Голодомор очима жертви: іммобілізація та упокорення працею як стратегія виживання
Автор: Віталій Огієнко
Анастасія Лисивець та її спогади
Наприкінці 2019 року з ініціативи Українського інституту національної пам’яті було перевидано книгу спогадів про Голодомор Анастасії Лисивець «Скажи про щасливе життя…»[1]. Анастасія Лисивець (1922-2011) народилася і пережила Голодомор в містечку Березань на Київщині. Від голоду вона втратила майже всю родину: батьки та молодші брат і сестра померли від голоду на її очах. Не пройшла повз неї і Друга Світова війна: дівчину вивезли на примусові роботи до Німеччини. Кінець війни застала у Празі, пройшла через сито радянських перевірочно-фільтраційних пунктів НКВС як “остарбайтерка” перед поверненням в Україну. Майже все доросле життя працювала вчителькою української мови й літератури на Сумщині.
Свої спогади про голод жінка написала через 43 роки після пережитого. Писала їх “в шухляду”, не сподіваючись, що колись їх буде надруковано. Втім, у переддень Незалежності така можливість з’явилася: першу частину спогадів, яка стосувалася Голодомору, надрукував журнал «Вітчизна» під назвою «Скажи про щасливе життя…». У 2008 році вийшла друком повна версія спогадів під назвою «Спомини. Великий голод. Велика війна»[2]. Донька Анастасії відома українська поетеса Наталія Білоцерківець згадувала, що першу частину спогадів та написала дуже швидко, на відміну від другої частини про Другу Світову війну, над якою працювала власне як над літературним твором, постійно його переписуючи.
Ця дуже особиста розповідь про пережите 10-річною дівчинкою у 1932-1933 рр. вирізняється відвертістю та детальністю описів усіх етапів розгортання трагедії в українському селі, показуючи поведінку голодуючих людей, стосунки у родині, різні стратегії виживання та сцени смерті. Спогади відтворюють ланцюг людських страждань, відчаю, болю, вмирання. У цієї розповіді немає кульмінації та немає щасливого кінця. Сила створених мемуаристкою образів, які викликають надзвичайно гострі емоції, глибоко вразила навіть звичного до травматичних свідчень дослідника.
Такий потужний наратив потребував вступного коментаря, який би допоміг ширшому загалові читачів краще зрозуміти той травматичний досвід. Той науково-популярний коментар мав би слугувати інструментом, щоб перекласти описаний травматичний досвід із мови емоцій на мову розуму, аби запобігти деструктивному впливу розповіді на психіку. Ця стаття, натомість, має на меті на прикладі спогадів Анастасії Лисивець простежити, як впливає травматичний досвід на самих жертв – як змінюються їх психологічний стан, соціальні взаємодії, реакції та поведінка у критичних, загрозливих для життя обставинах. Теоретичною рамкою такого аналізу слугує полівагальна теорія (polyvagal theory) американського психофізіолога та нейробіолога Стівена Порджеса[3]. Вона власне дозволяє зрозуміти, що саме відбувається з людьми в умовах травматичного досвіду (загрозливих для життя обставинах), які закономірності можна виявити у їхніх реакціях і яким чином можна пояснити поведінку, якщо врахувати вплив пережитого на автономну нервову систему людини[4].
Полівагальна теорія
Згідно з полівагальною теорією Порджеса, у ситуації безпосередньої загрози здоров’ю та життю, тобто потенційно травматичних ситуацій, людина реагує на стресори відповідно до трьох фізіологічних стратегій, кожна з яких пов'язана з окремими нейронними ланцюгами автономної нервової системи. Вони діють згідно із успадкованою від наших далеких предків філогенетичною ієрархією. Спочатку активується найбільш філогенетично нова стратегія. Якщо вона перестає функціонувати, то на її місце приходить більш древня. Якщо ж і вона дає збій, то найбільш архаїчна примітивна стратегія, яка виникла найраніше у процесі еволюції, починає домінувати. Іншими словами, кожного разу на зміну більш сучасній і тому досконалій стратегії, яка виникла пізніше у процесі еволюції, приходить більш древня, і тому менш варіативна, але укорінена глибше в нервовій системі.
Для загального розуміння важливо усвідомити кілька особливостей процесу реагування автономної нервової системи на травматичну подію. По-перше, ці стратегії працюють у принципово різний спосіб, оскільки використовують різні нейронні ланцюги автономної нервової системи. По-друге, вони не набуті у процесі життєдіяльності, а «запрограмовані» нашою нервовою системою від народження. По-третє, вони є способом адаптації живої істоти до складних зовнішніх умов (без таких стратегій людина просто не могла б функціонувати скільки-небудь ефективно).
