Матеріали проекту «Україна і Польща: сто років сусідства у публікації Збруч. Сюжет 2

УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА — 100 РОКІВ СУСІДСТВА.

Сюжет другий: Історія україно-польського сусідства знала епізоди, коли обидва народи разом боролися проти спільного ворога й допомагали один одному у складних історичних мометах.

Переговори між українськими та польськими повстанцями у селі Руда Ружанецька на Люблінщині. Травень 1945 р.

“За нашу і вашу свободу”

У своїй боротьбі за свободу поневолені народи використовують схожі методи і стратегії. Не стали винятком українці та поляки.

На початку ХХ століття обидва етноси прагнули створити національні держави, стаючи при цьому вчителями та зразками для наслідування один для одного. Перебуваючи у складі європейських імперій різного ґатунку, вони створювали підпільні організації, вдавалися до терору проти окупантів. Політичні представники обох народів в окремі історичні періоди не мали можливості проводити діяльність на батьківщині, тому розгортали її в еміграції. Основу національної армії іноді доводилося вибудовувати в чужих краях та під чужими прапорами.

На залізничній станції Бездани, що під Вільнюсом, 26 вересня 1906 р. пограбовано поїзд, який перевозив гроші до Петербурга. Викрадення близько 200 тисяч рублів увійшло в історію під назвою «акція прем’єрів», бо серед нападників були відомі у майбутньому польські політики: Юзеф Пілсудський, Александер Пристор, Валерій Славек і Томаш Арцішевський.  

У полум’ї І Світової війни українці й поляки синхронно створювали власні легіони – військові підрозділи у військах інших держав. Проте поляки мали можливість орієнтуватися на обидві ворогуючі сторони, українцям же довелося сподіватися тільки на країни Четверного союзу.

1904 року в складі Польської соціалістичної партії на чолі з майбутнім керівником держави Юзефом Пілсудським створюється бойова організація, яка спочатку використовується для партійної охорони. Проте згодом вона стає на шлях терору проти російської імперської адміністрації, організовує напади на політичних опонентів, пограбування для майбутніх потреб партії. Після відновлення незалежності Польщі деякі колишні революціонери обіймають посади в органах влади та війську. Про них пишуть у газетах, а їхні біографії та історію боротьби вивчають у школах.

Напад на головну пошту Львова було здійснено учасниками «Летючої бригади» Української військової організації на чолі з Юліаном Головинським 28 березня 1925 р. У ході нападу було вилучено близько 90000 злотих.   

Після поразки Української революції 1917–1921 років її активні учасники – ветерани українських армій – вирішують продовжити боротьбу за незалежність у підпіллі. Вони створюють Українську військову організацію – попередницю ОУН. Терор проти польських чиновників та політиків, відповідальних за антиукраїнську політику, нищення засобів зв’язку, пограбування державних банків – ось методи, застосовувані українськими підпільниками. Протягом 1920-х років лави УВО поповнюються молодими українцями. Її членами стають Степан Бандера, Роман Шухевич та інші згодом чільні діячі визвольного руху, лідери ОУН та командири УПА.

«Я читав, переймався і здобував собі основи для кращої будучини моєї нації на творах і споминах ваших великих революціонерів від Окшеї, Мірецького, Барона аж до живучих ще сьогодні теперішнього маршалка Йосифа Пілсудського, його жінки, колишнього президента Войцєховського, Медарда Довнаровіча та всіх тих, що сьогодні стоять на чолі польської держави. Їм завдячую, що в страшних часах психічного занепаду у таборі і на еміґрації, коли я бачив руїну моєї держави, я не попав у розпуку, і я, малий чоловік, пішов слідами тих великих революціонерів і будівничих Польщі… Я вчинив так, як колись ваш перший маршалок Польщі, ваш національний герой Йосиф Пілсудський».

З промови члена Летючої бригади УВО Івана Паславського на суді. 1926 рік.

 

Після загарбання Української Народної Республіки більшовиками її уряд змушений був залишити окуповану територію, але продовжив активну роботу за кордоном. Його завданням стала актуалізація українського питання на міжнародному рівні. Після завершення ІІ Світової війни схожу місію виконує і Закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради.

Спадкоємець австрійського престолу Карл Габсбург на перегляді сотні Українських січових стрільців Романа Дудинського. 23 серпня 1915 р.

У 1939 році, після окупації Польщі Німеччиною, утворюється польський уряд у вигнанні, який у післявоєнний час не визнав існування комуністичної Польщі й продовжив політичну діяльність в еміграції.

Союзники: рік 1920-й

Восени 1919 року обидві держави – Українська Народна Республіка та II Річ Посполита – відчували смертельну небезпеку з боку червоної Росії.

