Перше визнання української нації: Перемир’я між Османською імперією та Річчю Посполитою під Хотином 9 жовтня 1621 р.
Галенко О., Київська школа економіки
ORCID 0000-0002-6814-7549
sasha.halenko@gmail.com
Хотинська війна 1621 року беззаперечно засвідчує конфліктне минуле українців з тюркським світом, який у цій війні представляла Османська імперія разом з Кримським ханатом. Проте конфлікти є різновидом контакту/взаємодії, що відображають ширші аспекти стосунків, ніж втрати чи здобутки, але їх буває важко розпізнати через сильні емоції, які вони викликають в учасників, нащадків, а також істориків. Усі головні учасники Хотинської війни – турки, поляки та українці – добряче постаралися похвалитися перемогою, не стримуючи уяви, а натомість применшити власні невдачі та втрати. Дана розвідка виявляє саме роль і місце Хотинської війни в тривалій історії знайомства між українцями й турками. Вона відкриває свідчення про те, що ця воєнна кампанія відзначилася визнанням турками предків українців як окремого народу, що слід вважати першим міжнародним визнанням української нації 404 роки тому. Це визнання відбилося у турецькому тексті перемир’я, укладеного між польською та османською делегаціями 9 жовтня 1621 року.
Османці ідентифікували іноземців за етно-релігійною приналежністю та підданством. Населення України тому визначалося традиційним етнонімом рус (rus) та політонімом лєг (leh/лях, поляк), що також правив етнонімом поляків та означенням польського короля – правителя Речі Посполитої. Українське козацтво також початково визначалося етнонімом рус та політонімом лєг, але через свої заняття, що безумовно сприймалися османцями як незаконні, козаки та їхні ватажки фігурували в османських документах у 16 століття під лайливими визначенням злодіїв (eşkıya, ehl-fesad, mufsid), бандитів (levend), байстрюків (haramzade) чи «людей поза законом» (harami), проклятців (la’in/mel’un), злощасних русів (rus-i menhus), русів з «країни війни» (harbi rus), себто ворогів. Після походу Дмитра Вишневецького на Крим в 1560 році, османці поширили етнонім рус і на московитів (moskov). Османці були знайомі з терміном «козак» (kazak), який був поширений у надчорноморських володіннях імперії і зберігав первісні смисли воєнного невільника й ватажника (здобичника), не маючи національного забарвлення. Так, буджацьких татар іноді називалися Аккерманськими козаками. По відношенню до українських козачих ватаг цей термін вживала лише канцелярія кримських ханів (Veinstein G. “Early Ottoman appellations for Cossacks”, Harvard Ukrainian Studies, XXIII (3/4), 1999, p. 33-44). В османському Криму принаймні з 1542 року чоловіків-невільників руського походження називали іменем Козак, що мало і етнічне, і соціальне значення.
Термін «Козак» стосовно українського козацтва з’являється в офіційному вжитку османців у мирному договорі Агмеда І з польським королем Сигізмундом ІІІ 15 липня 1607 року. Властиво їх названо «козацьким розбійником» (Kazak eşkiyası) поряд з королем, князями та загалом підданцями короля та іншими у переліку потенційних нападників на султанські володіння.
Так само «козацького розбійника» (Kazak eşkiyası у польській версії документу аналогічно: łotrostwo kozackie) згадано у договорі, укладеному між османським візиром Іскендером Пашою та польським гетьманом Станіславом Жулкевським 23 вересня 1617 р. у Буші:
«birbirimize elçilerimiz varub gelüb Kazak ahvalini mükaleme olundukda şevketli ve azametlі ve kuvvetli ve kudretli padişahımız hazretleriyle Leh kıralı mabeyninde olan kadimi barışlığın bozulmasına sebeb Kazak eşkiyasıyla Tatar ta’ifesi olup»
«наші посли вирушили-прийшли один до одного і, перемовившись про ситуацію з Козаком, [побачили, що] причиною порушення миру між нашим благодатним та великим та сильним та могутнім нашим падишагом та Ляським королем є Козацький розбійник з Татарським народом»
Термін «Козак», що вжитий тут в ізольованій позиції, виступає синонімом поняття «козацький розбійник» і є професійним іменем. Сусідство з поняттям «Татарський народ» підкреслює відсутність етнічної конотації у терміні «Козак».
