100 років УВО

Період збройних протистоянь, революцій та політичних і військових розправ – атентатів. Такою була перша половина ХХ століття для Європи. Саме в той час активізуються національно-визвольні рухи та організації, які виборюють незалежність своїм державам. Боротьба за державність часто набирає радикальних форм. Таких методів вимагають історичні та політичні обставини того часу.

В таких умовах століття тому постає Українська військова організація, що провадить діяльність на західноукраїнських землях. Це була підпільна організація ветеранів українських військових формувань (передусім Січових стрільців Армії УНР та Української Галицької армії), що продовжувала збройну боротьбу за незалежність і соборність України.

УВО зародилася у час, коли більшість українських земель опинилася під владою Польщі та більшовицької Росії. Українське населення тих західноукраїнських земель, які перебували під контролем польської влади, примусово полонізувалося. Польська адміністрація усунула українців з урядових посад, заборонила вживати терміни “українець”, “Галичина”, запровадивши замість них “русин” і “Східна Малопольща”, а також вжила заходів до роз’єднання та ізоляції українців різних земель, створивши так званий. “Сокальський кордон” між Волинню і Галичиною. Університетську освіту могли здобути лише ті, хто склав присягу на вірність Польській державі. Теж стосувалося і викладачів-українців. Тож, для відстоювання національних прав частина українців вирішила продовжити збройну боротьбу, перейшовши на  підпільні форми спротиву.

Мета підпільної УВО висвітлювалася на шпальтах її нелегального часопису “Сурма” та у спеціальній брошурі “У.В.О.” Зокрема, йшлося про те, що “У.В.О. є орґанізацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде основним у її діяльності…” Головним завданням діяльності була підготовки революційного спротиву польській адміністрації: “...перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повставші маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до побідного кінця”. Окремо наголошувалось, що “...не думає У.В.О. служити інтересам других народів... У.В.О. є свідома цього, ... що її обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світа пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі, для загального зриву Українського Народу...”. Водночас УВО заперечувала орієнтацію на Польщу і Радянську Росію: “на ділі, Польща й Пілсудський ніякої Української Державности не хочуть...”, “московський большевицький Уряд прилучення Західних Українських Земель, зокрема ж Галичини до України не хоче й цього боїться. Теперішній т.зв Український Уряд є нічим иншим, як сліпим знаряддям у руках кремлівських можновладців...”

Зародком УВО стала Стрілецька рада, яка була політичним органом формації січових стрільців і продовжувала діяти після їхньої демобілізації у грудні 1919 року. У липні 1920 року в Празі на засіданні Стрілецької ради під проводом Євгена Коновальця було ухвалене рішення про повернення Січових стрільців з еміграції до контрольованої Польщею Східної Галичини.

Члени Стрілецької ради у Празі в липні 1920 року.
Зліва направо сидять: сотник Іван Андрух, полковник Євген Коновалець, сотник Василь Кучабський; стоять: полковник Іван Чмола, сотник Михайло Матчак, сотник Ярослав Чиж.
Фото: https://www.istpravda.com.ua/

У сучасній історіографії є декілька версій про заснування УВО. Одні стверджують, що рух опору виник спонтанно й було декілька організованих центрів боротьби, які без спротиву визнали верховенство одного центру. Інші дотримуються думки, що УВО створили старшини Січових стрільців, а якщо й існували інші таємні організації, то вони були тимчасовими й не набули широкого впливу. У цій статті більше схиляємося до другої версії. Адже очевидно, що члени Стрілецької ради, які прибули до Львова 1920 року за скеруванням полковника Коновальця мали вже достатньо добрий ґрунт у формі осередків самоорганізації колишніх військових-українців та таємних військових організацій, що лише починали зароджуватись (до прикладу – осередок старшин УГА на чолі з Юліаном Головінським, організація “Воля”). Однак у цій роботі бракувало достатнього досвіду підпільної боротьби, можливо певного рівня організаторської майстерності. Власне, цю прогалину успішно заповнили: М. Матчак, Я. Чиж і В. Кучабський та інші січовики, які, будучи добре ознайомлені з партизанськими методами боротьби у Наддніпрянській Україні, були достатньо ініціативними й мали велике бажання працювати. Вони за допомогою активніших та впливовіших галичан (О. Навроцький, Д. Паліїв, В. Целевич, Ю. Полянський та ін.) зуміли зконсолідувати весь рух опору та об’єднати в одній структурі, що згодом стала відомою як Українська військова організація.