Саме це було головною причиною, яка змусила обидві сторони сісти за стіл переговорів. Перемовини тривали впродовж семи місяців і завершилися підписанням Варшавського договору, більш відомого як «союз Петлюри–Пілсудського». В обмін на значні територіальні поступки – до Польщі відходили Східна Галичина й західні повіти Волині – УНР здобула союзника в боротьбі з росіянами.

Імператор Карл І Габсбург оглядає Польський допоміжний корпус. Буковина, грудень 1917 р.

Спільний похід проти більшовизму на початках розгортався доволі успішно: за два тижні об'єднане польсько-українське військо ввійшло до української столиці. Однак згодом стратегічну ініціативу перехоплює Червона армія, яка відвоювала Київ, а вже в серпні стояла під стінами Львова й Варшави. Переможна битва в передмісті Варшави – «диво над Віслою» – врятувала незалежність Польщі та запобігла її перетворенню на наступну совєтську республіку.

«Від імені польської армії вітаю армію Української Народної Республіки, яка відроджена і зміцнена, ставить собі нові завдання, від яких може залежати майбутнє Європи. Наша армія пам'ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що в найтяжчі хвилини в нерівних боях вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, що є символом віри кожного чесного вояка»

Із спеціального наказу маршала Юзефа Пілсудського, в якому він дякував українській армії за участь у спільній війні з більшовиками. 18 жовтня 1920 р.

Величезну самовідданість у боротьбі з більшовизмом проявили вояки-українці 6-ї стрілецької дивізії під командуванням Марка Безручка. З нагоди 20-ліття відродження Польської держави її керівництво хотіло нагородити Марка Безручка орденом «Virtuti Militari» («Військової доблесті»). Той відмовився, аргументуючи: «Я воював за Україну, а не Польщу». Уклавши Ризький договір з РСФРР та УСРР, поляки зрадили свого союзника – УНР. Хоча неофіційна співпраця між державними установами, а також на рівні розвідок, тривала аж до часів ІІ Світової війни. Одним із найбільш помітних її наслідків був Другий зимовий похід Армії УНР – остання спроба українців в часи революції відвоювати втрачену державність.

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра та військовий міністр Володимир Сальський оглядають частини 6-ї Січової стрілецької дивізії під час вручення цій частині бойового прапора. 21 квітня 1920 р.

Жертви тоталітаризмів

Як українці, так і поляки у ХХ столітті втрачали власні держави і змушені були потерпати від тоталітаризмів.

В умовах тоталітарних режимів терор і страх були не лише засобом знищення й залякування реальних чи уявних ворогів/противників, але й повсякденним інструментом управління масами.

У минулому столітті українці й поляки стали жертвами двох тоталітарних режимів – комуністичного та нацистського. Перший утвердився на українських теренах ще до ІІ Світової війни. Голодомор, масові репресії та депортації випали на долю українців і поляків, які мешкали в УСРР. У цей час ГПУ «фабрикувало» справи й розгортало судові процеси здебільшого проти інтелігенції. Свого апогею сталінські репресії сягнули в 1937–1938 роках – під час «Великого терору». Реалізовуючи «польську операцію», одну з серії «національних операцій», НКВД знищило близько 20% поляків, які жили в СРСР. Загалом за період «Великого терору» на території УРСР було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу.

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра і головнокомандувач Війська польського маршал Юзеф Пілсудський. Вінниця, 1920 р.

У ІІ Світовій Україна й Польща стали ареною зіткнення двох тоталітарних агресорів, учорашніх союзників – СРСР та Третього райху. 1939-го вони зруйнували польську державу протягом кількох тижнів та втягнули світ у вир ІІ Світової. Результат протистояння систем – величезні людські жертви. Відомий дослідник Тімоті Снайдер назвав простір Центральної Польщі, України, Білорусі та країн Балтії «кривавими землями», на яких загинуло близько 14 млн цивільних жертв.

«Щоб керувати поведінкою своїх підданих, тоталітарному режиму потрібно однаково добре підготувати кожного і на роль жертви, і на роль ката».

Ханна Арендт. Джерела тоталітаризму

Знаковим місцем пам’яті жертв комунізму для українців і поляків стала Биківня. Серед знищених у в’язницях НКВД за «Великого терору» у Києві та похованих на території таємної спецділянки у Биківнянському лісі левову частку становлять українці. Але поховані тут і поляки, зокрема польські офіцери, вбиті в 1940 році. Причетність до розстрілів 22 тис. полонених Війська польського влада в СРСР офіційно не визнавала, тривалий час намагалася покласти відповідальність за злочин на нацистів. Водночас серед катинських жертв були й українці.

