Олександр Зінченко – «Голодомор у Харкові: коло життя, коло смерті, чорні нитки історії»

"Із величезним піднесенням, демонструючи свою безмежну відданість генеральній лінії партії, відсвяткували трудящі червоної столиці п'ятнадцятиріччя Жовтневої революції", — повідомляла передовиця харківської газети "Пролетар" у листопаді 1932 р.

До цієї дати Харків інтенсивно забудовувався. На столичній площі Рози Люксембург виріс конструктивістський ЦУМ. З'явилися нові будівлі Центрального комітету КП(б)У, Палацу залізничників, міської телефонної станції. Харківські газети переможно рапортували про завершення будівництва ДНІПРОГЕСу імені Леніна. З конвеєра Харківського тракторного заводу новий трактор сходив кожні шість хвилин. Заголовки кричали: "Переможний марш мільйонів будівничих соціалізму. Новими досягненнями, новими індустріальними гігантами зустріла Країна Рад велику річницю".

"Настрій був хороший! Узагалі-то маю вам сказати, що це був голодний час. Не казатиму, що то були ситі часи! У нас навіть пісенька така була: "Любов приходить і минає, а їсти хочеться завжди…" Проте на демонстрацію ми ходили. На демонстрації — танцювали, на демонстрації співали"…

Моя співбесідниця Євгенія Марківна Багалій сидить за столом свого відомого родича — історика Дмитра Багалія. Минуло 75 років, але в забитому книжками кабінеті академіка вона легко й невимушено відтворювала картини листопадових подій далекого 1932 р. Тоді вперше святкові заходи відбувалися на новій площі — площі Держпрому, з першим радянським хмарочосом:

"На трибуні були Петровський, Постишев, Косіор, Затонський… Це ті, кого я сама знала!"

Для Гені ці високі урядовці були насамперед батьками однокласниць. Восени 1932-го їй виповнилося 17 років.
У цьому віці мало хто цікавиться політикою. Проте тогочасні політзаняття вона пам'ятає до найдрібніших подробиць. Євгенія Марківна відтворювала їхній зміст, ніби мала перед очима аркуш із написаним текстом:

"Нам розповідали, що проводять такі заходи як хлібозаготівля… Що хлібозаготівлі — це такі заходи, які необхідні. Бо наша держава мусить бути індустріально потужною. Треба будувати заводи, фабрики. І для того щоб це будувати, потрібні гроші. А оскільки наша держава була в капіталістичному ворожому оточенні, то про жодну матеріальну допомогу з боку цих держав не могло бути й мови… І тому ми маємо самотужки, всередині своєї держави використати всі наявні резерви, щоб якомога швидше індустріалізувати й озброїти нашу країну. Це був лейтмотив. Це було виправдання того, що коїлося"…

З харківським істориком Ігорем Шуйським ми спершу довго тряслися дорогами Богодухівщини, розмовляючи про кілька десятків повстань, що вибухнули в цих місцях у відповідь на спроби колективізації. Потім блукали околицями Баранівки. Ігор шукав якихось упізнаваних прикмет, бо від часу попередньої мандрівки в ці краї на місці покинутих хуторів з'явилися дачі.

Далі поміж посивілих від інею полів і холодних яруг виднілися острівці тернових кущів і старих груш. Ми продиралися крізь переплетене гілля. Подекуди поміж зів'ялим листям пробивалися плями вічнозеленого барвінку.

"Ось бачте — заросло! — каже Шуйський. — Це ознака кладовища… Тут колись були двори. Селянам не ставало сил вивозити тіла, ховали на території садиби … Бачте, ось вони — хрести, могили"…

З барвінку стирчали обвітрені сірі дерев'яні хрести. Перекладини подекуди попадали, і стовпи похилилися поганськими ідолищами над невідспіваними могилами.

"Що вдалося знайти по Баранівській сільраді — це книжки записів ЗАГСу, де є
72 записи про смерть. Але причини смерті ні в кого не вказано!" — Ігор упевнений, що інформацію приховано цілком свідомо.

Щоправда, в деяких випадках зазначити формальну причину смерті було замало.

* * *

"От я вам скажу, у моїй сім'ї родичі… У мене дядько був Самсон, у нього — троє діток. Ну, це бідняк був… Йому довели норму хліба. А в нього не було чого здавати… То описали й забрали корову. Він узяв та й повісився. А тітка пішла у корівню, дивиться — висить Самсон, і збожеволіла… Так що трагедій тут було багато…" — розповідає Петро Тронько, який жив за
25 кілометрів від Баранівки, у Забродах, поблизу Богодухова.

