Невідомі спогади генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюника

20 жовтня 1930-го в Москві був розстріляний легендарний повстанський отаман і генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник.

Він відіграв помітну роль у боротьбі українського народу за державну незалежність і соборність. На початку 1917 року в званні прапорщика російської армії Ю. Тютюнник включається у національне життя в Севастополі і стає одним із ініціаторів створення у цьому місті Українського військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка, а згодом Першого Сімферопольського полку імені П. Дорошенка.

На Другому всеукраїнському військовому з’їзді 10 червня 1917 року Ю. Тютюнника обрано членом Української Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів. Вважаючи метою революції національне визволення, Тютюнник оцінював кожну подію з позиції націонал-революціонера. Осуджував Центральну Раду за те, що вона не мала чіткої національної ідеології та стратегії дій, а відтак боялася рішучих кроків і пристосовувалася до обставин. Він не голосував за Другий Універсал Центральної Ради та Інструкцію Тимчасового Уряду, підтримував вимоги самостійників щодо створення регулярного українського війська.

У лютому 1918 р. більшовицькі війська окупували Київ і Ю. Тютюнник повернувся на Звенигородщину, де був обраний звенигородським кошовим отаманом. Вільні козаки чинили опір російській армії, зокрема, завдали поразки 8-й армії під станцією Бобринська. З поверненням Центральної Ради при допомозі німецьких військ, вільне козацтво демобілізувалося. Терор з боку німецьких каральних загонів влітку 1918 року призвів до відродження козацтва і підняття масштабного повстання на Звенигородщині.

З початку 1919 р. Ю. Тютюнник переходить на службу до отамана Матвія Григорєва і очолює штаб першої бригади. З поразкою військ М. Григор’єва у травні 1919 року Тютюнник створює повстанський загін (близько 3000 вояків) з яким проводить рейд територією України, а згодом приєднується до Армії УНР. 26 липня 1919 р. підпорядковані Ю. Тютюннику частини було переформовано в Київську групу Армії УНР, яка впродовж літа-осені билася з білогвардійськими й більшовицькими військами.

На початку грудня 1919 р. виснажена боями українська армія була оточена у так зв. «трикутнику смерті» на Волині білогвардійцями, більшовиками і поляками. Українське командування вирішило переходити до партизанських методів боротьби. Юрко Тютюнник став одним з ініціаторів і заступником Командарма в Першому Зимовому поході (6 грудня 1919–5 травня 1920 рр.). Протягом 5 місяців Армія УНР, ведучи важкі бої з білогвардійськими та більшовицькими військами, пройшла близько 2,5 кілометрів, знищуючи ворожу адміністрацію на українських землях.

Протягом 1921 року Ю. Тютюнник як начальник Партизансько-повстанського штабу займався підготовкою нового антибільшовицького походу та загальноукраїнського повстання. Командував Українською повстанською армією у Другому Зимовому поході (жовтень-листопад 1921 р.), який завершився поразкою і став останньою збройною сторінкою українських національно-визвольних змагань.

Хоча біографія Юрія Тютюнника висвітлена значно краще, ніж життєписи більшості діячів Української революції, «білою плямою» в ній є історія родини і дитинство майбутнього генерала. Дотепер нічого не відомо про походження батьківського роду (Тютюнників) і роду по матері (Педанів), життя прадідів Юрка Тютюнника Михайла і Петра й дідів Степана і Василя. Не висвітленою є й доля батьків Йосипа і Марини Тютюнників, його братів і сестер.

Історики здебільшого переказують поодинокі факти з автобіографії генерала, написаної найймовірніше в 1923 році в застінках ДПУ. А саме, що народився Юрко Тютюнник 20 квітня 1891 року в селі Будища Пидинівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у родині колишніх кріпаків Йосипа та Марини. По материнській лінії Юрко був внуком сестри Тараса Шевченка Ярини. Хрещення Юрка відбулося у сусідньому селі Майданівці. Будищанський піп не захотів хрестити дитини, бо батько передав через кумів лише одну пляшку горілки і шматок сала, а він хотів курку. Тоді Йосип Тютюнник розсердився і повіз сина в Майданівку, де було проведено обряд і записано факт народження дитини в метричну книгу. Оце й все.

