Без Леніна. Як з повалення пам’ятника Леніну на Бесарабці почався стихійний «ленінопад» по всій Україні.

У неділю 8 грудня 2013 року в Києві було людно. Революція Гідності набирала сили. На недільне віче знову з усієї України з’їхалися люди вимагати від влади покарання винних у побитті студентів у ніч на 30 листопада та учасників протесту під Адміністрацією Президента 1 грудня. На Хрещатику та Майдані розгорнулося наметове містечко, сумнозвісна «йолка» була перетворена на барикади, в КМДА та Будинку профспілок працювали штаби спротиву.

Під вечір на бульварі Тараса Шевченка біля пам’ятника «вождю світового пролетаріату» Володимиру Леніну виникло пожвавлення. Група протестувальників з балаклавами оточила пам’ятник, накинула на голову монумента мотузки і почала розхитувати. Перехожі, які стали свідками акції, гаряче підтримали ці дії, а міліція розгублено спостерігала за тим, що відбувається, і не втручалася. Зрештою, 3,45-метрова статуя зрушила з місця і звалилася на землю. При падінні відвалилася голова.  Решту люди почали розбивати кувадлами, розбираючи шматки граніту на сувеніри.

Так почався процес, який пізніше охрестили «ленінопадом».

Повалений ідол. Фото Макса Левіна. Джерело: www.radiosvoboda.org

«Ми знали, що нас слухають, тому запустили дезінформацію»

Відповідальність за знесення Леніна на Бесарабці взяла на себе партія «Свобода». «Коли почалася Революція Гідності і стало зрозуміло, що це події революційного масштабу, ми зрозуміли, що настав час виконати ту домашню роботу, яку насправді ми мали виконати ще 20 років тому. І суть була не тільки в тому, щоб повалити цей конкретний пам'ятник. Суть була в тому, щоб розпочати процес знищення московської посткомуністичної колоніальної окупаційної системи в Україні, безумовним символом якої був пам'ятник Леніна на Бесарабці. Безкінечному постсовку потрібно було раз і назавжди покласти край, і це треба було робити саме так», – згадує тодішній народний депутат України від партії «Свобода» Андрій Іллєнко.

Власне, це була вже друга спроба повалити комуністичного ідола. За тиждень до цього, 1 грудня під час «маршу мільйонів», група «свободівців» так само спробувала скинути монумент, але їх оточили «беркутівці», які застосували сльозогінний газ і світлошумові гранати. Зрештою, силовики відтіснили демонстрантів, які встигли облити статую червоною фарбою і написати КАТ, і взяли пам’ятник під охорону.

«Тоді все відбувалося стихійно, багато речей робилося одночасно, сили були роззосереджені. Тоді скрізь панував творчий хаос: відбувалося захоплення урядових будівель, формування революційних штабів, на Майдані був стихійний мітинг, одночасно виникло протистояння на Банковій. Нам тоді просто не вистачило сил і скоординованості дій, щоб довести цю справу до кінця», – пояснює Іллєнко.

Тоді було прийнято рішення провести вирішальну акцію через тиждень. «Ми розуміли, що заявка зроблена і наступне отаке максимально велелюдне віче буде рівно за тиждень, а тому 8 грудня ми не можемо проґавити свій шанс. Ми добре підготувалися з інженерної точки зору, бо там його завалити було не так просто. Всю підготовку тримали в секреті, щоб не було витоку інформації. Крім того, ми знали, що нас слухають, тому перед 8-м грудня запустили певну дезінформацію, що ми на цей час готуємо іншу акцію в іншому місці. І влада на це повелася, зосередивши «беркут» там. Нам вдалося швидко організувати свій периметр, підігнати потрібне обладнання і повалити пам’ятник. Це був один з переломних моментів в історії Революції Гідності», – розповів «свободівець».

Під час падіння голова відкололася від пам'ятника і перетворилася на футбольний м'яч. Фото Мистислава Чернова. Джерело: uk.wikipedia.org

Більше деталей додає ще один організатор акції, теж тодішній депутат від ВО «Свобода» Юрій Сиротюк:

«Ми більш ретельно підготувалися до другої спроби повалення ідола ката Леніна. Після того, як 1 грудня у нас зламалася лебідка, яка не витримала навантаження, ми вирішили купити більш надійні, промислові лебідки, бажано дві, щоб не підвели. Ми їх потім закріпили на бульварі Шевченка, там, де тополі. Також для підстраховки ми підігнали туди два завантажених піском мікроавтобуса, бо вантажівки не пустили – вони мали тягнути троси, якщо лебідки не спрацюють. Також визначили людей, які зроблять очеплення навколо пам’ятника, і депутатів, які їх з різних сторін прикриватимуть від міліції. Мене делегували ще піти поговорити з «Правим сектором» і вони сказали, що нас підтримують.  