Майбутньому академіку і заступнику Шелеста й Щербицького восени 1932-го також було 17 років.

"Як ми пережили голод?! — веде далі. — Знаєте, зараз важко собі уявити, як ми взагалі вижили! Що спасало? По-перше ми одержали по 8 кг борошна на місяць на родину. Але що таке 8 кг?! Дуже замало! Але в сусідньому селі Кленовому спиртозавод був — то якимись відходами добавляли. Ставок був — рибу ловили, ворон, конину їли… Так і виживали… Було… Було…"

З академіком Троньком ми всілися на призьбі типової для Слобожанщини хати в Музеї народної архітектури в Пирогові. Петро Тимофійович, заглядаючи у прочинені двері, мовив: "Така сама хата, як у нас була!" Питаю, як він ставився до всього того, що бачив у п'ятнадцяту річницю Жовтня?

"Яке почуття було?! Я ж комсомольцем був, активістом! Уся преса співала про знищення кулака як класу, про суцільну колективізацію… А з іншого боку — бачиш, як люди вмирають. Душу ятрило: "Що це? В ім'я чого робиться?!" Я відчував, що це було мордування багатьох людей, якась велика несправедливість. Але сказати комусь про свої думки не міг. Та й кому скажеш?! Вижити треба було! Витягнути сім'ю, щоб сім'я не померла".

"Пролетар" повідомляв у ці дні: "До ЖОВТНЕВИХ УРОЧИСТОСТЕЙ бригади художників оформлюють площі і центральні вулиці столиці. Кожна площа у діаграмах, плакатах і фото відображатиме досягнення і СРСР, і України за 15 років. Площу Держпрому оформлятимуть на тему: "Досягнення промисловості і сільського господарства…"

 

Святкування 15-ї річниці жовтня. На трибуні — Петровський, Постишев, Косіор, Затонський. Колаж в одному з тогочасних харківських журналів

Газети виходили із заголовками на перших шпальтах: "Ліквідувати ганебну проріху у хлібозаготівлі!", "Мобілізувати маси на боротьбу з куркулем, з розбазарюванням хліба!" Писали, що в жовтні річний план хлібозаготівлі виконано лише на 37%.

Восени святкового 1932 р. план хлібозаготівлі було зірвано. Він і від початку був нереальним. Знесилені колективізацією селянські господарства виростили й зібрали набагато менше, ніж запланували партія і уряд.

Сталін вважав, що селяни зерно приховують. Почалися тотальні реквізиції буквально всього їстівного. У когось забрали курку, в когось — корову… Голодно стало вже у жовтні, перед річницею революції. А після святкування — почався справжній мор.

Спочатку над могилами ставили хрести. Потім перестали. Згодом у деяких селах перестали й ховати — не було кому.

Але газети про це не писали ні слова…

* * *

Консул Королівства Італії Серджіо Ґраденіґо вже невдовзі слав зі столичного Харкова до Рима страшні повідомлення: "У Терстаняку, що за 60 км від Харкова, УСІ ПОМЕРЛИ ВІД ТИФУ І ГОЛОДУ. Один лікар, якого послали туди, зайшовши в село, був ошелешений смородом трупів, які гнили у будинках (лікар сам розповідав мені про це). У селі Мохнач під
Чугуєвом колись мешкало
1000 душ. Тепер там залишилося 12 чоловіків, кілька жінок і двоє чи троє дітей".

Влада встановила навколо столиці й на залізничних станціях справжні кордони.

"Крім міліцейських кордонів тоді на залізниці виставляли й санітарні кордони. Обов'язком осіб на санпропускниках було затримувати селян і не пускати їх до столиці. Тому більшість залишалася на платформах", — розповідає Ігор Шуйський.

Навколо Харкова була смуга життя — приміська зона, де мешкали працівники промислових підприємств і їхні родини. Тут не було тотального мору. Коло смерті починалося за 40—50 кілометрів від столиці.

Харків. Держпром. Фото початку 1930-х рр.

Моя бабуся Ксенія Любченко мешкала всередині того кола життя. Взимку 1933-го їй було вже 12 років, і вона багато що пам'ятала. Тільки не хотіла того згадувати.

Якось до їхнього двору приблудився геть виснажений хлопчик, який чи то лісом, чи то яругами проскочив повз кордони. Просив їсти, але не було чого дати. Наступного разу бабуся побачила його вже мертвим. Він лежав у полі під купою ганчір'я.

Не всі помирали у приміських полях і лісах. Навіть такі внутрішні кордони не могли стримати напливу селян до столиці.

