1886 – народився Олексій Алмазов, український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР

1886, 6 січня – в Херсоні в родині чиновника народився Олексій Алмазов, український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.

Олекса Алмазів - один із героїв серії арт-плакатів "Військова еліта Української революції 1917-1921 року".

Художник Михайло Дяченко

Освіту отримав у Тифліському реальному, Олексіївському піхотному юнкерському та Михайлівському артилерійському училищах. Під час Першої світової війни – полковник російської армії, командир 1-го кінно-гірського дивізіону. Відзначався непересічною мужністю, був дисциплінованим, але добрим, міг знайти спільну мову і з підлеглими, і з старшими за званням.

Олексій Алмазов свідомо перейшов на нижчу посаду у війську, аби тільки боротися за вільну Україну. Восени 1917 року він розпочав українізацію дивізіону, сформував і 1 січня 1918-го очолив Окрему кінно-гірську гарматну батарею у складі Гайдамацького коша Слобідської України військових формувань Центральної Ради. Цей підрозділ вів бої проти більшовиків на підступах до Києва у січні 1918 року, а також поблизу Гребінки, Лубнів, Полтави, Херсона, Кременчука. У бою під Бердичевом у середині лютого 1918 року Алмазов був поранений у ногу, але вже у березні повернувся в стрій.

За правління гетьмана Скоропадського 15 березня 1918 року батарея була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради. На чолі цього підрозділу Олексій Алмазов у квітні 1918 року брав участь в успішному поході полковника Болбочана на Крим. Дивізіон до 1921 року перебував у складі різних з’єднань Армії УНР і отримав назву Алмазівський, оскільки завжди його очолював Алмазов.

«Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку зорганізування в початку 1918 року був це досвідчений кінногарматчик, організатор, людина високої моралі та одваги. Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів, єдиний на всі групи. Старшини за прикладом свого командира підібрались один в одного; те саме можна сказать і про козаків. Найменшої плями не впало на історію цієї частини», – згадував про Алмазова та його бійців комендант штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР Никифор Авраменко.

У 1919 році Алмазов брав участь в успішному наступі Армії УНР із району Деражні на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ, проти більшовиків та білих.

1920 року відзначився в боях за Могилів, Ушицю, Дунаївці, Копичинці, Галич, Проскурів та інші міста. В березні 1921 року був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.

Як учасник Першого Зимового походу 1919–1920 років був удостоєний Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої» – найвищої нагороди в Армії УНР. Скарбниця українських перемог у 1918-1920 роках значною мірою була наповнена саме завдяки алмазівцям.

Згодом, коли українське військо мусило відступати за Збруч, Алмазов разом зі своїми вояками був інтернований та переміщений колишніми союзниками-поляками до табору у Владовицях (Польща). У фактичному полоні він не полишав своїх бійців, знаходив для них роботу, аби вони могли себе прогодувати. Взяв участь у переформатуванні армії навіть в умовах інтернування. У вересні 1923 року Алмазов знайшов постійну роботу для вояків дивізіону: на вугільній шахті товариства «Сатурн» у Сілезії. Сам генерал влаштувався помічником гірничого інженера (маркшейдера).

У 1926 році генерал вступив на гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Студентську практику проходив у 1928 році в ЧСР на будівництві доріг (у Словаччині). У цій академії познайомився і зі своєму майбутньою дружиною – німкенею Терезою.

У 1930 році одержав диплом інженера-гідротехніка. Разом з дружиною повернувся в Україну – на Волинь, де в Луцьку влаштувався в управі воєводства на посаді секретаря Відділу сільського господарства.

Олексій Алмазов брав активну участь у громадському житті Волинського краю. Очолював філію Українського Центрального Комітету, був одним із провідних діячів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим на Україні. Подружжя Алмазових протягом багатьох років опікувалось Українською гімназією в Луцьку. За постійні щедрі пожертви на ремонт будинку гімназії та на підтримку незаможних учнів, Олекса і Тереза Алмазови були удостоєнні звання почесних членів Товариства ім. Лесі Українки, що від 1929 року утримувало навчальний заклад.

Помер Олексій Алмазов 13 грудня 1936 року. Похорон перетворився у справжню українську маніфестацію. Луцька газета «Нова нива» так на першій шпальті описувала прощання з Алмазовим: «Давно вже не спостерігалося такої великої єдности і солідарности. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у себе в хаті, вважаючи за святий обов’язок віддати останню прислугу небіжчикові».

Олексу Алмазова поховали на православному кладовищі – тепер це сквер навпроти Луцької гімназії №4. У 1970-х роках радянська влада цвинтар ліквідувала. Могила Алмазова була відновлена у грудні 1992 року за клопотанням голови Братства вояків УПА Волинського краю Мелетія Семенюка.

У 2016 році вулиці Генерала Алмазова з’явилися у Києві, Херсоні та Луцьку. У 2018 році 406-й окремій артилерійській бригаді берегової оборони ВМС України було присвоєно ім’я генерал-хорунжого Олексія Алмазова.