Невідомі спогади Юрка Тютюнника публікуються вперше. Вони є надзвичайно цінним і цікавим історичним джерелом, яке дає відповідь на багато питань, пов’язаних із походженням роду Юрка Тютюнника і його дитинством. Ю. Тютюнник записав спогади вже після другого свого арешту в 1929 році у камері №9 Харківської в’язниці ДПУ. Впродовж вісімдесяти років вони пролежали в спецхранах архівів радянських спецслужб під грифом «таємно» і були недоступними для дослідників.

Сподіваємося, що ця публікація стане в нагоді дослідникам, які займаються вивченням біографії генерал-хорунжого Армії УНР Юрія Тютюнника і сприятиме посиленню інтересу до постаті визначного діяча серед пересічних українців.

Генерал Юрій Тютюнник. Фото 1920 р., фото: Віртуальний музей УНР
 

До власних споминів

З Кирилівки вода збігає в яри й тече тими ярами, далі – річками і до Дніпра і до Буга. А от з Будищ вся вода, коли тече, то вже лише до Буга й ні капелиночки до Дніпра. З Моринець, як із Кирилівки – й сюди й туди. Якби взяти довжелезну предовжелезну шворку та, забивши кілочки під Будищами, під Кирилівкою і під Моринцями, зав'язати за них ту шворку й дуже добре натягти, мали-б ми величезний трикутник: від Будищ  до Кирилівки – дві версти, від Кирилівки до Моринець – три версти, а від Моринець до Будищ мабуть так, що верстов із п'ять буде.

Стародавнє Тютюниківське кодло в Моринцях. Звідтіль вони й до Будищ з'явилися. Як переповідав батько, першим Тютюником у Будищах був наймит із Моринець на ім'я Михайло. Ось цей Михайло моєму батькові дідом приходився, а мені за прадіда був.

З давніх-давен Тютюники в Моринцях, хоч і кріпаками були, але не з бідного дуже роду й, звичайно, відбувши панщину, господарювали собі вдома й по наймах не тинялися. А моєму прадідові довелося йти в найми, бо був він "безбатьченком": "нагуляла" його Тютюниківна десь, як про це висловлювався мій батько. Від матері-покритки годі було за тих давніх часів сподіватися будь-якого майна-спадщини, крім глумливого вуличного прізвища "байстрюк".

Саме мабуть оте "байстрюк" і погнало мого прадіда з Моринець на чужі села, бо ж наймитувати можна було йому і в Моринцях. В Будищах парубчак потрапив за наймита до Потебеньки, а потім і зятем своєму хазяїнові став.

Як на кріпацькі часи, був отой Потебенька багатеньким собі й не випадало йому віддавати доньку за наймита. Але моя прабабуся сама віддалася. Мабуть таки моторним парубком був Михайло. Помітивши щось "не теє", Потебенька вигнав був під три чорти наймита, але, коли в доньки зрадлива запаска чи плахта стала надто щільно приставати до живота дівці, мусив старий каятися.

Потебенька вдався до сільських дипломатів, а ті вже до бувшого наймита. А той не бувши дурнем, здер зі свого тестя ще й посаг.

За звичаєвим правом, коли були брати, сестра не діставала від батьків у спадщину ніякого нерухомого майна. Отож Потебенька, щоб здихатися зятя зі своєї господи, доньки теж було шкода, випросив у громади півдесятини глеюватого підгірря  для зятя і допоміг йому збудувати хижку.