УВО виникла у 1920 році як певний “новий” проект, який зумів об’єднати військових та цивільних різних політичних поглядів та переконань задля єдиної мети. А 1921 року Євген Коновалець, повернувшись до Львова, розуміючи перспективи формації нового зразка й, безпосередньо очоливши її, надав їй нового поштовху в роботі, заклав в організаційну основу принцип соборності та самостійності України, намагався поширити діяльність організації на територію усіх українських земель й таким чином продовжити боротьбу за здобуття української державності.

Влітку-восени 1920 року члени Стрілецької ради та ветерани Української Галицької армії у Львові заснували підпільну організацію “Воля”. У наказі № 1 організації “Воля” від 2 вересня 1920 року говориться про те, що утворена “Начальна Колеґія Військових організацій” (скорочено Начколеґія), мета якої – підготовка всіх таємних військових організацій до виступу проти національних ворогів шляхом об’єднання в одну структуру з чіткою організаційною формою та підтриманням контактів з усіма українськими військовими та політичними осередками в Україні та за кордоном. До складу Начколегії увійшли Осип Навроцький, Михайло Матчак, Ярослав Чиж та інші. Водночас польський дослідник Р. Висоцький зауважує, що структури “Волі” незабаром уже діяли в рамках УВО. Хоч і не формально, але ця назва вже починає використовуватися. Першочерговим завданням організації було не дати польській адміністрації закріпитися на території Західної України.

У боротьбі з польською адміністрацією члени УВО застосували тактику індивідуального терору. Водночас керівництво УВО наголошувало, що “... ми є далекі від возвеличування терору ... Терор – це лише частина боротьби... Кожний терористичний акт мусить найти відповідний відгук серед власної суспільности. Він не сміє бути актом пімсти одиниці, навіть хоч би був і спонтанним ділом, але мусить стати немов висловом засуду, що його видав весь нарід ...”. В спеціальній брошурі “У.В.О.” зазначалося, що організація “...не ставить терористичної діяльности як виключного свойого завдання...” і розглядалася як один із революційних методів боротьби. За аналогією з іншими радикальними рухами та організаціями, які у той час діяли в  країнах Європи.

Так, 25 вересня 1921 року за завданням організації Степан Федак-молодший (“Смок”) здійснив у Львові замах (невдалий) на начальника Польської держави Юзефа Пілсудського. Одразу за підготовку замаху були арештовані провідні діячі Військової організації.

Фото: https://zbruc.eu/

«Замах українця на начальника держави» — перша шпальта краківських «Ілюстрваних новин» за 1 жовтня 1921 року. Замах на Пілсудського був ключовою подією першої фази формування УВО.
Фото: Український тиждень

Тоді ж керувати Організацією став Євген Коновалець, який повернувся до Львова у липні 1921 року й очолив Начальну команду, утворену замість Начколегії. Під його керівництвом була розбудована місцева мережа: станом на осінь 1922 року існувало до 15 окружних і приблизно до 45 повітових команд УВО. На Наддніпрянщину на початку 1920-х років для розгортання підпільної боротьби повернулися колишні січовики сотники – Микола Опока та Іван Андрух, поручики Романишин та Нерослик, хорунжий Решетуха. Після хвилі арештів членів організації восени 1922 року Коновалець виїхав з Польщі. Відтоді склалася система управління, коли Начальна команда УВО перебувала за кордоном, на місці в підпіллі діяла Крайова команда УВО (першим керівником якої був Андрій Мельник, один з найближчих соратників Є.Коновальця).

 Керівники УВО з друзями й рідними.
Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, суч. Івано-Франківська обл., 1921 рік.
Фото: https://www.istpravda.com.ua/

У Галичині УВО збирала, купувала і складувала зброю, проводила масові акції: бойкоти присяги українців на вірність Польщі, перепису населення як частини польської держави (1921), проведення виборів до польського сейму на українських землях, набору до польського війська (1922). Здійснювалися диверсійні акти. Так, у травні 1922-го – спалення військових складів у Перемишлі, пошкодження залізниці Львів–Бібрка, у червні – спалення жандармерій в Яворові, Городку (нині місто на Львівщині), залізничної станції біля Городка, водної станції в Любачеві (нині це територія Польщі), у вересні – староства у Печеніжині. За даними польської поліції, впродовж кількох років члени УВО спалили близько 2500 фільварків. 

Також УВО вчиняла замахи на польських чиновників та українців, що займали угодовську позицію, тобто пішли на співпрацю з поляками й відтак розглядалися як колаборанти. Найвідоміші  замахи: на українського політика Сидора Твердохліба (1922), який погодився балотуватися до польського сейму, куратора шкільної освіти Станіслава Собінського (1926), який сприяв закриттю українських шкіл та підтримував полонізацію в освіті. Аналізуючи досвід національно-визвольних рухів інших народів, члени УВО стверджували: “... мусимо прийти до одинокого можливого висновку, що в боротьбі цілого народу, де йде про “бути чи не бути”, всі акти самооборони, а тим самим і індивідуальний терор є тим більше оправданим і зрозумілим... – на масовий терор мусимо відповісти відповідно до наших сил індивідуальним терором”.