Еволюційно найбільш нова стратегія і перша у ієрархії – це система соціальної взаємодії (social engagement system), яка власне забезпечує соціальну комунікацію. Вона діє, коли людина перебуває у спокої, у безпечній і знайомій обстановці, де все відомо і під контролем, і не очікується жодних небажаних наслідків наших дій. Коли, час від часу, сильні стресові ситуації трапляються і ми відчуваємо загрозу, то вдаємося до звичних і передбачуваних дій просто тому, що зазвичай вони працюють досить добре і забезпечують очікуваний результат[5].
Якщо ж ми не в змозі створити стосунки безпеки, то вдаємося до еволюційно більш давньої і більш примітивної стратегії «бий або тікай», або мобілізації усіх сил організму. У цьому випадку організм виділяє гормони адреналіну та норадреналіну, які ще називають гормонами страху, а в більш тривалій перспективі активується кортизол. Під дією гормонів зростає метаболічна активність організму, серцевий ритм, обмін речовин, і гальмуються інші процеси, активність яких безпосередньо в даний момент не є необхідною для виживання, наприклад, діяльність травної системи. В цей час, людина може відчувати паніку, тремтіння або тривогу, але готова активно діяти в той чи інший спосіб.
Але в умовах небезпеки від якої немає порятунку, коли стратегія мобілізації перестає працювати, ми автоматично переходимо до наступної стратегії – іммобілізації або повного підкорення (total submission). Іммобілізація контролюється найбільш примітивним нейронним ланцюгом, яку людина успадкувала ще від рептилій, та тягне за собою зменшення серцевого ритму, активізує травлення, зменшує просвіт бронхів[6]. У стані іммобілізації людина може відчувати втому, запаморочення та нудоту. Трапляється брадикардія та апное (тимчасова зупинка дихання).
В умовах, коли інші захисні стратегії не спрацювали, її мета полягає у тому, щоб шляхом збереження тих ресурсів організму, що залишилися, та пасивної поведінки продовжити життя якомога довше. Отже, іммобілізація – це спосіб виживання, причому дуже ефективний і фактично єдиний із можливих у тих умовах, що складаються. Втім для ссавців, на відміну від рептилій, така поведінка є ефективною для виживання у короткій часовій перспективі, але за умови її частої активації або використання впродовж довгого проміжку часу може мати серйозні наслідки для здоров’я. Звичайно, якщо порятунок не приходить, то настає смерть.
Для людини у стані іммобілізації або заціпеніння, інші люди, соціальні правила, здоровий глузд, мораль перестають мати значення. Свідомість вимикається і людина інколи навіть не відчуває фізичного болю[7]. Генрі Кристал (Henry Krystal) називає іммобілізацію реакцією на тотальну безпомічність перед лицем страшної небезпеки[8].
Мобілізація та іммобілізація є захисними стратегіями[9], проте вони дуже різні. Ті, хто вдаються до мобілізації, ще не відчувають себе повністю безпомічними, вони сподіваються врятуватися і для цього збирають всю свою силу і ресурси в кулак. Іммобілізація навпаки – вихід для приречених, коли втеча є неможливою, це – останній шанс на порятунок[10].
Найбільша перевага полівагальної теорії полягає у тому, що вона поєднує такі із першого погляду непоєднувані речі як тіло, емоції та соціальна поведінка. Теорія стверджує, що варіативність та гнучкість нашої соціальної поведінки в умовах сильної небезпеки та стресу закладена у нейронній структурі автономної нервової системи та захисних стратегіях соціальної взаємодії, мобілізації та іммобілізації.
По-перше, стратегія соціальної взаємодії пов’язана із соціальними зростанням, відновленням та комунікацією. Вона допомагає нам створювати стосунки та забезпечує соціальну залученість. По-друге, стратегія мобілізації запускається в умовах зовнішніх викликів системі соціальної взаємодії. Емоційно вони пов’язуються із симптомами гіперзбудження та страхом, що мобілізує організм та синхронізує поведінку та свідомість із завданням порятунку. Мобілізаційні поведінкові стратегії можуть швидко змінюватися та адаптуватися до нових змін у навколишньому середовищі.
На відміну від мобілізації іммобілізація ж викликає такі поведінкові моделі, які свідомо контролювати та адаптувати до зовнішніх обставин неможливо. Поведінкова активність при іммобілізації катастрофічно падає, соціальне та сексуальне життя практично припиняється. Емоційно іммобілізація супроводжується збайдужінням, почуттями безпомічності та тотального жаху під час травматичної події[11] та уникненням згадок про цей досвід у подальшому.
У цій статті я пропоную подивитися на спогади Анастасії Лисивець із перспективи полівагальної теорії Порджеса. Спогади накладено на загальне історичне тло, яке хронологічно охоплює період 1929-1934 рр., щоб допоможе зрозуміти загальний історичний контекст оповіді Анастасії Лисивець.