В отакий спосіб став Моринський "безбатченко" мешканцем с. Будищ. Це могло статися ще й тому, що Моринцями й Будищами, як і всіма вколишніми селами володів Енгельгарт. Отже "власність" – кріпаки мали змогу перебиратися з одного села до іншого.

За родинними переказами той прадід мій Михайло в моїй уяві був якимсь майже легендарним велетнем. Бо, сівши над яром на півдесятині глею, він зі своєю жінкою вигодував чотирьох синів і ще три доньки і всіх їх довів до пуття. Та ще і як... два сини в чумачку пішли!

Чумакування за тих часів було ознакою найкращого добробуту, якого лише де-хто з кріпаків мав змогу досягти.

Мій дід Степан був найстаршим сином Михайла і першим рушив чумакувати. Як воно йому чумакувалося, хто-зна. Бо не лише я свого діда ввічі не бачив, а навіть і батько мій ледве-ледве його пам'ятав. Бо вмер мій дід, як батькові лише шостий рік пішов. А бабуся моя дала дуба ще за два роки попереду свого чоловіка.

Так батько мій Йосип залишився сиротою без матері чотирьох, а без батька шістьох років. Куди йому було дітися. Була в нього одним-однісінька сестра заміжня вже, – до неї й пішов в сироти.

Воли, вози, ярма – все чумацьке тай надвірнє і хатнє добро розібрали добрі люди – дядьки батькові.

 – Божа роса, – говорили добрі люди про сироту: – невідомо, коли воно ще там виросте, та ще чи й виросте, а добро треба комусь доглянути: наше ж воно, тютюниківське...

Так і розтягли мою дідівщину.

Підрісши, мусив батько на свій хліб йти – наймитувати. Мусив йти наймитувати хоч і записано було на нього аж шість десятин поля і четверта частина десятини садиби в селі та ще й за селом левади майже з десятину. Коли кріпацтво скасовано було, громада наполягла, щоб сироті […] стільки землі записати, бо ... кожний тоді сахався більших клаптів поля, щоб меньше податків платити.

Здавши землю в оренду, можна було за неї менше виручити, ніж податків платити. Тому то батько не багато заробляв у наймах. Землею користувався його рідний дядько, а батько в нього наймитував і ніякої платні не одержував, бо дядько за землю платив податок.

Ба надокучило батькові наймитувати й одружився він, щоб самому хазяйнувати. Одружився на такій же сироті, як і сам, коли йому зроду було дев'ятнадцять років.

Мати походила з Педанів. Педани – стародавній рід в Будищах, мабуть із найстародавніших. Бо старе селище Педанівське саме посеред Будищ, звідкіля і почалося село.

Мати оповідала, що дід її Петро визначався не-абияким здоров'ячком і прожив собі щось до сотні років, а потім таки вмер, хоч і чудно якось. Ішов кажуть з поля тай зайшов у ярок до криниці води напитися. А там сиділо на цямринах і на траві чоловіка з п'ять кріпаків:

 – Не пити  мені, хлопці, більше води з цієї криниці, – сказав старий Петро.

 – Чому це так, діду Петре? – запитали "хлопці", з поміж котрих наймолодший разів уже з п'ятдесят ряст топтав.

– Умру вже, – відповів дід. Ще раз потяг холодної води з коряка і похвалив:

– Добра водиця, нема що й казати.

Прийшов до дому Петро і вмер до ранку. Отакий був у мене прадід по материній лінії.

Петрів син Василь був батьком моєї матері. На селі він визначався своєю незалежною, як на ті часи, натурою. Коли вірити переказам, деякі вчинки Василеві були просто анекдотичними.

До речи: любив Василь випити.

Отож десь у компанії, що й піп там був, курка лазила попід столом. Дід, звичайно, дригнув ногою, гукнувши на курку:

– Киш! щоб ти здохла...

– Не годиться, не подобає, Василю, так лаятися: кажіть краще: "Щоб тебе піп ізвів"...

