Ярослав Грицак: як виник міф про «братні народи»?
Інтерв'ю голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича зі знаним українським істориком Ярославом Грицаком вийшло на ютуб-каналі інституту в межах проєкту «Історичний спротив». Нижче в текстовому вигляді публікуємо ключові тези розмови (пряма мова Ярослава Грицака).
Коли виник міф про «братні народи»?
Парадоксально, що найбільше до нього спричинилися київські інтелектуали 17 століття. Коли Козацька держава увійшла до складу Московського царства, майбутня імперія була великою, але відсталою і дуже потребувала освіченої еліти. У той час наші православні київські предки вирішили зміцнити цю імперію, тому що вважали її значною мірою своєю через те, що це була православна держава. І вони створили міф про існування так званого слов’янського народу. Вперше про існування «великого слов'янського народу» стверджувалося у «Синопсисі Київському», і цей підручник перевидавався доволі довго, аж до початку 19 століття.
Але в цій концепції київських інтелектуалів ще не було ідеї братства. А міфологія братства виникає аж на початку 19 століття у зв’язку з романтизмом.
Але навіть тоді ще не було ідеї старшого і молодшого братів. Ця ідея з’явилась аж… у пізньому сталінізмі після Другої світової війни, а найбільше закріпилася після «відзначення» 300-ліття Переяславської унії у 1954 році. Власне, лише тоді виникає ця міфологема про російський народ як старшого брата й український як молодшого брата.
Як бути зі спадщиною Київської Русі?
Русь не була національною державою. Та й узагалі державою її складно назвати. Це був конгломерат певних держав.
Сучасна Росія тримається за конкретний міф Русі як окремої цивілізації. Вони ототожнюють Русь із Росією і «русскім міром».
Нація – це модерна концепція, і вона є інструментом входження у модерний світ. Росії ж всі спроби модернізації ніколи не вдавалися до кінця. І з цього виникає певний компенсаційний міф «русского міра» – мовляв, що це не невдача, просто ми інші: інша цивілізація, стара цивілізація, відірвана від Європи, якій європейські закони не писані, тому її не можна міряти європейськими мірками. Міф «русского міра» маскує велику російську невдачу, що Росія так і не змогла модернізуватися.
Нація – це в першу чергу про громадянство, про політичні свободи. Імперія – це про підданство. Якщо говоримо про концепцію сучасної нації, йдеться про розширення прав на всі верстви населення. Якщо це громадянство, воно передбачає хоча б якийсь мінімум демократичних процесів. Цього всього в Росії немає. Це один із найкращих показників того, що Росії так ніколи й не вдалося виділитися з імперського тіла в окрему повноцінну націю.
Якими можуть бути аргументи українців у відповідь на російські претензії на спадщину Київської Русі?
Русь була в першу чергу європейським утворенням. Якщо Європу вважати великою християнською спільнотою, якщо дивитися на шлюби київських князів, ми бачимо, щонайменше 75% з них були зорієнтовані на Захід, а не на Схід. Навіть після монгольської навали ті частини Русі, які залишилися на Заході – Галицько-Волинське князівство – далі зберігали ці зв’язки.
Що сталося у випадку Росії? Трагедією цього простору було те, що династично ці зв’язки перебрала на себе територія, яка була найбільш віддаленою від Європи і географічно, і культурно, і політично, – Московське царство.
Для мене Україна – це Русь плюс Європа. Натомість Росія – це Русь мінус Європа. Русь була частиною європейського простору, і цей зв’язок у випадку українських земель і певною мірою білоруських практично не переривався.
Які головні історичні відмінності між українцями і росіянами?
Ми, на відміну від них, належимо до глибоко європейської демократичної і громадянської традиції. В Україні неможливий Путін, а в Москві неможливий Майдан. Українська історія пишеться не згори, а знизу, не державою, а суспільством. А російська історія написана навпаки як історія російської держави. Це [наша] історія громадянства проти [їхньої] історії підданства.
Повторюючи тезу Драгоманова, Липинського і Лисяка-Рудницького, головна різниця України і Росії полягає не так в мові, хоча мови різні, не так в релігії, хоча релігії теж різні, як у політичних традиціях, стосунках між державою і суспільством.
У дискусіях нам потрібно наполягати, що минуле – це інша країна, там все робиться по-іншому. Наполягати, що руський не є російський. Нам потрібно використовувати паралелі. Навряд чи можна назвати ацтеків і мая сучасною Мексикою. Такі маніпуляції з історією неминуче ведуть до політичної агресії. Понад те – такі маніпуляції є частиною політичного плану.
Історична пам’ять – це потужний інгредієнт. У певних пропорціях він може бути ліками, а в інших – отрутою. Це те, що ми зараз бачимо в Росії, яка отруєна історією і збирається отруєною історією труїти своїх сусідів. Проти цього ми маємо рішуче протистояти.
Проєкт «Історичний спротив» започаткували Міністерство культури та інформаційної політики України та Український інститут національної пам'яті за підтримки медіагруп національного телевізійного марафону #uaразом у квітні 2022 року. Спершу він передбачав ефіри з істориками, політологами та філософами, які розвінчують російські історичні фейки, в межах національного марафону.
Інтерв'ю на ютуб-каналі Українського інституту національної пам'яті стали продовженням проєкту.
Публікуючи озвучені думки істориків, ми запрошуємо до рефлексії, критичного осмислення та, за бажання, дискусії. У війні, в якій Україна відстоює свою державність, суб’єктність та ідентичність, такі речі, як історія, пам’ять і розуміння минулого, стали ключовим фактором. Історичні наративи продовжують відігравати значну роль, поки війна триває, та матимуть не менше значення для розбудови стійкої держави і суспільства після перемоги.