Час Х призначили на 18.00, але ми затрималися, бо хлопець із «Правого сектора», який поїхав купити велику драбину, затримувався і ми все його чекали. Операція була на межі зриву, але він нарешті з’явився і ми висунулися на місце подій. Швидко приставили драбину, накинули цей зашморг і почали накручувати лебідки. Це був дуже напружений момент, бо деякий час монумент не рухався, і ми боялися, щоб не попадали дерева чи не тріснули лебідки. Але в один момент статуя (виявляється, вона була прикріплена  до постаменту спеціальними штирами) піддалася, почала хилитися і, зрештою, впала, проломавши головою гранітну плитку. Акція тривала лічені хвилини і правоохоронці просто не встигли зреагувати. А потім було пізно: людей охопила шалена ейфорія, вони обнімалися, почали молотами відбивати шматки граніту і розбирати на сувеніри.

Ленінопад, який організували і здійснювали ми, після повалення боввана на Бесарабці набрав незворотнього характеру. А декомунізація-деколонізація стала однією з ключових вимог Революції».

Оскільки штаб національного спротиву Майдану, який тоді уособлювали опозиційні лідери Олександр Турчинов, Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок, не був поінформований про акцію, від неї спочатку відхрестилися і назвали провокацією. Але позитивна реакція закордонних колег зняла напругу. Зокрема, підтримка міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, який відреагував на новину смайликом у твіттері, а наступного дня так прокоментував те, що сталося: «Хтось може говорити, що це недипломатично, але я вважаю, що Ленін був одним із найкривавіших тиранів ХХ сторіччя, і особисто я радію, що в черговій європейській столиці не стало його пам’ятника». Після цього і Арсеній Яценюк дозволив собі пожартувати, що «Ленін упав від заздрощів, тому що Ленін скликав одну революцію, а Янукович – дві».

Пошкоджений Ленін після акції 30 червня 2009 року. Фото: Ігор Турж. Джерело: uk.wikipedia.org

«Ми внизу тримали драбину, а Буревій хвилин 5-7 товк кам'яного комуністичного ідола»

Власне, це була далеко не перша спроба знести монумент комуністичному ідолу в центрі столиці. Вперше розмови про доцільність його існування розпочалися після демонтажу у вересні 1991 року на нинішньому Майдані (тоді ще – Площі Жовтневої революції) монумента, центральною фігурою якого теж був Ленін. Однак, позиції КПУ тоді ще були досить сильними, тому пам’ятник на Бесарабці вдалося відстояти, прикриваючись його художньою цінністю. Більш як на 20 років саме він став центром всіляких комуністичних мітингів та зібрань, незважаючи на те, що для цього він був зовсім не пристосований: з трьох боків його оточувала дорога з активним трафіком, а ширини пішохідної зони бульвару Шевченка не вистачало для велелюдних зібрань. Та й слизький граніт призводив до курйозів: в один з років у ютубі завірусилося відео, коли старі комуністи, прийшовши покласти квіти до пам’ятника на чергову річницю жовтневого перевороту, ледь не падали на першому снігові.

Ці ж розмови актуалізувалися в 2008 році, коли Президент України Віктор Ющенко видав Указ «Про заходи у зв'язку з Днем пам'яті жертв голодоморів», один з пунктів якого передбачав «активізувати роботи з демонтажу пам'ятників та пам'ятних знаків особам, причетним до організації Голодомору 1932-1933 років в Україні та політичних репресій, а також з відповідного перейменування вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах». Але написане на папері ніхто в Києві не поспішав втілювати в життя. Тоді до справи взялися націоналісти, зокрема, один з активістів Конгресу українських націоналістів Микола Коханівський з однодумцями.

Першою «пробою пера» став пам’ятник одному з організаторів Голодомору в Україні Григорію Петровському, який височів біля Парламентської бібліотеки на Європейській площі. 13 грудня 2008 року Коханівський кувалдою пошкодив обличчя статуї і руку. Пам’ятник облили червоною фарбою і написали на ньому «Катюзі по заслузі». Тоді разом з Коханівським були затримані ще двоє членів КУН: заступник голови Київської міської організації Юрій Шепетюк та Ірина Соколовська. Пізніше активістів відпустили, а пошкоджений пам’ятник через рік було тихо демонтовано.

У ніч на 30 червня 2009 року той самий сценарій було застосовано і до пам’ятника Леніну на Бесарабці. Тоді Миколу Коханівського і ще чотирьох патріотів, Олександра Задорожного, Андрія Тарасенка, Богдана Франта та Івана Срібного, було затримано за «пошкодження пам’ятника національного значення» – гранітному «Іллічу» було відбито ніс і ліву руку.