Компанія зареготала з  попового дотепу, задовольняючи самолюбство демократичного пан-отчика.

Ба далі більше, а потім іще більше – випила компанія таки добре. Тоді знову дригнув Василь ногою й разом, як заскавучало цуценя під столом, вигукнув:

– А вон!... Щоб тебе піп ізвів.

Компанія знову реготала, крім, звичайно, попа...

З давніх давен було встановлено в церкві розпорядок, щоб, йдучи до сповіді, кожний купував у дяка квитка. За квиток було встановлено сталу ціну. Торгуватися – ні-ні.

Взявши квитка, віруючий віддавав його попові, а той вже тоді аж брався випитувати й прощати людині всі її гріхи.

Оказія трапилася перед Великодніми святами в піст. Дзвонив дзвін, скликаючи віруючих купувати квитки на сповідь. Од свого подвір’я до церкви йшов піп. Ба назустріч йому чимчикує на підпитку дід мій Василь, з корчми йде.

– Були там, Василю, люди не старіються? – обережно глузуючи, запитав піп своє "духовне чадо".

• Еге ж, був там, де люди не старіються, в ...корчмі. А ти, продана душе, вже квитками торгувати йдеш?

Зачувши таку відповідь та запитання, рвонув піп до церкви, а дід йому вслід:

– Ач, як побіг!  Не подобається...

Прибіг піп у церкву і прудко до крилоса. Вхопив піп шапку дякову і виніс її, як горщик з борщем на двір, на сходи. Тоді взяв шапку за денце і розвіяв квитки по вітру.

В пам’ятку ця оказія на селі й досі, бо від того дня, йдучи сповідатися, віруючі просто попові кладуть гроші – нема квитків.

Паламареві доньки дуже копилили губи: мовляв, ми не абищо – наша мати попівна... Стануть було напереді всіх людей і перешкоджають свічки світити – обминай їх!

Ну, а дід Василь не обминув. Став старий навколішки і поклона вдарив, перехрестившись. Та коли випростав спину, несамовито залящала одна з паламарівен: спідниця в неї була широка на обручах, а дід зачепився за неї головою і задер угору.

Такий випадок, – як бути, – непередбачено ніякими канонами. Тому дід став поруч із попом, що вискочив з вівтаря на ґвалт і прорік:

– Вибачте мені, люди добрі, і ви, пан-отче! Бо, як нагинався, бив поклони я, церква була наді мною, а як підвівся, – мені самому соромно, а вам нічого вже й говорити. І стане ж тобі, прости господи, перед вівтарем, що й поклона вдарити не можна...

Звичайно, після оказії паламарівни ставали вже собі при боці коло клироса.

Проте дід зовсім не був якимсь то […], ні. В отакий спосіб він протестував, легально боровся проти архаїчних традицій рабської поваги до "духовного званія", що панувала на селі.

Поза всим дід Василь був громадською людиною і брав активну участь у вирішенні громадських справ. Ті самі паламарівни, що були ним осоромлені в церкві, потім дякували старому Василеві: він їм на громадській сходці виступив з допомогою проти дяка, що намагався загарбати собі частину церковної землі з хатою, де мешкали паламарівни по смерті своїх батьків.

Отако все про дідів та про дідів оповідали мені батьки. А жіночий же рід як? Що я знаю про своїх бабусь та прабабусь? – Майже нічого. Немовби жіноча стать і не існувала, не жила, не працювала й, нарешті, не народжувала й не доглядала моїх дідів та батьків. Так якось воно велося в ті часи, що про жінок не згадували.

• Знаю лише, що по материній лінії бабуся моя походила з осадчих, а прабабуся немов-би-то з шведів чи що.

Генерал Юрій Тютюнник. Фото 1920-ті рр., фото: Віртуальний музей УНР
 

Шведи.

