Російські міфи про Великі Перемоги або Як Сталін придумав Льодове побоїще.

Однією з головних ідеологем російської державності та патріотизму є так звана «слава русского оружия». Саме російські військові кампанії дивним чином стають для росіян найбільш консолідуючим фактором. А тому, щойно в російському суспільстві починає назрівати  якесь невдоволення владою чи окремими соціальними моментами, в суспільство вкидається чергова ідеологема із серії «дєдывоевали».

Між тим, багато таких російських військових міфів при більш критичному аналізі виявляються просто ідеологічним концептом, далеким від історичної правди. І творцями цих концептів стають не історики, а письменники, церковники, політики, кінорежисери. Розглянемо це на прикладі одного із топових російських міфів про великі перемоги – міф про Льодове побоїще 1242 року.

Офіційна позиція російської історіографії:

5 квітня 1242 року на Чудському озері біля Воронячого каменя відбулася переможна битва війська під проводом новгородського князя Олександра Невського над рицарями Тевтонського ордена, які йшли війною на Новгород. Новгородці перемогли, заманивши важкоозброєних лицарів на тонкий лід озера, який під ними провалився. Це була одна з найбільших битв раннього Середньовіччя, що зупинила експансію хрестоносців на руські землі. Князь Олександр виступає виключно як справжній русич, захисник «віри православної» та Новгорода від нашестя «псів-рицарів».

В російській свідомості образ Олександра Невського нерозривно пов'язаний із героєм Миколи Черкасова із однойменного фільм Сергія Ейзенштейна

Що ж відбулося насправді?

Чудське озеро отримало таку назву від назви племені чудь, що жило на землях сучасної Естонії. На початку ХІІІ століття на землі Балтії прийшли хрестоносці-місіонери хрестити місцеві язичницькі племена й обертати їх до католицизму. Це була звичайна середньовічна практика захоплення феодальних земель. Тут вони заснували Орден мечоносців, центром якого стало збудоване в цей же час місто Рига. А на землях чуді в місті Депт (нині це – естонське місто Тарту) утворилося Дерптське єпископство.

Правда, місцеві племена чинили опір. Так, у 1236 році під містом Саулі (сучасним Шауляєм) об’єднані дружини майбутнього Великого Князівства Литовського вщент розгромили Орден мечоносців – за даними Лівонської римованої хроніки, тоді загинуло 48 рицарів на чолі з великим магістром (насправді це велика цифра, якщо рахувати, що сам Орден на той час налічував трошки більше сотні рицарів). Після цього розгрому Орден мечоносців звернувся за підтримкою до Тевтонського ордену і 1237 року став  Лівонським ландмайстерством Тевтонського ордену.

На землі сучасних балтійських країн  претендували і новгородці. Ще батько Олександра Ярослав Всеволодович чинив регулярні походи в «землі чуді» і мав сутички із хрестоносцями за право розпоряджатися територіями і знімати данину. Як стверджує  російський історик Ігор Данилевський, це мало приблизно такий вигляд: новгородці ходили в ті землі і грабували місцеве населення, про це ставало відомо хрестоносцям, вони збирали військо і йшли мститися в руські землі.

Найчастіше все обмежувалося прикордонними територіями. Але саме на цій межі опинилося місто Псков. Із Новгородом вони були не стільки союзниками, як це видає російська історіографія, скільки конкурентами, оскільки обидва виступали окремими потужними торговими центрами. Формально Псков визнавав верховенство Новгорода. Однак це жодним чином не рятувало його від протистояння між новгородцями та хрестоносцями. Навпаки – в кожній такій сутичці гинула значна кількість громадян міста (лише в сутичці під Ізборськом, як згадують німецькі хроніки, загинуло 800 псковських воїнів). Тому псковичі шукали захисту і в новгородців, і в  хрестоносців. До речі, у битві при Саулі на боці хрестоносців брало участь і 200 псковських бояр із дружинниками, які значною мірою і полягли там – додому, як свідчить літопис, повернувся лише кожен десятий.

Саме Псков став головним каменем спотикання в історії з Льодовим побоїщем. У 1232 році під час внутрішніх міжусобиць в Новгороді князь Ярослав Володимирович, син Володимира Псковського, змушений був тікати з міста і шукати захисту у Дерптського єпископа, з яким мав родинні стосунки: брат єпископа Дітріх був одружений із його сестрою. В Дерпті зібралися й інші опозиційні до Новгорода бояри, які підбивали єпископа допомогти їм повернути своє становище у Новгороді та Пскові.