Хотинське перемир’я містить положення, де вперше термін «Козак» виступає етнонімом:
«müşarun-ileyh kıralımız tarafından bu sulh u salah içinde min ba’d berr ü bahrda memalik-і mahruse-i padişahiden bir mahalle Kazak ta’ifesi dahl u tecavuz itdirilmeye»
«під час стану миру-дружби віднині ні в яку місцевість з падішагських бережених володінь на суші та морі Козацький рід з боку вищезгаданого нашого короля не примушуватиметься вступати та нападати»
Етнічна термінологія зазвичай розпливчаста. Слово ta’ife арабського походження описувало будь-яку спільноту, починаючи з якогось підрозділу племені, тому предметно його значення встановлюється з ужитку. В означенні кримських татар Tatar ta’ifesi у цитованому вище договорі 1617 рокув Буші, цей термін безперечно означає народ. Тому вислів «Козацький рід» (Kazak ta’ifesi) надійно вказує на набуття професійного імені kazak значення етноніма.
У ширшому контексті османської літератури знаходяться й інші свідчення аналогічного вжитку терміну kazak в ролі саме етноніма. Один з учасників Хотинського походу Топчулар Кятібі («Писар гармашів») Абдулькадир Ефенді (пом. 1644) у своєму літописі багато разів ужив термін kazak у значенні як професійного імені, так і етноніма. При цьому вислів Rus Kazak ta’fesi, «народ руських козаків», ще й вказує на етнокультурну приналежність козацтва. Додатково про віднесення козаків до етнічної, а не суто професійної спільноти свідчить згадка «ляські, руські та козацькі села».
Нарешті, терміном ta’ife українські козаки визначалися нарівні з поляками в одному реченні, що виділяло їх в осібний клас підданців польського короля – ляхів. Османський полімат Кятіб Челебі (1609-1657) написав, згадуючи про Хотин: «Kazak ve Leh ta’ifesine guşimal içün Hotin seferine tevcih buyurduklarında» \ «коли (султан Осман) зволили податися у Хотинський похід аби наскубти вуха козацькому та ляському племені».
Словом, вже на середину 17 століття османці впевнено ідентифікували українське козацтво як етнічну, а не лише професійну спільноту. Разом з тим, вони усвідомлювали етнокультурну спорідненість козацтва з руссю у складі Польсько-Литовської держави. Таку саму подвійну козацьку і руську ідентичність тривалий час мали й предки сучасних українців. Її якнайкраще відбиває національний гімн України, створений 1862 ще до прийняття сучасного етноніму «українець». В ньому етнонімом є саме вислів «козацький рід», що семантично тотожній турецькому вислову Kazak ta’fesi. В оригінальній версії Павла Чубинського, щоправда, вже є визначення «сини України», спорідненого до сучасного етноніму українець, утвореного від назви країни, яку цей народ створив, і межі якої визначав своєю присутністю, не маючи іншого імені, крім русі.
Таким чином, у турецькому тексті Хотинського перемир’я турки засвідчили своє визнання українського козацтва не лише осібною воєнно-політичною силою, а й осібним народом – «козацьким народом» – у складі Речі Посполитої. Оскільки ж турки усвідомлювали спільність козацтва з етно-конфесійною спільнотою русі, то це водночас визнавало політичну осібність етно-конфесійної спільноти – русі. Інакше кажучи, під Хотином турки визнали предків українців осібною політичною нацією під іменем козацького народу. Ця спільнота сама себе теж називала «козацьким народом» аж до прийняття сучасного етноніму «українець», зберігши первісний етнонім у національному гімні. Так українська нація дістала своє перше визнання під стінами Хотина в 1621 році.
Через тридцять років Гійом де Боплан розповість про запорозьких козаків як осібний народ і його походження з русі, коли вийде перше видання його опису України. Також важливо зауважити драматичні обставини цього визнання, що пасують його значущості. Адже Хотинський похід задумувався і був проголошений джигадом чи ґазою (священною війною за поширення ісламу), для якого було мобілізовано сили усієї держави, а на чолі його став сам султан Осман ІІ на прозвисько Молодий (Genç, 1604-1622, правив з 1618 року). Османські хроністи, справді, писали про участь у боях вояків навіть з таких віддалених місцевостей, як Ахиска (Ахалцихе, Грузія), Діярбакир та Ерзурум (східна Анатолія), Караман та Сивас (центральна Анатолія), Айдин та Урфа (західна Анатолія), Сирія, Боснія, Сілістра, Молдавія, Валахія. Статус джигаду, крім участі султана, засвідчував супровід походу священними реліквіями ісламу, зокрема прапором пророка Мугаммада. Визнання української нації Османською імперією чотири століття тому є важливим свідченням власної і давньої минувшини в теперішній драматичній боротьбі проти московської агресії.