 

До речі про шведів. Жили вони в нашому таки селі й, звичайно, нічим, ні одежою, а ні звичаями не відрізнялися від усіх селян. А були це таки справжні шведи, нащадки тих, що за гетьмана Мазепи з Карлом ХІІ приходили на Україну. Як вони забилися до Будищ, чому саме осіли в нашому селі, – нікому про те невідомо.

Мама моя оповідала за переказами свого роду, що перший швед, що оселився в Будищах, дожив до дуже старих років, а смерть йому не приходила.  Й от мамина бабуся пам'ятала немовби того найстарішого шведа. Вийде було він під гору, сидить, сидить та й затужить:

– Ой, ти, шведко, моя ненько! Де ти мене породила, а де мені доводиться помирати...

• Здається, оці перекази про старого шведа, що тужив за своєю далекою батьківщиною, вперше зроду промайнули переді мною, порушивши в дитячій голівці якесь підсвідоме почуття любові до рідного, яке в ті часи для мене обмежувалося щонайбільше околицями села Будищ і ніяк не сягало ні до Кирилівки ні до Моринець.

 

Батьки без мене.

 

Коли батьки мої побралися, матері пішов двадцятий рік, а батькові лише дев'ятнадцятий.

Мати,  хо тоже була сиротою, але її батьки щойно за рік перед тим померли. Тому мати пригнала на своє хазяйство посаг – телицю. Пригнать то пригнала, але куди з нею дітися, не знали молодята. Бо з дідівського добра нічого не залишилося, крім ще прадідівської хати – хижки без сіней, з очерету […].

Щось тижнів зо два мати горшком воду носила від криниці з яру, бо не було ні відра, ні шаплика, ні діжки. З такими "ресурсами" довелося розпочати хазяйство. Ну й розпочали.

За рік мати вже колихала в очеретяній хатці першого сина. А року 1875 забрали батька в солдати, як тоді говорили, в москалі.

• За старим звичаєм батько не повинен був іти в солдати, не мали його права віддати. Бо до того часу рекрута брали від громади, а не персонально. Громада на сході призначала чий син повинен іти в солдати й призначали з таких родин, що мали по де-кілька дорослих мужчин. А мій же батько був одинак! Та на долю моїй матері та й батькові припало, що якраз тоді було встановлено нового закона про загальний військовий обов'язок, а за цим законом одинака не брали в солдати лише в разі коли в його були старі батьки. Отже сирота мусив іти служити.

Пішов батько в солдати, залишивши матері одного сина, що на чотирьох уже пробував ходити, а другого мати діждалася через тижнів з п'ять, як вирядила батька.

Колихала.

Стиха глузували сусіди. Раділи вороги, бо й без ворогів не обійшлося.

Ось за такими обставинами мати сказала сама собі:

– Щоб мої вороги не діждали бачити, як я заплачу!

Й оці слова на цілий вік їй стали, так би мовити, за девіз. Може, та й напевно плакала мати, але потайки, ніхто того не бачив.

• Пошесть була на селі. Померли обоє перші діти моїх батьків. Потім років через два батько в гості приходив. Знову народився був хлопчик та й той умер, не діждавшись батька з царської служби.

Залишившись сиротою і живучи з малку декілька років у сестри, від її чоловіка батько навчився читати й писати. Практично "письменність" стала в пригоді батькові аж тоді, коли його вдягли в солдатський мундир і почали навчати різної військової премудрості. Завдяки письменності батька було зроблено унтер-офіцером.

Полк, що в ньому відбував службу батько, стояв у "Привісленському краї", тобто в Польщі. Знаючи традиційну ненависть українського селянина до всього польського, що в його очах разом було і панським, царський уряд знав куди призначати рекрутів з України. На щастя, батькові не довелося "усмиряти" поляків, бо після 1863 року й там усе мовчало. В стінах касарні місцеве населення ніколи не називали поляками. Поляків не було, а були "мятежнікі" і "жіди".