Чудське озеро, що отримало назву від племені чудь, розташоване на межі земель Пскова та Дерптського єпикопства, далеко від Ногорода. Уже це ставить під сумнів питання про те, хто б агресором?

У 1240 році хрестоносці пішли на Псков і, захопивши замок Ізборськ, підійшли до міста. Посадник Твердило Іванович, який був на боці Ярослава Володимировича, умовив псковичів піти на перемовини (російська офіційна історіографія трактує це як зраду Твердила Івановича). Ярослав Володимирович погодився залишити «замки і добрі землі в руках братів-тевтонців, щоб ними управляв магістр». Хрестоносці відступили від міста, повернувши владу Ярославу Володимировичу і лишивши двох братів-лицарів для підтримки. 

Як свідчать літописи, Олександр Ярославович не став терпіти такого «свавілля» і в 1241 році пішов війною на Псков, захопив його, вигнавши хрестоносців (що було, насправді досить нескладно, оскільки, нагадаємо, їх лишилося двоє з обслугою). А по тому пішов далі «на чудь», тобто в землі Дерптського єпископства, де пустив своє військо «в разгон і зажитіє». Простіше кажучи – дозволив займатися розбоєм та грабежами. 

У відповідь Дерптський єпископ зібрав військо із рицарів Лівонського ордену та місцевого ополчення (в Новгородському літописі це називається «німці і чудь») і виступив проти Олександра. Їм вдалося розгромити передові загони під комадуванням Домаша Твердиславовича і Кербета, але в битві на озері хрестоносці зазнали поразки.

Новгородський літопис описує результати битви так: «І били їх, і гнали на 7 верст по льоду до Суболічського берега; і загинуло чуді без ліку, а німців 400, а 50 взяли в полон і привели в Новгород». Лівонська римована хроніка в цьому плані набагато скромніша: за їхніми даними в битві загинуло 20 братів-лицарів, а 6-ро потрапили в полон. Що теж, враховуючи становище Лівонського ордена, особливо після битви під Саулі, були значні втрати.  

До речі, в жодному літописі чи хроніці немає згадки про те, що хрестоносці провалилися під лід. Усе це вигадки сценариста фільму Ейзенштейна «Олександр Невський», знятого в 1938 році на замовлення Сталіна. Але про це – далі.

Таким чином, Олександр Невський зовсім не захищав Новгород і руські землі від захоплення хрестоносцями (враховуючи ситуацію, що склалася на той час у Лівонському ордені, у них просто не було сил для агресії), а сам виступав агресором. Та й битва ця,  хоча й на деякий час зміцнила позиції Новгорода та послабила хрестоносців на балтійських землях, не була настільки доленосною, як про це розповідають російські історики. 

Принаймні, в порівнянні з іншими битвами. Так, у 1268 році під Раковором (сучасне естонське місто Раквере) відбулася набагато більша сутичка між хрестоносцями Лівонського ордену, Дерптського єпископства та данськими рицарями з одного боку і об’єднаною Новгородською, Псковською та Володимирською дружинами – з іншого. Про яку той же новгородський літопис писав, що «ні батьки наші, ні діди не бачили такої жорстокої січі», а німецькі хроніки розповідали, що кількість загиблих з їхнього боку була 1380 воїнів, при тому, що русичів у цій битві полягло до 5 тисяч. Але російська історіографія про Раковорську битву практично не згадує.

Остаточно сили Тевтонського ордену на землях Русі були підірвані лише в 1410 році, після відомої Грюнвальдської битви, де перемогли об’єднані сили Великого Князівства Литовського, Польського і Руського. Але й пізніше московити зазіхали на та землі: від Івана Грозного до Петра І.

Є і ще одна загадка, на яку звертають увагу деякі історики: а чи міг Олександр Ярославович взагалі брати участь у Льодовому побоїщі та битві зі шведами на Неві в 1240 році? За офіційною версією російської історіографії Олександр Невський народився 1220‒1221 року. Однак, є свідчення посланця Папського престолу Іоанна де Плано Карпіні, який на власні очі бачив Олександра в ставці Батия у Каракарумі, перебуваючи там із 1246 по 1247 рік. Таким чином Карпіні підтверджує факт, що батько Олександра, Ярослав Всеволодович, здавши Новгород без бою ординцям в 1238 році, поїхав в Орду за ярликом і на знак своєї лояльності лишив у Батия в аманати (заручники) Олександра, який виховувався при  дворі хана до повноліття, що за законами монголо-татар наступало в 16 років. Виходячи з цього, Олександр мав народитися не раніше 1230 року і на час битви на Чудському озері йому було лише 12 років?

