Семінар «Українські остарбайтери та військовополонені» (українська версія)
Запрошеними спікерами онлайн-семінару «Українські остарбайтери та військовополонені» були:
Тетяна Пастушенко – кандидат історичних наук, співробітниця Інституту історії України Національної академії наук України, завідувачка міжкафедральної лабораторії «Центр усної історії» історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, членкиня Української асоціації усної історії.
Дмитро Злепко – професор, історик, фахівець з історії Східної Європи, викладач філософського факультету Українського вільного університету у Мюнхені.
Нижче публікуємо їхні виступи українською мовою. Зазначені доповіді відображають саме погляд доповідачів на тему. УІНП надає їх як інформацію для роздумів. Лексику та стилістику максимально збережено.
Німецькою мовою – тут.
Тетяна Пастушенко
Свій виступ я хочу побудувати навколо слова УКРАЇНСЬКИЙ, бо на сьогоднішній день тема радянсько-українських остарбайтерів є найбільш досліджуваною. Під час Другої світової війни використання примусової праці нацистською Німеччиною було одним з найбільших. За сучасними обчисленнями на неї працювало понад 13 мільйонів полонених. Це були і військовополонені, і цивільні. Серед цих мільйонів іноземних робітників українців було дуже багато. Основна задача – дізнатися, скільки саме було українців. Найбільше було робітників з СРСР, майже 3 мільйони. Близько половини було депортовано з території сучасної України. Також була значна частина з Польщі і Чехословаччини. Але українських робітників не виділяли і не позначали в підсумкових даних. Бо такої держави не існувало, і німецьке начальство ігнорувало їхню національність. Мільйони українців були остарбайтерами.
Ще треба дізнатися, скільки було військовополонених українців. Оскільки загальної статистики на цю тему не велося, усі ці люди різних національностей позначалися як полонені солдати Червоної армії. Щоб дізнатися, де і які люди були полоненими, треба зануритися у це все.
Так само ігнорували присутність жінок в Червоній армії і полоні. Ми маємо лише інформацію про кількість жінок, мобілізованих до Червоної армії. Але статистика про те, скільки з них загинули або потрапили до полону, не велася. Так само і не було статистики й зі сторони Вермахту, вони не вказували, скільки було полонених жінок.
Але якщо ми ближче подивимось особисті документи полонених, то там можна побачити національне визначення. Є документ Михайла Ковели, де вказано, що він українець. Якщо створити базу даних із цих персональних карток, можна порахувати, скільки було полонених українців. Але є свої нюанси. У картці Мирона Пилипка із Вінницької області вказано, що він росіянин. Це через те, що нацисти проводили специфічну національну політику серед полонених. Вони протиставляли інші нації СРСР росіянам. Це відомо із розмови з сином Мирона Пилипка. Він сказав, що батько спеціально записався росіянином, щоб його не мобілізували до табірної поліції.
Німці не стільки намагалися надати українцям привілеї, скільки не надати їх росіянам. Тому табірна адміністрація набиралася з неросіян. І тому в історії поняття «українці» часто виникає в негативному світлі. Наприклад те, що до 1941 року українців, так само як і представників балтійських народів, відпускали з полону. Й іноді виникає твердження, що українців у полоні не було, бо їх відпускали. Є дані про 270 000 відпущених з полону українців. Хоча під маркою «українці» забирали людей різних націй. Відпустити з полону могли місцевих українців (польських, наприклад), а не тих, що прибули здалеку. Так само негативне значення виникло завдяки військовим формуванням із військовополонених. Одним із найбільших відомих підрозділів є так звані «Травники» [сукупна назва випускників вишкільного тренувального концентраційного табору Травники, яких готували для виконання охоронно-поліційних функцій у населених пунктах окупованої Польщі та частково охоронних функцій у концентраційних таборах; вони були вихідцями з СРСР різних національностей, але через перебування в таборі, оточеному українськими поселеннями, суттєву частину серед них вихідців із Радянської України та інші фактори «травникам» часто приписують суто українську етнічну приналежність – ред.]. Тому важливо і з наукової точки зору, і з політичної визначити, скільки саме загинуло або взято у полон українців із Червоної армії.
Наступна категорія українців – це остарбайтери. Мільйони були заховані за знаком «Ост». В кінці 1944 року розробили знаки для робітників за національністю. Якщо ми розглянемо персональні історії, то побачимо чітке національне обличчя.
Зразком дуже цікавої, унікальної фольклорної творчості стали листи, що писали остарбайтери додому. Ще одним прикладом творчості є фотографії. На фото видно, що люди брали з собою святковий і національний одяг. Свідченням присутності мільйонів наших робітників є кладовища остарбайтерів у Німеччині. На цих кладовищах маса українських імен та прізвищ.
Ще одним прикладом сегрегації українців є в’язні нацистських таборів. Серед інших націй українців було дуже багато, хоча вони могли ними і не позначатися. Питання полягає в тому, чому ми через 80 років після війни не знаємо відповіді на ці питання. Бо люди, що вижили після полону та концтаборів, не могли розповідати про те, що вони пережили. Бо більшість із них пройшла перевірку у спеціальній комісії НКВД, бо довгий час не мали легальних документів, що підтверджували громадянство. До 1993 року ці справи зберігалися в архівах НКВД як справи злісних злочинців. Цю тему почали згадувати та досліджувати тільки після розпаду Радянського Союзу. До того моменту можна було говорити про героїзм народу та полонених. От, наприклад, пам’ятник генералу Карбишеву відкрили у 1963 році на території концтабору Маутгаузен. А перший пам’ятник цивільним робітникам відкрили тільки у 2009 році.