Перші групи виснажених селян з'явилися в Харкові вже незабаром після річниці Жовтня. І кожного дня селяни, які прорвалися до столиці через оточення, помирали на вулицях міста. Спочатку — десятками…

* * *

Історія шита чорними нитками. У сутінках минулого їх часом не розгледіти. Але вони такі міцні, що, навіть доторкнувшись, годі їх розірвати — тільки забринять тихо, як потривожена струна. Весь світ оплетений цим темним павутинням.

Одну таку струну, що тягнулася з Харкова, я зачепив у Лондоні. У підвалах аристократичного будинку на Принцес Гейт, 20, натрапили на несподівану знахідку. З папки з написом "Голод на Україні" я вийняв кілька аркушів. На одному з них і на меншій листівочці можна було розібрати підпис Александра Вінербергера.

Автограф свідка Голодомору зальцбурзького інженера Александра Вінербергера

Я коротко знав його історію. Австрієць Вінербергер після Першої світової опинився в радянській державі, тривалий час працював інженером-хіміком, і кілька останніх років — у Харкові. Саме він і зробив найповнішу фотозйомку Голодомору.

Українське бюро — архів саме цієї неурядової організації я переглядав у старовинному будинку на околиці Гайд-парку — потребувало автентичних свідчень з підрадянської України. Тоді українські осередки по всій земній кулі намагалися докричатися до сильних світу цього. Знайдена папка містила багато німих свідчень тих зусиль.

"Пане Президенте! Український нарід на Радянщині вимирає з голоду!" — це звертався до президента Сполучених Штатів голова Громадського комітету рятунку України в Чехословацькій республіці Ольгерд Бочковській.

"Україна в пазурах смерті. Її населення вижирає голод" — першим під цією відозвою українських єпископів стоїть підпис митрополита Андрея Шептицького.

Звернення до Червоного Хреста і Ліги націй, петиції і листи-звернення до британських і європейських газет — усі зусилля були марними.

Пулітцерівський лауреат Волтер Дюранті продовжував на сторінках "Нью-Йорк Таймс" виправдовувати Сталіна і заперечувати масові смерті від голоду в СРСР. США щойно встановили дипломатичні відносини з Країною Рад, яку менш ніж за рік приймуть до Ліги націй. Світ проспав смерть мільйонів українців.

"НЕ ДЛЯ ПРЕСИ, ДОВІРОЧНО: На запит представників однієї з гуманітарних інституцій у Лондоні про положення на Україні — радянський уряд відповів, що НА УКРАЇНІ НЕМАЄ ЖОДНОГО ГОЛОДУ", — скаржилися представники лондонського Українського бюро до львівського відділення Українського громадського комітету рятунку України. Щоправда, то вже було восени 1934 р.

Ясно, що більшість зусиль українського зарубіжжя мали місце постфактум — по суті йшлося радше про встановлення справедливості, ніж про порятунок наддніпрянських українців. Але навіть для цього бракувало автентичних свідчень.

Тому коли стало відомо, що Вінербергер у Зальцбурзі має цілу серію фотографій періоду голоду в Україні, їх у нього купили для публікації.

* * *

Картини харківських жахіть, зафіксовані фотокамерою інженера Вінербергера, є тепер найчастіше відтворюваними ілюстраціями Великого Голоду.

Голодні натовпи біля магазинів Торгзіну на Холодній горі й Благбазі, мертві тіла на вулицях у центрі міста й на його околицях, виснажені діти й конаючі старці попід парканами — деякі з харківських перехресть і сьогодні можна легко впізнати, так мало вони змінилися з тих часів.

Голодна юрба перед магазином Харторга на перехресті тодішньої вулиці Свердлова (нині — Полтавський Шлях) та Рилєєва. Фото Александра Вінербергера, 1933 р.

У червні 1933 р. начальник харківського ОГПУ Зіновій Кацнельсон доповідав голові ГПУ Всеволоду Балицькому про ситуацію з голодом: "Різко збільшилася кількість трупів померлих від голоду селян, яких знаходять і підбирають на вулицях Харкова. Якщо за лютий було підібрано таких трупів 431, за березень — 689, квітень — 477, то травень дає
992 трупи, і перші три дні червня дають 196 трупів".

Напівживих на вулицях столиці відомство Кацнельсона нарахувало близько 10 тис. Це тільки дорослі, яких затримали безпосередньо в місті. Дітей і тих, кого затримували на вокзалах, здається, навіть не намагалися обліковувати.

Центральна вулиця Харкова — Сумська — не була винятком: вона бачила і черги голодних за хлібом, і померлих на тротуарах, і людоїдів.