Система соціальної взаємодії
Свої спогади Анастасія Лисивець розпочинає із опису життя своєї великої родини в переддень колективізації та Голодомору. Родина складалася із батька, Івана Григоровича Лисивця (по сільському – Крючок), мами Оксани Никифорівни, сестри Гальки, молодшої за Анастасію на два роки, молодшого на 4 роки брата Миколи, та наймолодшого Василька. Вона малює доволі типові картини тогочасного життя, описує обійстя, селянське господарство, побут, достаток – все те, що знаходилося в центрі інтересів сім’ї. Згадує щоденні радощі життя, «музики, танці, жарти, лускання насіння»[12], пише про батька, який «годував, напував, чистив і пестив та все говорив про щось із гнідою довгожданою лошицею», матір, яка «розказувала нам казки, як тихенько співала сумні пісні й плакала, гладячи по голівці котрогось з нас» (С.16), а також труднощі, бідність, негаразди. Привертає увагу характерний селян культ роботи, який так нещадно розкритикував Маркс.
Іншими словами, незважаючи на всі проблеми, сім’я в загалом перебувала у відносній безпеці. Нічого загрозливого не очікувалося, були обгрунтовані сподівання, що кожен наступний день буде схожий на попередній і що, в разі якихось проблем та негараздів, члени сім’ї з ними впораються. За схемою Порджеса, цей стан відповідає першій фазі, коли застосовується стратегія соціальної взаємодії. Переважна більшість людей в період певної соціальної та економічної стабільності використовують саме цю стратегію, що характеризує «нормальне» життя. Таке «нормальне» життя стало можливим внаслідок компромісу між партією більшовиків і українським селянством, який був негласно укладений після поразки Української революції 1917-1921 рр. Його уособленням вважають українізацію і нову економічна політика. Власне, компроміс полягав у тому, що НЕП легалізував товарно-грошові відносини та сприяв виходу з економічної кризи. Селяни мали лише продовольчий податок у розмірі 20 % від усього вирощеного.
Селянство знову почало ставати на ноги. Держава мінімально втручалася в життя сільських громад, що дало їм надію на майбутній добробут. У своїх громадах селяни жили, як і раніше: обирали місцеву владу, вільно могли змінити місце проживання та фах. Варто нагадати і про те що, безземельні селяни отримали від радянської влади земельні наділи для господарювання, які колись належали поміщикам. Попри це, селяни у своїй масі не підтримували радянську владу, адже вона створювала штучні перешкоди для розвитку приватного господарювання. Та це не заважало їм мріяти про заможне життя на своїй землі. Досягнути достатку можна було лише єдиним відомим їм способом – важкою роботою.
Стратегія соціальної взаємодії почала давати збій із початком колективізації. Хоча, у випадку Лисивців колективізація з перших днів не виглядала загрозливою. Навпаки, батько як справжній хазяїн вирішив використати, як йому здавалося, нові можливості для власного зиску. Іван Григорович загорівся бажанням отримати багато землі в степу і хазяйнувати спільно. Він одним із перших вступив у колгосп, відвів «своїх гарно вичищених, із розчесаними гривами білу кобилу й гніду лошицю до колгоспної стайні» (С.27). Настрій батька передається і Насті, яка в той час ходила по подвір’ю і співала «Багаті ми, багаті ми, щасливі ми, щасливі ми» (С.27).
Відчуття загрози з’явилося згодом, коли батько, дізнавшись, що недоглянута колгоспна худоба починає хворіти та гинути, забрав її назад. Справжня суть колективізації стала йому зрозумілою. Вперше в родину приходить страх, адже батько пішов проти нової влади – голови колгоспу та місцевого активу. Невідоме, яке ще недавно виглядало привабливим і перспективним, починає набувати загрозливих обрисів. Сім’я, в першу чергу в особі батька, все ще в основному використовує колишні соціальні, поведінкові та адаптивні практики досягнення безпеки із арсеналу стратегії соціальної взаємодії.
До колгоспу переходить поле Лисивців – головне джерело існування родини. Вся увага батька зосереджується на новій небезпечній ситуації, яку він намагається вирішити у звичний спосіб: продає лошицю, засаджує город картоплею. Втім, звична поведінка починає давати збій, а повертатися до колгоспу він відмовляється. Вже тоді, навесні-влітку 1930 року зрозуміло, що батько опинився сам на сам із такими викликами, проти яких виявляється безпорадним. Звичайна формула поведінки: що більше працюєш, то більше маєш – більше не повертала до стану безпеки та не приносила порятунку.