На сьогоднішній момент актуальність питання кількості українців серед мільйонів полонених та остарбайтерів є величезною, бо стосується не тільки наукового інтересу, а ще й престижу Української Держави. Це потрібно, щоб пояснити, що слово «українець» пов’язане не тільки з колаборацією і злочинами, як часто це подається в популярних виданнях і загалом в громадській думці.
Дмитро Злепко
Я хотів би наголосити на декількох важливих пунктах з німецької історичної літератури про військовополонених та остарбайтерів. 1938 року Гітлер окреслив роль України для нацистської Німеччини: по-перше, планувалося заселення українських земель німцями; по-друге, Україна мала стати житницею Третього Райху; по-третє, українці мали бути використані як рабська сила для Німеччини. Втілення цих трьох засад почалося з нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року.
Західна Галичина із центром у Кракові стала Генеральною губернією. Східні частини губернії: Лемківщина, Холмщина, Засяння були заселені українцями. Німеччина використовувала українців також у своїй боротьбі проти поляків. Українців заохочували вступати до лав «Служби батьківщині», або зголошуватися працювати на рейх. Ті, хто вступав до «Служби батьківщині», отримували право на жнива та відпустку додому. Цих «службовців» мало бути 150 000, однак ніколи не було більше 45 000. Чисельність української поліції була 12 000, польська також нараховувала 12 000, до польської SD (Cлужби безпеки Німеччини) долучилося 14 000 осіб, окрема політика була щодо фольксдойчів (етнічних німців).
Перші остарбайтери їхали в Німеччину з музикою в поїздах. Їм обіцяли платню за роботу, відпустку додому, можливість відвідування богослужіння. Так звана «арбайтскарте» вважалася пенсійною карточкою-доказом. Поліцейське розпорядження Гіммлера з 8 березня 1940 року отверезило українських робітників Райху. Вони мали носити нарукавник, їм було скорочено платню, заборонено мати велосипед та особисті гроші, контактувати з німцями. За будь-яку сварку чи непорозуміння засилалися на 50 днів до карцеру. Це вважалося засобом виховання. Таким чином з’явилася так звана група «в’язнів-вихованців». На примусову роботу до Німеччини загалом направлено близько 2 500 000 українців.
1 серпня 1941 року дистрикт Галичину було включено до складу Генеральної губернії. Під час проголошення відновлення українського уряду Стецька 30 червня член німецького абверу [німецька армійська розвідка та контррозвідка – ред.] Ганс Кох твердо заявив українцям, що Гітлер вирішує, що робити з Україною, а українці мають працювати і бути слухняними. Гітлер справді вирішив 20 вересня 1941 року. Дослівно: «Українські сім’ї – це кролики, яких треба тримати сильною рукою». За п'ятиточковою шкалою расизму Німеччини українці посідали 4 місце – перед євреями.
20 лютого 1942 року опубліковано наказ про те, що кожна родина мусить надати члена сім’ї від 18 до 45 років для роботи в Райху, робітник не мав права знімати пов’язку та мав працювати не менше 12 годин. Знак «ост» отримували лише українці, не поляки і не євреї. У разі ухилення від надсилання робітника від родини у містах та селах проводили офіційні розстріли, СС почало людоловство. У 1942 році 1 714 000 осіб було забрано з України до Німеччини. «Ости» працювали в охороні у концентраційних таборах, а також на німецьких підприємствах. У 1944 році на території Німеччини знаходилося близько 2 244 000 «остів». У німецькій історії про робітників «ост» – українців нічого не написано.
Військовополонені мають право на захист згідно з Віденською конвенцією. Проте, з 1941 по 1945 ця конвенція не поширювалася на полонених українців. Війну з Москвою Гітлер оголосив 30 березня 1941 року як війну світоглядів, в якій неможливе вояцьке побратимство. Радянський військовополонений розглядався як загроза Райху. Розстріли радянських військовополонених проводилися масово і раптово.
У Федеральній губернії німці також не хотіли розміщувати військовополонених поляків в таборах для військовополонених. У польській армії у 1939 році служило понад 12 000 українців, частина з яких опинилася в полоні в Генеральній губернії. Командування Вермахту вирішило використовувати полонених як робочу силу в Райху. Гітлер відмовився від цієї пропозиції, виправдовуючи це чистотою німецького народу, ніби слов’яни загрожували німцям.
З 1941 по 1942 на території Райху знаходилося 2 400 000 військовополонених. В Україні знаходилося понад 180 німецьких таборів. Найбільшою проблемою стало постачання військовополонених їжею. Німці у своїх листівках писали про непотрібних ненажер, однак одна капустина на 20 чоловік і 2 кіло хліба на сотню чоловік говорили про інше. Ще більше мучив брак води. Від спраги загинуло більше, ніж від голоду, траплялися випадки канібалізму в таборах. В середньому в день помирало 2 000 осіб. При відступі Райху в 1944 році багато полонених українців залишилися в Галичині, не переходили до Вермахту. Пояснювали вони це тим, що вони на своїй землі, і їм нічого шукати в Берліні. Командування Вермахту у 1944 році звітувало про 3 400 000 військовополонених. Число замордованих і розстріляних червоноармійців – 2 800 000 осіб (певно замале). При поверненні додому (до СРСР) військовополонені мали пройти надзвичайну перевірку. До 1 грудня 1946 року таку перевірку пройшли 1 834 000 бувших військовополонених, з яких ⅓ – українці. Всі вони отримали тавро «в’язень», що замінив «ворог народу».