Росія вбиває: українські діячі - жертви війни

21 березня Український інститут національної пам’яті розпочали рубрику у соцмережах “росія вбиває”, де ми фіксуємо і розповідаємо про культурних, духовних та спортивних діячів, які у мирному житті стали жертвами російсько-української війни. Публікація наповнюється та уточнюється по мірі знаходження інформації.

 

Журналістка і продюсерка радіо «Свобода» Віра Гирич належала до тієї категорії людей, в яких дивним чином поєднувалися аристократизм і принциповість, особливо в професійних питаннях – і абсолютна відкритість і готовність прийти на допомогу.

Вона встигла попрацювати на провідних телеканалах: «Еспресо», ZIK (отому першому, до продажу корпорації Медведчука), «1+1». І скрізь лишила про себе добру згадку. «Розумна і шляхетна», «Мудра і талановита», «Вона встигала все», «Була з родини воїна УПА, слухала «Лєнта за лентою», ходила до греко-католицької церкви ще тоді коли це в Києві не було у тренді», - такими спогадами діляться нині її друзі та колеги.

Не так давно вона переймалася долею батьків, які місяць провели в окупації, тішилася звільненням Київщини, возила колег до Немішаєва і вчила, як шукати інформацію на окупованих територіях.

А ще вона раділа новій квартирі в будинку на Татарці, в яку нещодавно переїхала. 28 квітня в цю квартиру влучила російська «високоточна» ракета. Тіло Віри Гирич рятувальники знайшли під завалами вранці 29 квітня.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

Марафонець Сергій Проневич захопився бігом іще у 8-му класі. А в жовтні 2019-го він потрапив до «Книги рекордів України», пробігши марафонську дистанцію в 42 км у повній військовій екіпіровці українського вояка за 4 години 36 хвилин.

Крім бігу він захоплювався майструванням різних речей з дерева, соломи та природних матеріалів. Посадив сосни в кінці городу, садив горіхи, хотів посадити сад та зробити альтанки, для того, щоб приходили люди, відпочивали. «Він як схоче – зробить все, як не схоче – не нагнеш ні на що», – згадувала його мама, Антоніна Проневич.

Коли російські окупанти підійшли  до його рідного села Боромля на Сумщині, Сергій записався в місцеву територіальну оборону.  Зброї на всіх не було, тому допомагав тим, що проводив розвідку, скидаючи інформацію своїм про переміщення ворожих військ, їхнє розташування.

12 березня Сергій зник. Припускають, що він натрапив на якусь засідку чи просто не сподобався окупантам, які вирішили перевірити його телефон. Його тіло знайшли уже після звільнення Боромлі – з кайданками на руках та іншими слідами жорстоких катувань. Місцеві кажуть, що весь цей час окупанти тримали Сергія в пожежній частині в підвалі, де був їхній пункт дислокації.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

 

Морський офіцер, капітан 1 рангу Євген Баль більше тридцяти років ніс службу на підводних човнах Північного та Тихоокеанського флотів. А ще він був письменником і журналістом, тож з 2014 року, коли почалася війна, розпочав активну патріотичну і волонтерську діяльність у Приазов'ї, зустрічаючись з підрозділами морських піхотинців і прикордонників та з іншими захисниками Маріуполя, даруючи свої книги та бібліотечки книжок українських письменників, писав художні твори та журналістські матеріали про гібридну війну.

Нова ескалація війни та рашистська окупація застала Євгена Баля в приморському селі Мелекіне біля Маріуполя. 18 березня окупанти увірвалися до його дому. Під час обшуку знайшли його фото з українського морпіхами, членський квиток Національної спілки письменників України, книги та інші «докази фашизму».

 78-річного офіцера відвезли до Мангуша, де три дні били і всіляко принижували, катували фізично і морально. Потім випустили зі словами, що вони «не воюют с ветеранами флота СССР...».

 Але три дні перебування в рашистських катівнях виявилися фатальними для здоров’я українського офіцера і публіциста. Як повідомив його друг, журналіст Павло Кущ, 2 квітня Євген Баль помер після пережитих тортур. До свого 79-річчя він не дожив 6 днів.

 Росія вбиває!

 #росія_вбиває #жертви_війни

Макс Левін був одним із тих фотожурналістів, які показували світу правду про російсько-українську війну іще з 2014 року. Його знімки публікували десятки провідних видань світу. Йому пощастило вийти живим із Іловайського казана і ще з багатьох інших ризикованих ситуацій.