Свідчення Віри В., що мешкала 1933 р. за адресою: Сумська, 79:

"Найбільше мене вразив випадок, пов'язаний із приїздом подружжя В., що були знайомими моїх батьків і мешкали на станції Гути Богодухівського району. Приїхали вони до нас змарнілі, пригнічені, напівбожевільні і без дітей, яких мали троє. Після супу, що ним пригостила мама, гостям стало погано. Коли оговталися, батьки їх запитали: "А де ж ваші діти?" — "Поїли" — "Як поїли?" — не повірили ми своїм вухам. — "По черзі: спершу з'їли маленьких, потім — старшу. Вона сама нам сказала: "Коли всіх, їжте й мене". Різали на шматочки, варили і їли. А якими смачними були їхні пальчики". Це жахливе признання вразило мене на все життя, особливо про пальчики".

* * *

Гортаючи харківські свідчення Великого Голоду, я раптом знову ніби зачепив якусь струну. Те свідчення стосувалося фактично мого двору, його околиць — Харківського парку Артема, колишнього Кирило-Мефодіївського кладовища.

Свідчення Олексія В.: "Якось зі старшими дітьми ми пішли на Кирило-Мефодіївське кладовище, щоб нарвати вишень. Та жодної ягідки не знайшли, все було обірвано. Ми спіймали там кілька ящірок, посадили їх у банки з-під консервів, накрили скельцями і так несли додому. Проходячи повз вулицю, де тепер універмаг "Харків" та дріжджовий завод, побачили кількох чоловіків, пухлих і неголених, які стояли навколішки. Один з них спитав: "Дітки, що ви несете?" — "Ящірок", — пояснили ми. — "Дайте їх мені! Я їх з'їм!" Ми перелякалися і втекли".

Вулиця, про яку згадував свідок, — та сама, що вела повз дріжджовий завод до Парку Артема і в ті часи називалася проспект Сталіна. А коли вже я малим у тому парку ловив ящірок і лазив по старих деревах — ця вулиця звалася Московським проспектом. Бувало через парк прокладали якісь міські комунікації, і діти з усіх околиць із цікавістю й переляком водночас збігалися дивитися, як із траншей робітники діставали людські рештки з поховань колишнього кладовища.

А 2004 р., під час якихось чергових робіт, з-під лопат землекопів посипалися кістки геть нетипового поховання.

Коли його почали досліджувати фахівці, з'ясувалося, що людські рештки лежали в землі без трун, хаотично. Деякі тіла впали у спільну могилу вниз головою. Поміж кістяків дорослих знайшли й дитячі.

Тоді, на початку 1930-х, це була далека східна околиця столиці. Далі лежали поля, текла річка Немишля. Десь за обрієм був щойно збудований Харківський тракторний завод і квартали Нового Харкова. Але нічого того з Парку Артема не було видно. Сюди, на територію колишнього кладовища, вивозили тих, кого збирали вдень і вночі на вулицях Харкова.

"Судячи з того, що серед останків знайшли радянські копійки карбування не пізніше ніж 1932 р., дата смерті людей із цього поховання припадає приблизно на листопад 32-го, — стверджує Ігор Шуйський. — Їх покидали на вантажівки й вивезли. Не було жодної потреби везти десь далеко — вивезли на вже закрите кладовище, звалили в яму скраю від проспекту Сталіна і засипали землею…"

У цій ямі на занедбаному кладовищі похована квітуча країна. Новітня її історія — це історія вчительки, яка забирала хліб у своїх учнів, історія батьків, які вбили і з'їли своїх дітей, історія сусідів, які грабували своїх односельців. За весну й літо 1933-го квітуча країна перетворилася на цвинтар. Межа між колом життя і колом смерті стерлася.

Наприкінці травня 1933 р. королівський консул Серджіо Ґраденіґо доповідатиме в Рим: "Один високий чин місцевого уряду і член партії, імені якого я не зміг установити, збожеволів після інспекційної подорожі по селах. На нього довелося вдягти гамівну сорочку. Він був у нестямі і повсякчас викрикував: "Це не комунізм, це — вбивство!"

Харківська преса писала про голод іще в жовтні 1932 р.: "Колони голодного походу рухаються зі всіх боків Північно-Американських Сполучених Штатів", "Загони голодного походу в Лондоні. Криваві сутички між безробітними і поліцією". Про ситуацію в українських селах не повідомлялося нічого ані святкової осені 1932 р., ані навесні 1933-го, коли світ знову сумно зазеленів.

Повідомлення харківської газети «Пролетар» про голодні походи у Британії

На перших шпальтах звично друкували промови Сталіна: "Шлях у колгосп — єдиний правильний шлях!", "Наше найближче завдання — зробити колгоспників заможними".