Колективізація, кінцевою метою якої було усуспільнення селянської землі, реманенту та худоби, шокувала селян з їх природженою повагою до приватної власності. 24 мільйони українських фермерів повинні були віддати всю орну землю, весь сільськогосподарський реманент та всю худобу до новоутворених колективних господарств, які назвали колгоспами. Самі вони також мали вступити до колгоспів та працювати на державу за мізерну платню, так звані «трудодні». Держава починає тиснути на селян, запроваджуючи збільшення податків, насильницьку конфіскацію збіжжя, залякування з метою вступу до колгоспів, «розкуркулення», арешти та виселення у Сибір та Центральну Азію.
Безпека та фізичне виживання селян опинилося під загрозою. У таких умовах весь арсенал попередніх стратегій порятунку виявився неефективним. Страх та відчуття небезпеки, які з часом все зростають, штовхають членів сім’ї до нової стратегії досягнення безпеки, яка згідно із теорією Порджеса обмежується двома варіантами: опором або втечею.
Стратегія мобілізації
Спочатку українське село вдається до опору, який був досить масштабним. У 1930 р. відбулося близько 4 тис. масових виступів, у яких взяло участь близько 1,2 млн. селян. І це спочатку дало результат. Після публікації відомої статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» селяни тимчасово отримали право на вихід із колгоспів. Утім, невдовзі наступ на селян відновили із новою силою, що спровокувало й посилення опору. За перші 7 місяців 1932 р. органи ҐПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що становило понад 56% усіх антиурядових акцій в СССР за цей час. У першій половині 1932 р. з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств. Але цей опір залишався стихійним та розрізненим, а тому був приреченим на поразку.
Видається, що відразу після появи відчуття небезпеки сім’я Лисивців розглядає можливість застосування обох стратегій. Але можливість вдатися до втечі обмежується наявністю дітей. В таких умовах втеча виглядає дуже ризикованою. «Коли б оце не ви діти, то пішов би я з села світ за очі…», - зізнається Іван Григорович (С.29). Отже, родина вдається до пасивного опору – здається, єдиного дієвого способу, що залишається у їхньому розпорядженні. Цікаво, що ця боротьба тривала впродовж тривалого часу - довгих двох років, коли вони відмовлялися від вступу в колгосп.
Кульмінація боротьби припадає на 1932 рік. Влітку 1932 року сільські активісти забрали у Лисивців корову та білу кобилу. Потім батька заарештували на 20 діб за непокору новій владі. Він повернувся додому ще більш упертим та непокірним, навіть заборонив своїм дітям принижуватись та ходити стригти колоски із колгоспних полів (мати із дітьми ходили на поле нишком, наражаючись на чималу небезпеку бути побитими, а то й заарештованими кінними охоронцями, що стежили за виконанням «закону про п’ять колосків») (С.31).
Опір особливо ускладнює те, що режим дуже успішно нацькував бідніших односельців на багатших. Це призвело до величезного відчуження у сільській громаді. Сусід Лисивців – ледацюга й хитрун - вже називає їх «куркульськими мордами» (С.31). Це – тільки прелюдія подальшої жорстокості, характерної для сільських активістів з числа бідніших селян. Анастасія Лисивець описує прихід двох активістів – голови колгоспу Козацького та Гальки Шматькової, які забрали у родини все пшоно. Експропріація здійснюється з непотрібною та садистською жорстокістю: Галька навмисно перекидає горщик з борщем, «знаходить» пшоно під подушкою, де його приховала мати з надією, що активісти не будуть зачіпати малого Василька, який там спав. Активісти забирають старі полотняні сорочки, посягають навіть на убогий одяг, який стара баба Лисивчиха залишила на смерть (С.39). Цю жорстокість неможливо пояснити раціонально, але вона, поза сумнівом, послаблювала опір і піднімала і ще більше піднімала рівень емоцій, що характерний для стратегії мобілізації.
Але за два роки безперервного опору заряд енергії закономірно падає. Уже за ці два роки боротьби довелося заплатити велику ціну: за оцінками українських демографів, з кінця 1929 по 1932 роки від голоду померло близько 250 тисяч українців[13]. Але смертність ще не була масовою.
Із погіршенням загальної ситуації загострюється й атмосфера у сім’ї. Діти безупинно просять їсти. Страх за майбутнє сім’ї, злість через власну безпорадність та усвідомлення зашморгу, який поступово затягується, провокують важкий і гнітючий психологічний стан дорослих. Плач стає буденним явищем. Батько ніяк не може цьому зарадити: його «горда розумна голова похилилася, почала сивіти…» (С. 31), а невдовзі він «зробився якийсь менший, худий, згорбатів, посивів дуже, зуби в нього захиталися, губи запечені, аж чорні» (С.33). Голові сім’ї у патріархальному українському селі, який несе усю відповідальність за добробут родини, важко визнати власну безпомічність. Він все ще опирається, кричить, що помре, але не піде записуватися в колгосп, незважаючи на вмовляння родичів та матері.