Він любив ризик. Не стільки ризик, скільки свою роботу, де намагався бути максимально чесним. А без ризику чесним бути не випадало.

Він був там, де вважав за потрібне. На Майдані отримав поранення під час пікетування Києво-Святошинського суду. У 2014-му був одним із тих, кому пощастило вийти з Іловайського казана. І після цього разом із колегою Маркіяном Лисейком заснував проєкт afterilovaisk.com, присвячений тим, хто там був, хто пройшов цю війну.

Більшість його документальних проєктів були пов'язані з війною в Україні. Війною, яку він хотів зупинити, показавши світу справжнє обличчя російської агресії. "Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну", – казав він.

13 березня Макс Левін разом зі своїм другом, військовим і фотографом Олексієм Чернишовим поїхав до Гути Межигірської, захопленої російськими військами. Залишивши машину, вони пішли в бік села Мощун, де точилися бої з окупантами. Після цього зв'язок з обома пропав.

Тіло Макса Левіна знайшли  1 квітня поблизу Гути Межигірської. За словами Андрія Цаплієнка, беззбройного фотокора двома пострілами зі стрілецької зброї розстріляли російські військові. Доля Олексія Чернишова лишається невідомою.

Лишилася дружина і четверо малих синів.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

  

26 квітня 1980 року Молодіжний театр представив свою першу прем’єру – виставу «…З весною я до тебе повернусь!» за п'єсою Олексія Казанцева у постановці головного режисера Олександра Заболотного. Одну з ролей у цій виставі зіграла Оксана Швець. Вона була серед перших акторів театру і до кінця лишалася вірною йому. Виходила на сцену у виставах «Дума про любов» Олександра Заболотного, «Сірано де Бержерак», «Слово о полку Ігоревім»,  «Репортаж», «Маленька футбольна команда», «Марат-Сад», «За двома зайцями» Віктора Шулакова, «Диктатура совісті» Леся Танюка, знімалася у фільмах та серіалах «Завтра буде завтра», «Таємниця «Святого Патрика»,  «Будинок з лілеями», «Повернення Мухтара».

Остання яскрава робота актриси – роль Ганни, матері Гната у виставі  Андрія Білоуса «Зачарований» за п'єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Попри стереотипи образу сварливої свекрухи її Ганна була по-своєму трагічним персонажем, бо «не відала, що творила».

10 лютого Оксана Швець святкувала день народження. А за два тижні Київ став театром повномасштабної війни, яку розв’язала проти України Російська Федерація. 17 березня життя актриси обірвала ворожа ракета, яка зруйнувала її квартиру в Дарницькому районі столиці. Разом з Оксаною був її син Олександр, який отримав поранення.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

Про його стиль танцю говорили: академічна виразність, романтична височина, психологічна глибина. Ще студентом у 1996 році Артем Дацишин отримав третю премію престижного Міжнародного конкурсу Сержа Лифаря, а через два роки – срібну медаль міжнародного конкурсу імені Рудольфа Нурієва в Будапешті.

Ним пишалася балетна трупа Національної опери України. Артем Дацишин танцював головні партії в «Лебединому озері», «Лускунчику», «Сплячій  красуні» Чайковського , «Жізелі» Адана,  «Баядерці» Мінкуса, «Ромео і Джульєтті» Прокоф’єва – і це завжди було неперевершено.  Йому аплодували поціновувачі балету в  Німеччині, Японії, Австрії, Швейцарії, Лівані, Італії, Іспанії, Франції, Канаді, США, Португалії.

Коли Росія почала масштабну агресію проти України, Дацишин лишився в Києві. 26 лютого під час одного з ракетних обстрілів столиці він отримав численні поранення. Майже три тижні лікарі боролися за життя артиста, але марно – 17 березня серце зупинилося. Ця звістка шокувала весь балетний світ.

Його рідний Херсон досі під окупацією і бореться.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

Отець Максим Козачина служив настоятелем парафії Різдва Пресвятої Богородиці у селі Розважів Іванківського району Київської області. Був у селі шанованою людиною, відгукувався на потреби односельців, виховував двох власних донечок. Коли у 2014 році почалася війна на сході України, їздив на передову як капелан, підтримуючи бійців молитвою і словом.

24 лютого московська орда прийшла і на його землю – саме через Чорнобильську зону відчуження та Іванківський район окупанти вирішили пробити собі шлях до столиці. Тоді ж тисячі мирних українців на власні очі побачили весь жах «русского мира», який їм принесли «визволителі» - мародерство, розстріли, насилля.