«Коханівський запропонував мені долучитись, бо до цього вже кілька разів ми були на акціях, і я себе зарекомендував: на спробі повалення памятника Петровському я допомагав вилізти Миколі на пам'ятник (хоча прийшов тоді для масовки, бо нікого, окрім нього, не знав), а інші хлопці стояли, ніби перехожі. Тоді нас забрали в Печерський райвідділ. В лютому чи березні 2009 захищали чорнобильську церкву на Татарці (тоді вже були і нинішній голова Правого Сектору – Андрій Тарасенко) – ми тоді знову опинилися в райвідділку міліції. Тому на Леніна йшли вже перевірені на ділі козаки», – згадує учасник тих подій, голова Дубровицької районної організації ВО «Свобода» на Рівненщині Олександр Задорожний.

Акцію приурочили до дня народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

Суд над учасниками акції. На фото: Сидір Кізін (адвокат), Олександр Задорожний, Іван Срібний, Андрій Тарасенко та Микола Коханівський. Фото: Олена Білозерська

«Микола проінструктував, щоб нікому не розказував про задумане, і коли я їхав з Ірпеня (завершував 5-й курс податкового університету) 29 червня в Київ, не сказав навіть брату. Зібрались ми увечері в офісі КУНу, членом якого був Микола, я – «свободівець», і хлопці з «Тризубу» (пізніше «Тризуб» став ядром «Правого Сектора»). Сміялись, що на манежі одні і ті ж – одні й ті ж приходять на справи», – жартує Задорожний.

Спроба репетиції ледь не обернулася провалом.

«Драбина вже була в офісі. Коли стемніло, в дворику офісу ми тренувались розкладати драбину, і хтось із сусідів викликав міліцію. Наша варта вчасно повідомила нас, що їде їхня машина, ми встигли скластися і зайти в офіс. Так, акція мало не зірвалась», – розповідає Олександр.

Близько третьої ночі група вже була на Бесарабці.

«Ми підійшли до Леніна, розклали драбину. Микола взяв у мій наплічник молоток і кувалду і поліз по драбині. Ми внизу тримали драбину, а Буревій хвилин 5-7 товк кам'яного комуністичного ідола. Хтось викликав міліцію, і  Микола ще в їх присутності трохи лупив Леніна. Потім він зліз і нас забрали в Шевченківський райвідділ міліції на Прорізній, де психологічно тисли, а під вечір погрузили в автозаки (яка тоді спека була, дихати в автозаку не було чим!) і перевезли в ІТТ на Подолі, де ми ще два дні були. Був пікет під райвідділком в нашу підтримку», – ділиться спогадами Задорожний.

Суди по справі тривали з 2009 року по 2013-й. Підозрювані не визнавали своєї вини, стверджуючи, що вони допомагали владі виконувати Указ Президента. «На суд ми йшли свідомо, рівняючись на Бандеру, якого теж судили. Ми думали своїм судовим процесом привернути увагу суспільства до антиукраїнських пам’ятників», – підкреслює «свободівець».

А тим часом, за рішенням Київради, яку тоді очолював тоді одіозний Леонід Черновецький, було прийнято рішення про реставрацію пошкодженого пам’ятника за гроші Компартії України. Щоб не демонтувати весь пам’ятник, від статуї відділили голову і руку, замінивши їх на нові. Під час падіння скульптури в грудні 2013-го ця голова відпала в першу чергу.

Зрештою, Миколі Коханівському за «групове хуліганство» дали три роки умовно, іншим хлопцям – по два роки умовно. Після перемоги Революції Гідності усіх їх амністували.

У лютому 2022 року Олександр Задорожний, незважаючи на бронь, пішов у військкомат. Як  стрілець-санітар у складі 1-го стрілецького батальйону 14 ОМБр ім. Князя Романа брав участь в боях за Лисичанський нафтопереробний завод, Соледар, Бахмут, Куп'янськ, Харківському контрнаступі.

 Микола Коханівський у 2014-му році очолив добровольчий батальйон ОУН, брав участь у звільненні Маріуполя, боях за Савур-Могилу та Донецький аеропорт. У 2022-му знову взяв до рук зброю. Загинув 10 червня 2024 року в бою біля Вовчанська на Харківщині.

Андрій Тарасенко теж пішов воювати у 2014-му, був поранений. У 2016 році він очолив партію «Правий сектор». Нині воює у складі 67 Омбр ДУК «Правий сектор».

Юрій Сиротюк з квітня 2022 року - гранатометник 5-ї штурмової бригади, брав участь у боях за Бахмут та Часів Яр.

Андрій Іллєнко нині очолює секцію S1 батальйону «Свобода» бригади НГУ «Рубіж».

Так само, за зброю взялися практично всі учасники акцій «ленінопаду».

Пам'ятник Леніну на задвірках заводу "Заря" в Рубіжному. Травень 2022 року. Фото з архіву бійця батальйону "Свобода" бригади НГУ "Рубіж" Вадима Ковальова.