Проте жиди з України також служили в тому самому полку, що й батько.

За батьковими оповіданнями в моїй пам'яті залишилося декілька характерних моментів з тодішнього солдатського чи військового життя. Ці окремі моменти не витворили в моїй уяві картину тодішнього військового побуту, бо батько розповідав лише при нагоді та й то про випадки напів або й цілком анекдотичного характеру. Був батько черговим унтер-офіцером у роті. Поміж іншим обов'язком чергового було підтримувати встановлений порядок. Коло касарні була криниця, а над криницею росла велика, роскішна верба. Оказія трапилася теплої і місячної літньої ночі.

Вийшовши з касарні, помітив батько, що в затінку під вербою над криницею прищулилась якась-то постать. Батько підкрався тихенько. Вояк, стоячи біля криниці, виконував свою природну фізіологічну потребу.

Батько замахнувся і від чистого серця бахнув під вухо порушника ладу. Чи від несподіванки чи батько таки мав досить сили, але постать гепнула на землю і простяглася в тій самій калюжі, що сама наробила.

– Тютюник!... Ти збожеволів?. Батькові похолонуло в животі: з калюжі підводився ротний командір. Він зіп'явся на ноги, подивився батькові ввічі і, не промовивши більше ні слова, пішов собі геть.

Батько теж не промовив ні слова, немов-би йому язика вкорчило з переляку. То була тяжка ніч для батька. Його доля була в руках ротного командіра.

В касарню ротний командір прийшов пізненько, сонце до півдня добиралося і зараз же позвав до канцелярії батька.

– Нікому не говорив? – запитав ротний сам-на-сам.

• Нікому, тіпаючись, відповів батько.
• Нікому? Ні одній душі?...
• Нікому...

Ротний собі щось міркував, а батько чекав вироку.

– Ну, йди... І нікому не говори, бо як дізнаються, суд не помилує тебе... Марш!...

Так батько й до самісінької смерті не забув цього "анекдотичного" випадку, який міг скінчитися для нього і карою на горло. Все залежало від непевного настрою ротного командіра.

Коли полк вирушив на війну до Туреччини, батька було залишено за старшого вартової команди. Ця вартова команда мала охороняти касарні та ще деякі полкові склади з різним військовим майном.

Коштів на харчування та й на інші видатки залишено було команді не багато.

Батько сюди й туди до різного місцевого начальства, щоб дістати хоч харчів, коли залишених полком не вистачило. Начальство не надто розщедрилося. Довелося частенько голодувати цілій команді.

Одного разу на самоті звертаються до батька двоє підлеглих йому солдатів – жиди з України (до речи, жидів чимало залишалося в команді вартувати касарні).

• І ми голодні, кажуть вони: – і ви, пане взводний, голодні. Ой-ой, що то воно з нами буде?...
• Та якось уже дочекаємося полку з війни, хоч і поголодуємо, відповідає батько.
• Ну, навіщо ж будуть пан взводний голодувати та й ми усі, коли те зовсім не потрібне, коли з того нема ніякої користі нікому?..
• А що я маю робити? Нема ж у мене власних грошей, щоб я харчувався  сам та ще й вас усіх харчував...
• Навіщо гроші?...Ми маємо спосіб...

Батько вислухав їх. Спосіб, чи то пак план чудово обміркований жидівською частиною вартової команди. Батькові лише довелося виконувати той план.

Другого ж дня батько заарештував тих самих двох жидків і посадив їх під варту. Під вечір решту жидів з команди було відпущено до міста.

• Двоє з наших умірають голодні й під арештом!

Ця фраза надзвичайно швидко пошепки передавалась з уст до вуст в жидівській частині міста. А згодом до батька повалили з міста депутації з проханням:

• Якщо не можна вже їх ніде звільнити від кари, то дозвольте, пане начальнику, хоч передати їм їсти чого небудь... Звичайно, батько дозволяв. Так зібралося різного припасу для цілої команди на тиждень чи й два. Тоді заарештованих випущено й усі разом наїдалися досхочу.