26 лютого отець Максим повертався до своєї родини. На блокпосту його зупинили окупанти. За свідченням очевидців, озброєні люди витягли священика з машини і розстріляли. Їх не зупинило навіть те, що отець Максим був у рясі та з православним хрестом. Більше того – тіло священика так і лишилося лежати просто неба, оскільки вбивці не дозволяли нікому наближатися до нього. Лише через три дні небайдужі таємно вивезли тіло загиблого і поховали.

Максим Козачина став першою жертвою новітньої російської агресії серед православних священиків. На жаль, не останньою. 11 березня у Волновасі російські окупанти вбили капелана 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ігумена ПЦУ Платона Моргунова. А 5 березня на блокпосту біля Фастова загинув  протоієрей ПЦУ із села Ясногородка на Фастівщині отець Ростислав Дударенко – їх п’ятьох, без зброї, загарбники розстріляли із крупнокаліберного кулемета.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

5 березня на блокпосту біля храму загинув  протоієрей ПЦУ із села Ясногородка на Фастівщині отець Ростислав Дударенко.

Як священик, він не мав права брати до рук зброю, але як українець, допомагав, чим міг – і як волонтер, і як капелан. Того дня на блокпосту біля церкви в Ясногородці їх було п’ятеро: отець Ростислав, його прислужник у церкві і товариш Іван і ще три бійця тероборони. Московити розстріляли усіх практично впритул із крупнокаліберного кулемета. Свідка кажуть, що після цього загиблих переїхали ще й гусеницями танку.

Отця Ростислава поховали 8 березня у Фастові, оскільки Ясногородка лишалася під окупацією.

#росія_вбиває #жертви_війни

Каті Дяченко з Маріуполя було лише 10. Як і всі її однолітки, вона ходила в школу, мала друзів, обожнювала свого собаку породи бігль на ім’я Бася, яку їй подарували після перемоги на одному із турнірів зі художньої гімнастики.

Катя справді була талановитою гімнасткою. «Дівчинка-ураган. Її любили всі діти, малюки, дорослі – вона для всіх була найкращим другом. Катруся була неймовірною оптимісткою. У неї завжди все було чудово. Виступала Катруся завжди як на Олімпійських іграх, як навчав тренер – емоційно, яскраво та з високо піднятою головою», - згадувала про неї тренерка Анастасія Мещаненкова.

У березні Катя готувалася виступити в Києві на престижному турнірі з художньої гімнастики на Кубок Дерюгіних, влітку її запрошували на турнір до Іспанії. Але 10 березня її життя обірвала російська ракета, яка влучила в дім, де жила Катя. Сусіди, які знайшли дівчинку під завалами, вже нічим не змогли їй допомогти.

«Цьому може бути виправдання? Подивіться на цю талановиту дівчинку. Вона мала підкорювати сцени та дарувати усмішку світу. У чому винні діти? Я вірю, що для кожного, хто причетний до цих злодіянь, знайдеться місце у пеклі. І якнайшвидше», – написала тренерка в соцмережах.

Наразі жертвами російської агресії стали 117 українських дітей, 155 отримали поранення.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

 

Професору Василю Кладьку було 65 років. Усе своє життя присвятив  науці, зокрема – експериментальній фізиці. Ще в школі він був одним з найкращих учнів, закінчив із золотою медаллю, та й пізніше в його студентській заліковці були лише п’ятірки. У 1986 році він захистив кандидатську роботу, у 2000-му – докторську. Багато років очолював відділ Інституту фізики напівпровідників імені Лашкарьова НАН України, був  заступником директора Інституту.

Зробив вагомий внесок у розвиток фізичних і фізико-технічних основ формування напівпровідникових наноструктур, мав великі плани щодо відновлення електронної промисловості в Україні. За вклад в науку був удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки.

У рідному селі Озеро на Рівненщині Василя Петровича згадують як щиру і добру людину. Кожного разу, коли приїжджав до мами, не минав школи, зустрічався із учнями, агітуючи їх до науки. Мав багато друзів, його син грав за місцеву футбольну команду. Тому новина про загибель Василя Кладька шокувала всіх.

13 березня він ще встиг вивезти дружину і онуків із Ворзеля, де був їхній дім, а сам затримався. Коли у двір зайшли окупанти, він вийшов з дому запитати, що їм потрібно. Замість відповіді пролунала автоматна черга. За свідченням очевидців, це були кадировці, які накинули оком на автомобіль, який стояв у дворі.