УВО проводила також пропагандистську кампанію, видавала часописи, найвідомішим з яких була нелегальна газета “Сурма”. Організовувала “екси” (експропріаційні акції) – напади на державні установи Польщі, щоб заволодіти коштами, які за умов польської окупації вважали українським національним здобутком і тому їх треба було використати на благо української нації. “Екси” виявилися доволі ефективною формою боротьби з  режимом. 

Особливо активно члени УВО почали здійснювати їх з ініціативи сотника УГА Юліана Головінського (“Юлько”, “Юрик”, “Дубик”) у 1924-1926 роках, який був бойовим референтом, а згодом – Крайовим командантом УВО. Метою експропріацій було вилучення державних грошей для потреб УВО та подальшої визвольної боротьби, їх також використовували для моральної мобілізації української громадськості та підриву авторитету польської влади. Тому основними об’єктами нападів ставали інкасаторські автомобілі, вози, фінансові (скарбові) та поштові установи, через які проходили гроші. Також “екси” здійснювали через припинення фінансування УВО урядом Євгена Петрушевича.

Юліан Головінський. Фото: https://naszahistoria.pl/

Для реалізації цих актів Головінський створив спеціальну групу бойовиків “Летючу бригаду”. До її складу набиралися хлопці з різних місцевостей Західної України з належним військовим вишколом та бойовим досвідом.  Для виконання “ексу” визначені бойовики з’їжджались в умовлений час в наперед визначене місце. Виконували напад і негайно повертались до місця проживання і намагались забезпечити собі алібі.

Серед найвідоміших акцій “Летючої бригади” були: напади на поштові вози під Калушем 30 травня (забрати гроші не вдалося), під Богородчанами 29 липня 1924 р., під Калушем 28 листопада 1924 р. (здобуто 80 000 злотих), під Дунаєвом біля Поморян у жовтні 1924 р. (напад не вдався через поліційну облаву). У 1925 р. було експропрійовано 28 000 злотих під час нападу на поштовий уряд міста Сьрем у Познанщині. Особливо блискуче проведено акцію 27 березня 1925 року, коли вилучено гроші з поштового автомобіля у дворі головної пошти Львова (за офіційними даними забрано 32 540 злотих). Останньою гучною акцією “Летючої бригади” було викрадення 18 липня 1925 р. з повітової каси в Долині 6 800 злотих, при чому було вбито поліцейського Громадку. Загалом протягом 1924-1925 рр. бойовики УВО здобули близько 200 000 злотих (приблизно 40 000 американських доларів), що було тоді чималою сумою.

План нападу на головну пошту м. Львів, 1925 р. Фото: https://uk.wikipedia.org/

Окреме місце в історії УВО займають судові процеси над її членами. Зали судових засідань, де були присутні чимало представників українських, польських і навіть закордонних ЗМІ, ставали для членів УВО трибуною для виголошення ідейних переконань, пояснення вчинків та заяв про продовження визвольної боротьби українців. А сам перебіг кожної судової розправи мав вплив на українську громадськість.

Суд над членами УВО. Фото: audiovis.nac.gov.pl

Перша гучна судова справа відбулася 1922 року. На лаві підсудних були особи, яких пов’язували з атентатом Степана Федака-молодшого 1921 року (невдалий замах на главу Польської держави Юзефа Пілсудського та воєводу Ґрабовського). Окрім членів УВО, слідство велося проти цілої низки впливових у Галичині українців, наприклад, доктора Степана Федака, батька виконавця замаху, голови Українського горожанського комітету, доктора Василя Щурата, відомого українського вченого, ректора таємного українського університету, Михайла Галущинського, доктора Лева Ганкевича та ін.

У грудні 1924 р. у Львові розпочався судовий процес проти групи осіб, звинувачених у шпигунстві та приналежності до УВО. У цій справі все почалося з арешту поліцією зв’язкової УВО Ольги Басараб, у помешканні якої було виявлено велику кількість матеріалів військового характеру. Усім звинуваченим інкримінували, що вони в другій половині 1923 й початку 1924-го років здійснювали збір інформації про об’єкти Збройних Сил Польщі, щоб передати відомості “чужій державі”.

Навесні 1926 р. у Львові відбувалося судове засідання у справі так званих “поштовців”, членів “Летючої бригади” УВО, які брали участь у “ексах” протягом 1924-1925 років.