Поки полк повернувся з турецького походу, не один ще раз батькові довелося виявляти себе "суворим начальником".

Так жидівське населення польського міста підхарчовувало армію російського царя...

Тим часом мати господарювала. Переборюючи лихо, народжуючи, годуючи і по смерті ховаючи дітей, вона не втрачала віри в свої сили й у злиднях завзято боролася за своє "місце під сонцем". Ще тоді прибутку земля давала так мало, що його ледве вистачало на податки.

Коли батько повернувся додому з солдатів, то застав уже в матері на хазяйстві дві коровки, ярма і віз – хазяйство вже мало тяглову силу, так би мовити, живий і мертвий реманент. Ще й поросята були й овець з п'ятеро.

Отоді-то, порадившись, узялися мої батьки до господарювання. Насамперед корівки було продано й за ті гроші куплено коняку. Коров'ячого воза переробив сам батько на конячого, причепивши голоблі замість [віз]. Хомута в добрих людей позичив, а каритники зробив із мотузків.

Тою конячиною батько не лише землю обробляв. Узявся він і до "комерції": скуповував по селі кислиці та гнилиці й віз їх на Південь, на степи. Чи багато заробив батько на своїй кислично-гниличній комерції хто-зна, але швидко мусив її полишити й братися до чогось більше певного. Зараз же за селом, припіраючи до царини, мали батьки півтори десятини поля, що було прирізано панами замість левад, які вони собі загарбали. На тому полі взялися батьки садок дбати, тай дома, коло хати садити дерева.

Тим часом знову народжувалися діти – одно, друге, трєтє...

Було в селі дві корчми: одна громадська в селі, а друга – панська за селом.

Звичайно, пан конкурував із громадою що до шинкарства. Він свою корчму віддавав кому-небудь на відкуп, а відкупщик (орендатор) уже від себе, шинкуючи, комерцював.

Що до громадської корчми, то самою ж громадою було встановлено особливий, відмінний від панської порядок. За постановою громади шинкар повинен був сплачувати громаді сталу платню, яку сама громада визначала окремо для кожного року. Але й шинкарем не всякий перший-ліпший мав право бути аби в нього гроші були, ні. З охочих, що давали згоду шинкувати, громада обирала собі шинкаря.

Й от мого батька було обрано за громадського шинкаря. Не кидаючи хазяйнувати, взялися батьки ще й до шинкування. Мабуть не аби-якої енергії треба було для того всього. Діти були ще малими, й тому батько став "експлуататором": наймав собі на допомогу хлопчину-погонича до коней. Як старші діти підросли трохи, обходилися батьки вже без наймитів.

Всього мати народила чотирнадцятеро дітей. Я був десятим по черзі й найменшим із тих, що залишилися рости, не повмиравши маленькими.

 

 

Моє щасливе народження.

 

Народився 20 квітня (за старим стилем) 1891 року в тому ж таки селі Будищах. Народження моє припало на самісінький Великдень, як раз тоді, коли люди під церквою паски святили.

Був на селі забобон, йняли люди віри, що той, хто вмре на Великдень, без ніякого тобі ходження по митарствах потрапляє просто до раю. Щасливі були отакі мерці. Й от мабуть тому мені також на роду написано, – казали, – щастя зазнати.

• Чи то видано? Чи чувано? Треба йому на самісінький Великдень та ще й уранці до схід сонця народитися, гомоніли селяни.

Коли я народився, то й хазяйство батьки вже мали краще: двоє коней, корова, вівці... Так немовби то все віщувало, що я таки щасливіший від своїх старших живих трьох братів та сестер.

Стала мене мати годувати, а я почав рости.

• Ну й погано ж ти ріс! говорила мені мати, як я вже був дорослим. Але буду писати за батьківськими та за старших братів оповіданнями.