Василя Кладька таємно вивезли і поховали в Києві на кладовищі одного з монастирів, передали мамі вченого. А багато хто з мирних жителів на окупованих територіях досі лишаються там, де їх наздогнала куля окупанта – ховати загиблих росіяни не дозволяють.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

 

Олександр Кислюк був одним із перших викладачів давньогрецької мови та латини в Київській Духовній семінарії. «Геніальний поліглот (складно сказати точно, скільки мов він знав – і класичних, і сучасних) та людина складної життєвої долі», - написав про свого вчителя архієпископ Євстратій (Зоря).

Починав він як учитель восьмирічних шкіл на рідній Рівненщині. Потім захопився давньою літературою, переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», повний церковно-слов’янський словник, твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Викладав німецьку, давньогрецьку та старослов’янську в Київській Духовній Академії та Семінарії УПЦ КП, вів навчальні курси з новогрецької мови у школах м. Києва.

В останні роки Олександр Іванович обіймав посаду старшого викладача кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології та права Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. В Університеті вів заняття з латини і римського права.

Все це обірвалося в одну мить із приходом рашистської навали. 5 березня в рідній Бучі окупанти розстріляли Олександра Івановича. В січні він відсвяткував своє 60-річчя.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

 

Олексій Джунківський був боксером від Бога. Чотири рази у складі збірної України ставав призером чемпіонатів світу з найлегшої ваги серед військовослужбовців, захищав честь збірної в  матчових зустрічах Україна — Росія, Україна — США та Україна — Куба.

Після завершення кар’єри Олексій став тренувати молодь. І знову – з чемпіонськими амбіціями: у 2015 році його вихованець Владислав Марчук здобув «срібло» на Чемпіонаті Європи серед школярів, а в 2016 році Олег Латуга виграв «золото».

Він був чесним і відкритим. Він на рівних спілкувався з підлітками, вчив їх канонам спортивної честі. І так само міг дати майстер-клас і стати в спаринг і з більш «розкрученими» бійцями, як наприклад, з чемпіоном світу за версією WBF Віталієм Копиленком.

А ще Олексій був патріотом своєї землі, свого Ірпеня. Він був учасником громадського руху «Спортсмени за майбутнє України», з початком російської агресії допомагав українським захисникам, розвозив продукти. Коли ж місто опинилося під окупацією – повернувся в спортивний зал, бо спорт для нього був відповіддю на всі життєві запитання.

Він не дожив до звільнення міста буквально кілька годин. Окупанти зайшли до боксерської зали просто під час тренування.  Коротка розмова з «визволителями» завершилася автоматною чергою, яка обірвала життя талановитого боксера. Він загинув, як і жив – з гордо піднятою головою.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

 

У травні Артему Прийменку із Сум мало виповнитися 16 років. Попри юний вік він уже встиг стати неодноразовим чемпіоном України із самбо. Після минулорічної перемоги на турнірі в Херсоні його запросили до збірної України з самбо, у складі якої Артем готувався взяти участь у чемпіонаті світу в Нідерландах.

Він мріяв про перемоги в міжнародних турнірах, про Олімпійську медаль. «Він був дуже перспективним», - відгукувався про спортсмена його тренер. У нього була прекрасна родина: мама, тато, бабуся, два молодших брати, Єгор і Кирило. У нього був свій дім у Сумах на вулиці Роменській. Все це в один момент знищила російська ракета, яка в ніч на 8 березня влучила в їхній дім. Разом з Артемом під завалами загинула вся його родина.

Тієї ночі в Сумах внаслідок ракетного авіаудару по житлових районах було повністю знищено один і частково зруйновано 16 будинків.

Під завалами рятувальники знайшли 21 загиблого, з них двоє – малі діти.

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

11 березня у Волновасі від ворожого снаряду загинув капелан 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, ігумен ПЦУ Платон Моргунов. Він 5 років прослужив капеланом у зоні бойових дій, духовно підтримуючи бійців бригади. Для багатьох із них отець Платон став не лише пастором, але й бойовим побратимом, адже в будь-якій ситуації лишався поряд. І загинув він так само, перебуваючи на службі у своєму бойовому підрозділі. У Волновасі, яку московити зрівняли із землею, застосовуючи звичну для них практику «випаленої землі».

Росія вбиває!

#росія_вбиває #жертви_війни

 

Рубрика у режимі наповнення