Батько бачить, що стратегія опору не працює – його родина вже голодує. Також голодує і помирає «сім’я дядька Петра, батькового брата, який жив у приймах на Дмитренківщині; помирала на Кубані тітка Варка, батькова сестра, і вся її сім’я, інші родичі у Лехнівці та Березані» (С.35) .
Із часом Лисивець-старший остаточно визнав власну безпорадність. У розмові з сусідом він говорить: «мене вже ніщо не врятує. Рятуйся ти, то, може, й до моєї сім’ї колись добре слово мовиш» (С.31). Він вже готовий відмовитись від боротьби та тікати в Київ чи й на Донбас, що потім забрати туди сім’ю (С.38). Важко уявити наскільки складно людині, яка навряд чи виїжджала за межі свого району, даються такі думки. Шукати порятунку, та ще й з чотирма дітьми, у родичів, які й самі бідують, немає сенсу. Він навіть заради дітей готовий визнати свою екзистенційну поразку, примиритися із втратою будь-яких перспектив на самостійне господарювання та вступити в колгосп, що власне і сталося (С.42). Вже на смертному ложі в своїй хаті, він сам вмовляє дружину вступити до колгоспу. Вічний трудівник не витримав нової важкої реальності, не знайшов нових, невідомих йому раніше стратегій порятунку, і помирає цілковито морально розбитим, добре розуміючи, на що приречена його велика сім’я. Буквально за кілька тижнів Оксана та старші діти стають колгоспниками четвертого бережанського колгоспу імені ДПУ.
До речі, існують численні свідчення, що чоловіки під час Голодомору частіше помирали першими. Очевидно, що їм було складніше за жінок адаптуватися до нової соціальної реальності, відкинути доголодоморні соціальні ролі та прийняти приниження голодом. Вони розуміли, що відповідальність за сім’ю лежить на їхніх плечах, то ж неможливість її прогодувати призводила до глибокого психологічного переживання. Зневірившись у власних силах, вони ламалися психологічно, занепадали духом, що вело до смерті фізичної.
Ще однією з ознак другого етапу переживання травми є катастрофічний занепад рівня взаємодопомоги серед односельців та втрата відчуття спільноти. Рівень соціальної роз’єднаності та ізоляції з часом лише зростає. Навіть міцні сім’ї, що традиційно допомагали одні одним садити та збирати урожай, будуватися, завжди взаємно підтримували у важкі часи, тепер припиняють це робити. Кожна сім’я, незважаючи на рівень достатку, статусу у новій сільській ієрархії, почувається соціально ізольованою. Сім’ї намагаються прогодувати в першу чергу своїх дітей, а іншим родичам допомагають за залишковим принципом. Так, родичі допомагають організувати похорони батька і матері Насті, але вже не в змозі належно поховати Гальку. Так само вони продовжують підтримувати родину ще якийсь час – дають трохи картоплі посадити город навесні 1933 р.
Анастасія Лисивець тонко помічає, що «кожен молився і таїв у глибині душі свою надію, що була відома тільки йому» (С.44). Тітка Марія і дядько Лаврентій, Михайло, баба Олександра, тітка Мотря, тітки Дунька і Палажка думали про себе, а, значить, і про виживання власних дітей. Навіть дід Никифор (батько Оксани Лисивець) відмовляється взяти до себе хоча б одну дитину, щоб зменшити тягар із чотирьох дітей, який видавався абсолютно непідйомним. «Кожному хотілося жити і ніхто не хотів лягати у могилу замість іншого… це може зробити тільки мати для дитини, та й то не завжди», - пише Анастасія Лисивець (С.45).
Сильнішим за старі товариські та сусідські зв’язки виявляється і новий соціальний поділ на сільських активістів і нову колгоспну еліту. Колгоспний бригадир Харитон Іванович дуже добре забезпечує свою сім’ю. Його дружина навіть свиням дає бур’ян з молоком (С.53). Анастасія і син Харитона Івановича Андрійко – друзі і однокласники. Але навіть знаючи, що Лисивці на межі загибелі, жінка не пробачає Насті крадіжки окрайчика хліба (С.54).
Стратегія іммобілізації
Порджес підкреслював, що перехід від однієї стратегії до іншої не відбувається миттєво, межі між ними бувають доволі розмитими. Специфічні ситуації, поведінкові практики та набір емоцій може включати активацію більше ніж однієї захисних стратегій[14 ]. У голодуючих селян перехід до найбільш примітивної та глибоко укоріненої у автономній нервовій системі стратегії іммобілізації починається наприкінці 1932 - на початку 1933 р. і пов’язаний із крахом стратегій боротьби і втечі.