А ще в газетах було чимало реклами: "Всесоюзне об'єднання "Торгзін" здійснює продаж усім зі своїх магазинів різноманітних продовольчих і промислових товарів експортної якості в необмеженій кількості за іноземну валюту, золоту монету старого карбування і за лом побутового золота".

"Держцирк. Великі циркові вистави! За новою програмою!"

"4-й іподром Коняртресту СРСР. Рисисті випробування"

"Великий ресторан. Сьогодні й щодня з 10-ї тридцяти до 2-ї тридцяти ночі — ДЖАЗ. Естрадні виступи найкращих артистів".

Контрасти радянської столиці: газетна реклама повідомляє про кінські перегони на іподромі та джазові вечори в ресторанах

* * *

Євгенія Марківна захотіла трошки пройтися. Ми йшли повз колишній цирк Муссурі, де в часи її гімназичної юності восени 1932 р. давали переважно оперету і проводили партійні з'їзди. Ми заговорили про тодішні молодіжні розваги, і вона згадувала, що оперети не забороняли, але вистави "не були рекомендовані комсомольцям"…

Аж раптом вона зупинилася і жваво повернулася до мене: "А знаєте, ми дуже дружили з Григорієм Івановичем Петровським. Я вчилася в одному класі з його донькою, часто бувала в них удома. Григорій Іванович мав величезну бібліотеку, він був завзятий книголюб, а от діти його читати не любили. Він їх за це весь час сварив. А я, навпаки, — страшенно любила читати і часто позичала в нього книжки.

Коли я вийшла за Юрія Володимировича, ми приїхали у Москву. Це вже був 1940-й рік. Я зателефонувала до Григорія Івановича, він дуже зрадів і запросив додому пообідати.

Після обіду завів мене у свій кабінет. Йому кортіло чимось поділитися: "Генєчко, уяви — мене Йосип півроку не хотів бачити! — Євгенія Марківна на хвилю замовкла — чи то щоб точніше пригадати інтонації розмови, чи то щоб зручніше зіпертися на мою руку. — …мене Йосип півроку не хотів бачити! І оце днями ми зустрілися. Він мені каже: на допитах оті всі — Косіор і компанія — сказали, що ти був не з ними, але що вони тобі довіряли. Григорію, ти ж розумієш, якщо вони тобі довіряли — я тобі довіряти не можу!"

Перед тим Петровського зняли з усіх посад в Україні, але не знищили фізично, як більшість українського керівництва. Колишній "всеукраїнський староста" працював скромним заступником директора Музею Революції.

Окрім Петровського, усіх, кого Євгенія Марківна бачила на трибуні 7 листопада 1932 р., розстріляли: Затонського — у липні 1938-го, Косіора і Постишева — у 1939-му.

Перша шпальта харківської газети «Пролетар», листопад 1932 р.

Від доторку руки Євгенії Марківни мені стало моторошно: я раптом усвідомив, що від мене до Сталіна — лише три рукостискання. Так само, як і до решти його поплічників. Так само, як і до тисяч і мільйонів людей, що стали їхніми жертвами, — від мене до них не десятиліття, а лише 2–3–4 рукостискання. Я торкався того самого аркуша паперу, що й безпосередній свідок Голодомору Вінербергер. Ступав слід у слід за тим, хто навесні 1933-го ходив Сумською і парком Артема.

Цієї миті я відчув, що світ навколо мене наповнюється гулом тисяч і мільйонів струн минулого, які тягнуться від мене до Сталіна, Балицького й Затонського, до катів і жертв, до дітовбивць і святих праведників. Цієї миті я усвідомив: усі ми зв'язані темними путами пам'яті. Історія міцно зшита чорними нитками.

Опір геноциду

У період колективізації українці не переставали боротися. 1930 р. в Україні відбулося понад 4 тис. масових протестних виступів, у яких узяли участь, за оцінками дослідників, близько 1,2 млн людей. Виступи були стихійними й розрізненими, їх швидко придушили добре озброєні й вишколені війська, але масштаб опору змусив призупинити колективізацію.

Хлібозаготівельна кампанія 1931 р. і голод, який охопив Україну навесні 1932-го, загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші сім місяців 1932 р. органи ҐПУ (главное политическое управление) зафіксували в радянській Україні понад
900 масових протестних виступів, що становило понад 56% усіх антивладних виступів в СССР за цей час.

Жертви

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, внаслідок Голодомору 1932—1933 рр. в Україні загинуло 3 млн 941 тис. людей. Непрямі втрати (дефіцит народжень) унаслідок Голодомору в Україні в 1932—1934 рр. сягають 1 млн 122 тис. людей. 

Джерело: ZN,UA