Як народився міф?

Глорифікація Олександра Невського почалася іще в кінці ХІІІ століття, коли в московської православної церкви виник запит на власних святих для обґрунтування свого права на вивищення серед інших земель. Саме тоді в Новгородському літописі з’являється агіографічна «Повість про житіє і хоробрість благовірного і великого князя Олександра», де Невського порівнюють з біблійними героями та називають ревним захисником віри православної. Піднесення Олександра Невського відбулося на хвилі жорсткого протистояння між Московською православною церквою і католицизмом, зручно лігши у парадигму протиставлення себе «колективному Заходу».

Канонізований Олександр Невський - улюбленець російської православної церкви

Що цікаво: описуючи походи Олександра проти хрестоносців, автор «Житія» досить толерантно описує його контакти із ординськими ханами. І це не випадково. У  часи Олександра у світі існувало два центри геополітичного вибору: католицький захід і східна Золота Орда. У той час, як Данило Галицький шукав союзників для боротьби з ординською навалою (серед них був і рідний брат Олександра Андрій Ярославович, одружений із дочкою князя Данила), Олександр Невський зробив вибір для своєї держави на користь Орди, фактично віддавши на 300 років руські землі на поталу азіатам. 

Він не лише не чинив опору ординцям, але й був їхнім вірним слугою, провівши перепис населення спочатку Суздальської, а пізніше Новгородської земель і встановивши подушну сплату данини, та жорстоко придушуючи будь-які повстання  проти монголо-татар. Як це було під час бунту новгородців взимку 1257-58 років, який Олександр придушив за підтримки ординських військ, наказавши особливо активним  відрізати носи чи виколювати очі. При цьому він віддав ординцям на розправу старшого сина Василя, який назвав батька зрадником. Війська князя постійно брали участь у каральних експедиціях золотоординців проти непокірного населення Московії і Новгорода: протягом 11 років Олександр щонайменше п’ять разів приводив татаро-монгольські війська до Суздальської та Новгородської земель. 

Олександр Невський на колінах перед Великим Ханом Батиєм. Хромолітографія. Кінець ХІХ ст.

Попри це, в 1547 році на Московському Соборі за митрополита Макарія Олександр Невський був офіційно канонізований Російською православною церквою і причислений до лику благовірних як князь, який не піддався спокусі і не пустив католицизм на руські землі. 

Друга хвиля глорифікації Олександра Невського почалася в часи правління Петра І і була пов’язана з Північною війною. Вона мала виправдати агресію Росії проти Швеції і довести, що шведи завжди були ворогами росіян. У 1724 році за наказом Петра І мощі Олександра Невського урочисто перевезли в Троїцьку церкву Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі. А Катерина ІІ в 1725 році заснувала орден Олександра Невського — одну з найвищих нагород Росії, що існували до 1917 року.

  Петро І перевозить мощі Олександра Невського до Санкт-Петербургу. Гравюра ХІХ століття

У ХІХ столітті в Російській імперії образ Олександра Невського як воїна поширювала Російська православна церква – була мода будувати на його честь військові храми. В той же час, як стверджує історик Ігор Данилевський, битва на Чудському озері тоді вивчалася побіжно лише в гімназійному курсі, а на історичних факультетах університетів про неї не згадували.  В часи Першої світової війни російські пропагандисти знову підняли Олександра Невського на знамено як борця з німецькою експансією. 

Але найбільше для створення міфу про Олександра Невського та Льодове побоїще прислужився Йосип Сталін. А точніше – кінорежисер Сергій Ейзенштейн, який на замовлення Сталіна зняв у 1938 році історичний фільм «Олександр Невський». Утім, історичним його можна назвати умовно – історик Михайло Тихомиров, який прочитав перший варіант сценарію фільму, назвав його «знущанням над історією». Але Сталіну потрібна була не історична правда, а пропагандистський образ, покликаний мобілізувати населення на війну. З чим Ейзенштейн чудово впорався, протиставивши героя-русича німецьким «псам-рицарям».