В умовах тотальної нестачі харчів сім’я, як і інші, починає винаходити та переймати нові невідомі раніше практики виживання. Вони рвуть щавель та кінську лободу для борщу, обдирають гілочки липи, крадуть полову у колгоспному свинарнику. Втім, такого альтернативного харчування не вистачає, щоб задовольнити почуття голоду, не кажучи вже про те, щоб знову вийти на рівень відчуття безпеки. Такі практики не можуть відвернути смерть від недоїдання, а лише відстрочити її, а отже вони не дозволяють вийти із стану іммобілізації.
Настає заціпеніння - біологічно запрограмований режим найменшого витрачання енергії. Якщо стратегія втечі або боротьби має на меті повернення до режиму безпеки, то заціпеніння передбачає продовження життя якомога довше. У такому стані жива істота вже не здатна на опір. Вступає в дію еволюційно найдавніший захисний механізм людського виживання, успадкований людиною ще від рептилій. Зменшуються серцебиття та больовий поріг. Оскільки суттєво падають фізична активність та процеси обміну речовин усередині організму, то для його функціонування достатньо спожити мінімальну кількість їжі. Ззовні, це проявляється у відчутті слабкості, запамороченні, нудоті. Залишається сама фізіологія, яка робить свідомість неважливою. І саме це сталося у випадку Голодомору у масштабі мільйонів. Фаза іммобілізації тривала до середини 1933 р. згідно із підрахунками демографів за цей час від голоду померло близько 3,5 млн. осіб[15].
Всепереборна сила голоду, від якої не можна сховатися та позбутися силою волі, заступає собою всі інші емоції, мораль та мотивації. Смерті вже не бояться. Усі помисли та мрії голодної людини охоплюють думки про їжу та все, що з нею пов’язане. «Ми не боялися більше смерті, хотіли, страшенно хотіли їсти» - згадує Настя (С.60). Людей охоплює апатія - своєрідна байдужість до усіх зовнішніх подразників, відчуттів та емоцій. Зникає тривожність та найсильніше відчуття страху за власне життя. «Не було ні жалю, ні страху. Нічого не було. Баба мовчала і я мовчала» (С.72). Єдине, чого члени родини бояться у цей час, це – «погляду тих Василькових очей» (С.48). Емоції, які властиві мобілізаційним стратегіям все ще даються взнаки.
Власне, якщо б не цей архаїчний спосіб порятунку, то від голоду померло б набагато більше людей. Але період заціпеніння та апатії у людей, на відміну від рептилій, не може тривати довго – якщо людина не виходить із нього за порівняно короткий проміжок часу, то настає смерть. Так помер Василько, який зовсім захляв, перестав просити їсти і відмовлявся вставати із ліжка (С. 57-59). Так померла Галька, яка спочатку «дивилася у стелю» (С. 60), опухла, «ноги стали важкі як колоди», і з них виливалася рідина (С.71, 72). Так померла мати, яка «перестала працювати, знесилилася, ледве тягала ноги по хаті» (С.60), а потім і зовсім перестала підводитися (С.63).
Звичайно, період заціпеніння та апатії не виключає проявів високої емоційної напруги та енерговитрат, характерної для етапу боротьби та втечі. Це, зокрема, стосується жорстокості між самими жертвами Голодомору, в першу чергу на ґрунті конкуренції за обмежені ресурси. Так, Галька двічі постраждала від насильства з боку односельців. Одного разу її важко побила жінка за те, що та на чужому городі витягла із землі декілька кущиків молодої картоплі (С.49-50). Іншого разу сусід Гнат Ловушка ледь не до смерті забив Гальку об цямрину колодязя, «з якого він ціле життя брав воду», через вирвану часничину» (С.70-71). Можна припустити, що, зокрема у другому випадку, сусід Гнат Ловушка ще знаходився у режимі мобілізації, в той час як Галька мала всі ознаки іммобілізації.
Таким чином, хронологічний період від кінця 1932 до середини 1933 рр., який пізніше став відомий як Голодомор, відповідає симптомам оціпеніння та апатії, що є одним із найважливіших висновків, який підтверджується спогадами Анастасії Лисивець. Зараз не виникає сумнівів, що якщо б політика винищення голодом продовжилася до кінця 1933 р., то смертність серед українців сягнула б десятків мільйонів, загроза винищення постала б перед майже усіма українцями-селянами.