Ленін на задвірках. Історії

Повалення пам’ятника Леніну 8 грудня 2013 року спровокувало подібний процес по всій Україні. Особливо він активізувався в лютому 2014-го, після розстрілу «Небесної Сотні» і втечі Віктора Януковича. Протягом кількох місяців були повалені монументи комуністичному ідолу в Житомирі, Дніпрі, Кропивницькому (тоді ще – Кіровограді), Харкові, Кривому Розі, Сєвєродонецьку, Маріуполі та інших містах і селах України. При чому, в більшості випадків це був не демонтаж, а стихійне знесення: на скульптури накидали троси і стягували з постаменту. В одному випадку, як у Житомирі, на допомогу прийшов водій КАМАЗа, зупиненого на вулиці. В іншому, як у Дніпрі, доводилося підпилювати ноги монументу, щоб зрушити з місця.

Значно прискорив процес «ленінопада» прийнятий 9 квітня 2015 року з ініціативи Українського інституту національної пам’яті пакет декомунізаційних законів. Після цього процес докотився і до Донеччини та Луганщини. Особливо це позначилося на містах, які в 2014 році пережили російську окупацію. 14 квітня пам’ятник «вождю» було скинуто з постаменту в Краматорську, 3 червня – демонтовано в Слов’янську, 3 липня – в Костянтинівці. В більшості випадків після демонтажу монументи розбивалися на сувенірні шматки або зберігалися десь на задвірках комунальних підприємств.

Із великих міст чи не найдовше «тримався» пам’ятник Леніну в Запоріжжі. Його «перевдягали» то у форму національної збірної з футболу, то у вишиванку. Але, зрештою, 17 березня 2016 року величезний монумент біля в’їзду на ДніпроГЕС висотою 19,8 метрів і вагою 20 тонн, було таки демонтовано. Процес демонтажу тривав майже 30 годин. У липні 2024 року його спробували продати на аукціоні за 10 мільйонів гривень, однак покупця так і не знайшлося.

Загалом в 2014-2016 роках було повалено та демонтовано більше тисячі пам’ятників Леніну по всій Україні. Це була четверта, завершальна в Україні хвиля «прощання з Леніним», пам’ятники якому до 1990-го року були практично в кожному населеному пункті. Першим, тоді ще на території СРСР, 1 серпня 1990 року пам’ятник Леніну було демонтовано в Червонограді Львіської області. Далі протягом кількох років було демонтовано понад 2 000 скульптур «вождя» - в першу чергу на Галичині та Волині.

На рубежі 1990-х – 2000-х, в західних та центральних областях з публічного простору зникло ще понад 600 монументів. Приблизно така ж кількість населених пунктів позбулася цього комуністичного символу в 2002-2009 роках – тоді декомунізація активізувалася в центральних областях.

На сьогодні, за інформацією відомого  активіста, співзасновника проєкту «Декомунізація.Україна» Вадима Позднякова, в публічному просторі України практично не лишилося пам’ятників Леніну. «А от зображення Леніна подекуди ще є. Більше у вигляді орденів. Але і їх уже дуже-дуже мало», – зазначив він у коментарі «Новинарні». 

             

Нове "перепрочитання" образу Леніна в Новоолексіївці та Залізничному. Фото з відкритих джерел

Правда, в деяких населених пунктах пам’ятник зберегли, але «переосмислили». Так, в Одесі на території заводу «Пресмаш» Леніна перетворили на Дарта Вейдера,  в селі Новоолексіївка на Запоріжжі – на гетьмана Пилипа Орлика, в селищі Лозоватка – на болгарського переселенця. Виноградну лозу в руки колишньому «вождю» дали і в селі Залізничне на Одещині, а в селі Котлярка на Житомирщині його «переліпили» на Шевченка.

Натомість на тимчасово окупованих територіях росіяни масово поновлюють пам’ятники комуністичному ідолу. Особливо активним був цей процес у 2022-2023 роках на Херсонщині та Запоріжжі. Окупантам важливо зберегти цей маркер радянського тоталітаризму, що ще раз доводить антиукраїнську сутність їхнього «русского міра».

Після повномасштабного вторгнення росіян в Україну з подібними маркерами російської присутності почали прощатися і в інших країнах. 17 грудня 2023 року в столиці Болгарії демонтували монумент радянській армії, відомий як пам’ятник Альоші. За рік до цього, 25 серпня 2022 року в Ризі 79-метрова колона на честь «радянських визволителів» з гуркотом упала у воду. Збережені досі пам’ятники, які асоціюються з радянським минулим, масово демонтуються в Польщі, Естонії, Фінляндії та інших країнах.

Як виявилося, жити «без Леніна» можна. І навіть – треба. Бо тільки маючи свої символи і власну ідентичність, можна боротися за Незалежність.

Наталка Позняк-Хоменко