Справді погано ріс я. Мабуть не було такої дитячої хвороби, щоб мене вона поминула.

В мене набрякали, пухли залози й гнили потроху, залишаючи шрами на шиї.

– Таке худе, таке сухе аж синє... Самі кістки та шкура. Та ще голова, як довбня. От-от, здавалося, переважить голова до низу й упаде хлопець і кістки з нього посипляться, – так оповідала мати про моє хворобливе дитинство.

Й вирішила мати, що одначе толку з мене не буде – вмру, тому не дуже вже й турбувалася: не перша дитина мала вмирати... Коли влітку йшла жати, зачиняла й замикала мене мати в хаті і старшу двома роками сестру також, щоб годувала й доглядала. Щовечора, з поля повертаючись, сподівалася, що може й умер за день. Але я вперто жив, не хотів умирати й не вмер.

***

Перше, що залишилось у мене в пам'яти, це мати.

Ось вона мов сьогодня бере мене на руки й виносить на двір, вкутує, пригортає до грудей, тулить до обличчя. А надворі ніч. Вгорі зорі й зорі. Місяць ще не вийшов на серед неба, поза хатою ховається. Мати несе мене на причілок, звідкіль і місяця видно. Вона врочисто дивиться на місяця вгору, мене хрестить і шепче, шепче щось губами. Потім плює мати три рази через плече назад себе й несе мене мати в хату, кладе спати.

Сама мати швидко молиться богу перед іконами, а потім бере ножа-колодача, що ним кабанів колють, і хрестить ним усі вікна та двері.

Мені страшно, моторошно. Коли б вікна не похрещено на ніч ножем, нечиста сила влізла б, як усі сплять, і вкрала б мене малого... Ну, а кого ж їй, силі нечистій, украсти, як не мене найменшого? Сили ж у мене ніякої нема...

Та ось лягає мати коло мене. Я пригортаюсь до її пазухи, і ніяка мені сила нечиста не страшна. Я засинаю.

Мати. Вона дужа, могутня. Коло неї спати найтепліше.

***

Пам'ятаю зиму тяжку. Тої зими майже ціле село перекачала хвороба – тиф. В нас лише батько та сестра моя Ганна тої зими не хворіли тифом (перехворіли раніше), а ми всі хлопці й мати покотом лягли.  Тяжка була зима. Майже щодня калатали дзвони в слід мерцям, що їх везли несли до цвинтаря.

Не дарма мабуть з чотирнадцяти дітей, що мати народила, росло нас лише чотирі хлопці та одна дівчина. Ні одно з нас не вмерло. Не подужав тиф доконати. Міцні залишалися жити. Поволі зіп'ялися на ноги, відчуняли, піхарчувалися й забули швидко про страшну хворобу, неначе й не було її ніколи в нашій родині.

Мати найбільше моя.

 

Тому, що я був найменшою дитиною з тих, що не повмирали, мати найбільше уваги звертала на мене малого. Вона клала мене спати поруч себе років до п'яти. Хоруватим бувши, я дуже потів уночі так, що доводилося повертати подушку другим боком, а ранком сушити її. Коли подушка ставала мокрою від поту, я прокидався. Мати також прокидалася тоді. Ба одного разу, прокинувшись, я мусив чекати поки мати повернеться до мене, бо вона щось шепотіла з батьком. Нарешті, коли повернулася, я помітив, що мати також зпітніла, чого я ніколи не помічав.

І я розсердився по-дитячому на батька:

– Чого ти тут лежиш? – запротестував я: – мати моя, а я мамин...

Батько на цей раз мусив погодитися зі мною і пішов спати додолу на солому. Але після того мати стала класти мене окремо.

 

Ярослав Файзулін, к.і.н., начальник Управління наукового забезпечення політики національної пам'яті Українського інституту національної пам'яті