Втім, паралельно із періодом масового голодування починається заключна фаза, яка поряд із апатією-іммобілізацією і становить справжню дуальну природу Голодомору. Голодних людей починають рятувати. Але, рятують тільки тих, що підкорилися, визнали своїх мучителів. Людей у прямому розумінні привчали до дисципліни, годуючи лише у школах чи колгоспах, та у певний час, під час колективних прийомів їжі. Відбувається вихід із захисної стратегії іммобілізації до системи соціальної взаємодії. Порджес приділяє велику увагу цьому процесу, але не виділяє його в окрему фазу.
Анастасія Лисивець про це пише просто, наводячи факт, що «колгоспникам почали варити на полі юшку, галушки чи затірку. Голодні люди йшли на поле, щоб попоїсти…» (С.51). Коли Миколу та Василька зачислили до сільського патронату, який був відкритий у селі, щоб порятувати від смерті голодних дітей колгоспників, їхня мати Оксана сприйняла це як велике полегшення. Вона вдячна за таку підтримку, що цей тягар, який от-от був готовий знищити її остаточно, взяли на себе інші (С.51). І вже було неважливо, що дітей годували тим же просом, яке у них відібрали, і від імені тих, хто вчора забирав у неї це останнє просо. Важливо лише одне: її діти не помруть.
Навряд чи сама Настя та й інші свідки Голодомору розуміли, об’єктом якого експерименту вони стали. Розчавлені голодом люди «вчились» нової стратегії виживання дуже швидко. Вони ішли працювати в колгоспі фактично задарма, за міфічні трудодні, відмовившись від попередніх надій, планів на майбутнє та попереднього способу життя.
Так, Настя після смерті брата Василька не залишається на похорон, а йде «до Харитона Івановича, щоб не пропав [її] пайок муки» (С. 59). Її тітки так само «були на роботі і прийти не змогли» на похорон сестри (матері Анастасії) (С.68). Система навчає Настю і мільйони інших людей покорі та роботі. Невивчений урок означав смерть з голоду. Навчання триває місяці. Підгодовують потрохи. За роботу Настя отримує повну миску густої затірки, але їй не вистачає, вона «б її їла і їла, але більше не давали» (С.71). Щоб вижити треба отримати затірку, а щоб отримати затірку, треба брати сапу і йти на роботу (С.73). Її переконують родичі «хилитися до колгоспу» та слухати, що «скаже влада» (С.74). Потрібно довести свою лояльність і відданість. І Настя, як і інші, робить те, що диктує здоровий глузд та інстинкт виживання. Наступного дня після смерті Гальки, вона «раніше за всіх вийшла на роботу» (С. 73).
У такий спосіб відбувається повернення від захисної стратегії іммобілізації до нової, незнаної досі стратегії виживання, що передбачає покору та роботу. Ця покора та робота по-суті були єдиним (біологічно детермінованим) виходом, даючи шанси на виживання та повернення до системи соціальної взаємодії для тих, хто зазнав невдачі із стратегією мобілізації. Так вижили тітка Улита та її діти, дядько Лаврентій, тітка Параска і всі інші. Вперше про те, що ця стратегія виявляється успішною, Анастасія Лисивець згадує невдовзі після смерті Гальки. Вона та Микола вступили до бригади Симона Крутя, який був товаришем їхніх батьків. Він посилав сиріт на легшу роботу, ставив гарні трудодні й дозволяв брати додому трохи колосків. Тоді вперше за роки всі напекли свіжого хліба (С.78).
1 вересня 1933 р. Анастасія пішла до школи. Винагорода за слухняність була і далі. Вона одержувала у школі премії і подарунки. Через рік, вранці 7 листопада 1934 р., поснідавши картоплею і хлібом з огірками, вона по морозу пішла на мітинг, присвячений святу Великої жовтневої революції. Сирота не мала взуття, і мусила йти босою, чого дуже соромилася.
Замерзла, схвильована, присоромлена, бо боса, Настя Лисивець, відмінниця навчання, виголосила промову, якій щиро аплодували вже колгоспники четвертого бережанського колгоспу імені ДПУ. Того дня Анастасія промовляла, про те, що щаслива, «що колгоспний лад приніс щастя селянству, що ми єдині в світі такі щасливі» (С.83).
Чи вірила вона у те, про що говорила? Мабуть, ні. Чи прийняла вона нову реальність? Абсолютно. Як і мільйони інших, вона виконала своє найголовніше і фактично єдине завдання в голодні роки – вона вижила. Їй вдалося пройти через фазу мобілізації, потім виживати у стані іммобілізації довгі місяці і нарешті успішно повернутися до стратегії соціальної взаємодії. Насправді, це дуже непростий шлях, пройти який не змогли мільйони українців, зокрема, батько, мати, сестра та молодший брат Анастасії. Більшість так і не вибралася із стану оціпеніння та апатіїї.