Як згадує колега Ейзенштейна по кінематографічному цеху Михайло Ромм, тому запропонували на вибір три теми: Олександра Невського і битву на Чудському озері, Івана Сусаніна або народне ополчення під проводом Мініна і Пожарського. Коли Ейзенштейн запитав у Ромма, що б він вибрав, той відповів: «Звичайно, що Мініна і Пожарського. Це ж XVII століття, там ти хоч знаєш, як люди виглядали, в що вдягалися. А про Олександра що ми знаємо?». «От тому і треба братися за Олександра Невського. Про нього  є лише одна сторіночка в літописі. Як я зроблю, так воно й буде», – відповів Ейзенштейн.

На жаль, так і сталося. Фільм мав колосальний успіх. У перший день прокату лише в Москві його подивилося 45 тисяч глядачів. Пізніше правда, коли СРСР і гітлерівська Німеччина стали союзниками, фільм поклали на поличку, але після червня 1941-го він знову став потужною агіткою. «Є ворог, небезпечніший за татарина. Ближчий. Лихіший. Від нього не відкупишся даниною. Німець», – ці слова промовляли до кожного, перетворюючи вигадку сценаристів на історичну правду.

У фільмі «Олександр Невський» німецькі лицарі зображені жорстокими варварами, які спалюють дітей у вогні. Кадр із фільму

Фільм розібрали на цитати. Актори і режисер отримали в 1941 році Сталінську премію, Ейзенштейн – ще й ступінь доктора мистецтвознавства без захисту дисертації. В 1942 році Сталін заснував  орден Олександра Невського (єдиний радянський орден, названий ім'ям діяча епохи Середньовіччя), яким нагороджувалися командири, що проявили особисту відвагу і забезпечили успішні дії своїх частин. На ордені зображено профіль актора Миколи Черкасова в ролі Олександра Невського.

Саме після цього фільму в радянських історичних підручниках з’явилися цікаві «подробиці» бою на Чудському озері: і про те, що хрестоносці наступали саме клином-«свинею», а Олександр їх атакував з флангів, і про те, що важкі рицарі на конях втопилися в озері, бо лід під ними проламався (насправді вага руського воїна в кольчузі приблизно дорівнювала вазі рицаря-мечоносця), і про те, що  хрестоносці мали на головах відра, прикрашені чудернацькими фігурами, а русичі воювали сокирами, палками і практично не використовували луків. Все це жодним чином не підтверджене історичними джерелами, однак намертво увійшло в свідомість радянського обивателя, який хоч раз бачив фільм «Олександр Невський». Будь-які спроби істориків в радянські часи нагадати про історичну правду наштовхувалися на партійну критику і звинувачення у «шкідництві». А пізніше їхня правда виявилася нікому не потрібною.

Плакат російських комуністів до 800-річчя з дня народження Олександра Невського

Останній етап глорифікації міфологізованої фігури Олександра Невського відбувся в Росії уже в ХХІ столітті, коли в 2008 році на російські екрани вийшов історичний проєкт «Имя России» (в Україні ця франшиза мала назву «Великі українці»). За підсумками голосування переможцем проєкту став саме Олександр Невський, за якого віддали голоси 520 тисяч росіян. При чому, на третьому місці опинився Йосип Сталін, а до фінальної дванадцятки увійшли також Петро І, Володимир Ленін, Олександр Суворов, Катерина ІІ, Іван Грозний, Олександр ІІ. Усі вони так чи інакше були відповіддю на запит суспільства про «сильну руку», яка наведе порядок. Кількість жертв, яка асоціюється з кожною із цих історичних персоналій, нікого не цікавила. Такий колективний портрет сучасної Росії.

 

Рекомендовані посилання:

Влад Войцеховський і проєкт «Колесо Історії». «расія нікагда нє нападала». Міф про Льодове побоїще: агресором був Олександр Невський. https://www.youtube.com/watch?v=Z7J6-WWQeA8

Игорь Данилевский. «Ледовое побоище: смена образа»:  https://strana-oz.ru/2004/5/ledovoe-poboishche-smena-obraza

Анатолий Бахтин. Ледовое побоище: о построении «свиньей» или «острой колонной». https://cyberleninka.ru/article/n/ledovoe-poboische-o-postroenii-sviniey-ili-ostroy-kolonnoy/viewer