселення - 1944-1946-го та 1951-го років. Під час першої хвилі так званого «обміну населенням» було депортовано 488 тисяч людей. Їх розселили в 17 областях України. Насамперед західних регіонах:  Галичині, Волині, Рівненщині. Але також вони потрапляли у південні області: Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Кіровоградську, Дніпропетровську та східні: Луганську, Донецьку, а також частково Сумську, Харківську та Полтавську області.

Але більшість із тих, хто під час першої хвилі депортацій опинився у Східній та Південній Україні, поки ще тривала війна та у перші роки відновлення радянської влади втекли на захід країни.

А в 1951 році, коли відбувся обмін територіями, й радянська Україна віддала Польщі частину Західної Бойківщини, а натомість отримала Червоноград і Західний вугільний басейн, бойків із Західної Бойківщини переселили в південні та східні українські області. Й ці люди вже не могли втекти з місць переселення. Їх було десь 32 тисячі.

Крім того,  у 1950-х роках відбулася хвиля вербування серед переселенців, що жили на Західній Україні, на працю в південних та східних областях. На заході було перенаселення, багато хто погоджувався, насамперед люди, які не знали, які умови на сході та півдні. Щоправда, деяких людей «вербували» примусово, звинувачуючи у зв’язках з ОУН.

 

Чи ті, кого насильно переселили на схід та південь України, і хто там врешті залишився, якось вплинули на побут, релігію, традиції регіону? Переселенці жили окремими громадами чи все ж інтегрувались в ті громади регіону, в яких вони опинились?

Усі переселенці з Польщі намагались одружуватись і тусуватись зі «своїми».

Лемки, як окремішня група зі своєю говіркою і традиціями, взагалі тримались відособлено, максимум одружувались з бойками. Наталка Кляшторна [бойкознавиця – ред.] розповідала, що була знайома з колишнім головою Тельманівської райдержадміністрації на Донеччині, то він був з бойківсько-лемківської сім’ї.

Група з 12 святково вбраних людей. Наречений і наречена сидять у центрі, інші сидять або стоять навколо. Чоловіки вбрані у темні костюми, піджаки зліва в районі грудей прикрашають квіти і стрічки. Жінки вбрані у національні костюми з вінками на головах.

Лемківське весілля у селі Переможне Новоайдарського району на Луганщині. Фото з краєзнавчого нарису «Лемки на Луганщині: сторінки історії і культури».

 

Коли переселенці щойно приїхали у 1940-х роках, то місцеві люди, які пережили колективізацію, Голодомор та Другу світову війну, дивилися на цих прибульців з Польщі, індивідуалістів, які мали свої ліси та землі, – і не розуміли, чому вони приїхали до них, бідних. Вони не розуміли, що це державна політика переселення. 

Також у центральній та східній Україні радянська влада вже провела війну з церквами. А тут приїхали люди зі щоденним релігійним життям. Для них було дико, що їх женуть до праці, до колгоспу у вихідні дні, у святкові дні, навіть на Пасху. Якщо була церква десь у сусідніх селах, то ходили по 8-10 кілометрів, аби просто в церкву попасти. Наталка Кляшторна розповідала, що в одному з херсонських сіл люди привезли  з собою церковного дзвона, повісили його на вербу й молились до того дзвона. Священник у сусідньому селі  був страшенно здивований, що так багато людей з’явилося в храмі. Якийсь час намагались ставити вертепи. Згодом все це «прикрутили» [радянська влада – ред.].

Вертеп бойків у селі Октябрь (зараз – Верхньошироківське) на Донеччині, 1960-ті роки. Ці бойки примусово переселені з села Коросно (або Коростенко) нині Бещадського повіту в Польщі в 1951 році. Фото надане Наталією Кляшторною.

 

Переселенці насміхались з так званої виборчої системи в СРСР. Могли в бюлетені написати все, що думають про вибори, на яких був єдиний кандидат від однієї партії. Деякі, якщо відкрито виступали, могли за це поплатитися і навіть бути висланими у Сибір. Але я б не переоцінював впливу переселенців на життя регіону.

 

Як складалась доля нащадків депортованих? Вони зберігали свою родинну пам’ять, етнорегіональну ідентичність тощо? Чи все ж це зникало у «радянському плавильному котлі»?

Там, де громади налічували кілька чи навіть кільканадцять сімей, ще можливо було зберегти. Щоправда, багато хто намагався вберегти своїх дітей від гіркої правди [про депортацію – ред.], яка часто відкривалася вже онукам. Мені особисто говорили люди не те що з півдня чи сходу, а й з Волині, що, мовляв, «моя бабця була полькою, бо її переселили з Польщі». Хоча найімовірніше її переселили якраз тому, що вона була українкою. Десь у Приазов’ї чи на Донеччині людям було значно важче зберегти свою ідентичність, особливо якщо вони перебирались жити із сіл в міста.

На прикладі лемків Луганщини бачимо, що у них почалося [культурно-національне – ред.] відродження, але досить пізно. У 2005-2006 роках заступником голови обладміністрації був Зиновій Гузар, і він фактично «розбудив» місцеву лемківську громаду. Вони почали в селі Переможному на південь від Луганська проводити фестивалі, відкрито говорити, що вони своєї говірки не забули, почали їздити в села сучасної Польщі дивитися на свою малу батьківщину, але після 2014 року [тимчасової окупації – ред.] все це знову «накрилось».

Пам'ятник у вигляді стели з граніту, в якій вирізьблений хрест із дзвоном. Внизу біля стели багато живих квітів.

Пам’ятник депортованим лемкам у селі Переможне, яке неподалік від Луганського аеропорту. З 2014 року село під тимчасовою окупацією у складі так званої «ЛНР».

 

З початком російсько-української війни доля людей із родин переселенців якось відрізнялася від долі решти жителів українських регіонів, які опинились під російською окупацією?

У селі Переможне, яке біля Луганського аеропорту, після того, як розстріляли одну родину, яка допомагала ЗСУ, більшість лемків втекло на Тернопільщину. Коли на Громадському телебаченні показали сюжет з Тернопільщини, який називався «Лемкам з Луганщини тернополяни співали бандерівських колядок», вони звернулись до Наталки Кляшторної, щоб допомогла це відео видалити, тому що перелякались, що бойовики з Луганщини знайдуть їх і там.

Знаю, що у Зміївці на Херсонщині [ще одне село, де осіли депортовані з польсько-українського прикордоння, – ред.] викрадали голову громади Миколу Куривчака . Згодом його відпустили. Чи виїхав він урешті на підконтрольну Україні територію, мені не відомо. У низці сіл Херсонщини відбуваються викрадення людей із родин депортованих. Але внаслідок яких саме доносів це відбувається, зараз ніхто не скаже.

 

Чи доречно проводити паралелі між примусовим виселенням, пам’ять жертв якого вшановуємо в цю неділю, і тими депортаціями з окупованих Росією українських територій, які відбуваються на наших очах?

До російсько-української війни лемки казали, що вірять і сподіваються, що депортації більше не повторяться. Для них це корінний біль, як для багатьох українців Голодомор. На землях, куди їх примусово переселили, вже виросли їхні нащадки, які полюбили степ, полюбили Дніпро. І тут  знову приходять москалі і розповідають їм, що їхні діти не так виховуються, що вони поїдуть у Сибір і так далі. Це – молох історії, який важко уявити.

 

Ігор Кромф, Вікторія Скуба