Висновок
Відомий вислів стверджує, що історію пишуть переможці. Насправді історію можуть писати і свідки, і переможені, і навіть жертви. Жертви у своїх спогадах намагаються розповісти про свій травматичний досвід. Але тим, хто ніколи не стикалися із подібним досвідом, хто звикли сприймати історію з позиції переможців, вкрай важко подивитися на минуле «очима жертв», щоб зрозуміти пережите ними.
Полівагальна теорія пояснює, як автономна нервова система реагує на критичні обставини та як визначає реакції, поведінку та емоції людей в загрозливих для життя обставинах. Також вона виводить певні закономірності у цьому процесі, які тією чи іншою мірою характерні для індивіда у пограничній ситуації. Ця теорія – лише інтерпретативна схема, за якою – мільйони реальних історій, які розкриваються у спогадах і дозволяють подивитися на Голодомор очима жертв. Аналіз спогадів Анастасії Лисивець демонструє, що досвід власне Голодомору – це досвід стратегії іммобілізації, виходом з якої стала нова стратегія «покори та роботи». Специфіка і унікальність Голодомору якраз і визначається довгим періодом іммобілізації та упокоренням як унікальним способом виходу із неї.
Статтю підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та Редакції сайту “Україна Модерна”. ©Віталій Огієнко
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
_________________________
Віталій Огієнко – кандидат історичних наук, головний спеціаліст наукового відділу Українського інституту національної пам’яті. Брав участь у підготовці просвітницьких проектів Інституту «Люди правди», «Голодомор не зламав», «Люди свободи», «100 років боротьби: Українська революція 1917-1921». Стажувався в США за програмою Міжнародного обміну досвідом на тему «Перспективи дослідження Голокосту та Голодомору в США» (International Visitor Leadarship Program (IVLP). Брав участь у міжнародних наукових конференціях у Польщі, Німеччині, Данії. Коло наукових інтересів охоплює memory studies, trauma studies, genoside studies, Holodomor studies. Зараз працює над науковим проектом «Голодомор як історична травма». Живе і працює у Києві.
__________________________
[1] Перше повне видання спогадів Анастасії Лисивець про Голодомор: Лисивець А. Спомини. Великий голод. Велика війна. Київ: К.І.С., 2008. 128 с. Наступне видання: Лисивець Анастасія. «Скажи про щасливе життя…» Київ: К.І.С., 2016. 104 с. Найновіше видання (доступне також в електронному формати на сайті УІНП): Лисивець А. «Скажи про щасливе життя …». Київ, К.І.С.. 2019. 104 с.
[2] Лисивець А. Спомини: Великий голод. Велика війна. Київ, К.І.С., 2008.
[3] Steven Porges, (2011) “The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation”. New York: WW Norton.
[4] Автономна нервова система – це частина нервової системи, яка функціонує без участі свідомості. Саме вона робить можливою соціальну поведінку і залучення індивіда до соціуму. Автономна нервова система складається із симпатичної і парасимпатичної нервових систем. Симпатична нервова система контролює
реакцію організму на загрозу і відповідає за інстинкт «бий або тікай» (fight or flight). Парасимпатична нервова система контролює організм у стані спокою (rest and digest).
[5] Steven Porges, (2011) “The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation”. New York: WW Norton, 16.
[6] Steven Porges, (2011) “The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation”. New York: WW Norton, 151.
[7] Bessel Van der Kolk, “The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma”. Penguin Books, 79.
[8] Krystal, H. (1988). Integration and self-healing: Affect-traumaalexithymia. Hillsdale, NJ: Analytic Press.
[9] Steven Porges, (2011) “The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation”. New York: WW Norton, 267
[10] Dixon, A. K. (1998). Ethological strategies for defense in animals and humans: Their role in some psychiatric disorders. British Journal of Medical Psychology, 71, 417–445.
[11] Scaer, R. C. (2001). The neurophysiology of dissociation and chronic disease. Applied Psychophysiology and Biofeedback, 26, 73–91., p. 81; Porges, S. W. (1997). Emotion: an evolutionary by-product of the neural regulation of the autonomic nervous system. Annals of the New York Academy of Sciences, 807, 62–77. Porges, S. W. The polyvagal theory: phylogenetic substrates of a social nervous system. International Journal of Psychophysiology, 42, 123–146., p. 75.
[12] Лисивець А. «Скажи про щасливе життя …». Київ, К.І.С.. 2019. –С. 22.
[13] Левчук Н. М. , Боряк Т. Г., Воловина К. В., Рудницький О. П., Ковбасюк А. Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. - 2015. - № 4. - C. 100.
[14] Steven Porges, (2011) “The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation”. New York: WW Norton, 168.
[15] Левчук Н. М. , Боряк Т. Г., Воловина К. В., Рудницький О. П., Ковбасюк А. Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. - 2015. - № 4. - C. 100.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.