Мапа радянсько-польської війни 1920 р. Клацніть для детального перегляду

Польська еліта гинула в Аушвіці – нацистському концтаборі біля польського міста Освенцім, створеного для знищення борців польського руху опору. Згодом концтабір став символом Голокосту – в ньому нацисти вбили понад мільйон євреїв. Аушвіц – місце випробування чи останнього прихистку й для багатьох українців, а також євреїв, що походили з українських земель.

Союзники: роки 1945–1946-й

Польсько-український конфлікт в ІІ Світовій війні послаблював українців та поляків у їхньому протистоянні нацистському та комуністичному тоталітаризмам. Це розуміли політики з обох сторін.

Тому протягом 1942–1944 років тривали організовані за участі духовенства переговори між представниками ОУН та польського підпілля. Проте вони закінчилися безрезультатно через нездатність жодної зі сторін на компроміс у питанні приналежності західноукраїнських теренів.

Вояк УПА (ліворуч) спілкується з бійцем польського підпілля. Лемківщина, літо 1946 р.

Для українського підпілля, яке ставило собі за мету відновлення Української Самостійної Соборної Держави, не могло бути мови про зречення частини земель, заселених українцями. Тим паче, що йшлося про території, які стали базою для розвитку визвольного руху ОУН та УПА. Для польської сторони головною засадою зовнішньої політики протягом війни була вимога повернення до кордонів 1939 року. Відтак, поля для порозуміння під час перемовин фактично не залишалося. Відсутність результату в переговорах підштовхнула обидві сторони до активнішого використання сили як засобу розв’язання проблеми.

Головний вхід та вигляд цвинтаря в Пальмірах. Одним із головних місць страт поляків у перші роки німецької окупації стали Пальміри в Кампіноській пущі під Варшавою. Тут загинуло близько 2 тисяч політиків, діячів культури, державних службовців, учителів та ін. Серед них: маршалок сейму Мацей Ратай, золотий медаліст Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі 1932 року Януш Кусоцинський, сенаторка Речі Посполитої Гелена Ярошевичова, знаменитий шахіст Давид Пшепюрка.

«Що б не говорили, те співробітництво [УПА і ВіН] є найяскравішим прикладом тодішніх польсько-українських взаємин. Може бути дороговказом на майбутнє для обох народів, що страждають під російським ярмом».

Євген Штендера, курінний УПА,  учасник переговорів із польським підпіллям на Закерзонні.

Ситуація змінилася після переходу фронтів, коли стало зрозуміло, що ні СРСР, ні жоден з інших учасників антигітлерівської коаліції не готовий відстоювати повернення Польщі до кордонів 1939 року. Більш того, у нових польських кордонах поляків чекала лише заміна нацистського режиму неволі на комуністичний. Нові політичні обставини відсунули територіальну суперечку на задній план, натомість актуальнішою ставала потреба спільної боротьби проти комунізму.

Військовополонені закопують тіла розстріляних у Бабиному Яру. Київ, 1941 рік. Під час нацистської окупації це урочище стало місцем масових розстрілів. Протягом 29–30 вересня 1941 року тут розстріляли близько 34 тисяч київських євреїв. Вбивства тривали до листопада 1943 року. Загалом за весь період у Бабиному Яру загинуло близько 100 тисяч осіб – євреїв, ромів, радянських військовополонених, українських націоналістів, душевнохворих.

В 1945–1946 роках на теренах Закерзоння відбулася низка переговорів між українськими та польськими підпільниками. Їхніми учасниками були делегати, уповноважені найвищим керівництвом ОУН та УПА. Польську сторону представляли підпільники місцевого рівня, зокрема з формування ВіН (Вольносьць і Нєзавіслосьць). Результатом перемовин спочатку стало перемир’я між підпільними арміями, а згодом і підготовка та проведення спільних акцій, найуспішнішою з яких стала атака на місто Грубешів у травні 1946 року.

Попри мілітарний успіх акції, вона не мала політичного продовження через неготовність до цього польської сторони. Врешті комуністи знищили польське, а згодом і українське підпілля. Ефективна співпраця між українськими та польськими військовими стала можливою лише через півстоліття після відродження незалежних України та Польщі.

20 грудня 1990 р. останній президент у вигнанні Ричард Качоровський передав президентські інсиґнії Леху Валенсі

22 серпня 1992 р. аналогічна церемонія відбулася в Україні: президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження та клейноди Леонідові Кравчуку

Матеріали проекту Українського інституту національної пам’яті “Україна та Польща: 100 років сусідства”.

Автори: історики Володимир В'ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко, Сергій Рябенко, Максим Майоров, Любов Крупник, Віталій Бака, картограф Дмитро Вортман.

Передрук: zbruc.eu