Після вбивства шкільного куратора Собінського в листопаді 1927 року у Львові відбувся суд. У цьому злочині звинувачено Василя Атаманчука та Івана Вербицького. Попри всі старання, польській поліції не вдалося виявити справжніх атентатчиків, однак знаючи про приналежність до УВО двох останніх, польські органи безпеки намагалися показати керівництву країни свою високопрофесійну роботу та використавши фальшиві докази й свідків, влаштувати великий показовий процес.

Зліва направо: члени УВО Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові. Фото: photo-lviv.in.ua

УВО поєднала в собі різні покоління борців за незалежність: старших, що вже мали військовий досвід, і молодь. Кожен новий член УВО мав скласти присягу на вірність організації. Як правило, присягу давали у відлюдному місці у щонайвужчому колі осіб (в межах найменших осередків УВО “трійок” або “п’яток” з метою конспірації). Ті, хто присягали, піднімали вгору три середні пальці правої руки, а ліву – клали на зброю (набій, револьвер), виголошуючи різні тексти промов, доволі близькі за змістом. Зазвичай, у присязі йшлося про безвідмовне виконання наказів керівництва УВО та про підписання собі смертного вироку у разі зради.

Присяга неідентифікованих членів УВО,1920–1930-і роки. Фогто: http://gazeta.ua/

Один із гімназистів філії Академічної гімназії у Львові першої половини 1920-х років Мирон Ганушевський, член підпільної п’ятірки УВО на чолі з Романом Шухевичем згадує про своє перебування в організації та складання присяги: “...Попри дисципліну чисто військового характеру він (Роман Шухевич) учив нас посуненої до крайніх меж осторожности, що в майбутньому мало нас хоронити від польської поліції, несподіваних арештів, особистих трусів. Треба було добре знати впоряд. Я вчився азбуки Морзе. Ми вміли писати шифровані ґрипси та були горді, що “служимо” в підпільному війську УВО. По кількох місяцях навчання Шух заприсягнув нашу чвірку як членів УВО біля печери у св. Юрі. Нам дрижали руки, які ми тримали на хресті і револьвері й повторяли за Шухом слова, що відбивалися від низького склепіння, де стояв на колінах різьблений в камені св. Антоній. Потім розходилася наша п’ятка в різні сторони, насторожена, обережна…"

У 1920-х роках членами УВО стають чимало майбутніх видатних осіб українського національно-визвольного руху: Роман Шухевич (1923 р. у віці 16 р.), Степан Бандера (1928 р. у віці 19 р.), Лев Ребет (1928 р. у віці 16 р.), Михайло Колодзінський (1922 р. у віці 20 р.)  та ін.

Слід зауважити, що шлях від молодіжних організацій до УВО, а потім до ОУН був типовим для тогочасного покоління української молоді. 

Поряд з тим і за спогадами сучасників, сам полковник Євген Коновалець дуже любив і добре розумів молодь. У конфлікті між молодими й старшими він заявляв: “Я там, де молоді. Без молоді не може бути революції”. Своєю чергою, слова команданта УВО “здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї” мали палкий відгук у серцях західноукраїнської молоді, спонукали її до вступу в організацію та до активної боротьби за самостійну Україну. 

Про переживання та діяльність тогочасного молодого покоління дають уявлення спогади Степана Бандери: “Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий план навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в ґімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв’язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих ґімназійних класах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служб зв’язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу".

Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший (виконавець замаху на Ю. Пілсудського у 1921 р.). Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 р. Фото: https://photo-lviv.in.ua/

Фінансово діяльність УВО підтримувала українська діаспора США і Канади. Значну допомогу надавала Литва, що ворогувала з Польщею.

На початку свого існування УВО співпрацювала з еміграційним урядом ЗУНР, згодом – з найбільшою парламентською українською партією в Польщі – Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Невдовзі постала потреба опертися на власну політичну організацію, відтак у 1929 році за ініціативи Євгена Коновальця було заснована Організація українських націоналістів (ОУН). Протягом 1929-1931 років УВО і ОУН існували паралельно, зокрема, одночасно діяли Крайова команда УВО і Крайова екзекутива ОУН. Необхідність подальшої інтеграції призвело до перетворення УВО на військову референтуру ОУН, а вже на початку 1930-х років назва УВО поступово зникає з вжитку.

Зліва направо: Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 рік. Фото: https://www.istpravda.com.ua/

Сучасні польські історики мають розбіжності у поглядах на діяльність УВО. Її часто розглядають у зв’язці УВО-ОУН і називають терористичною. Як зазначає дослідник П.Гава, умовна група істориків-ревізіоністів намагається знайти раціональний підхід до вивчення минулого та об’єктивно розглядають УВО як організацію, що боролася за українську державність. Натомість традиціоналісти будують свої висновки виключно виходячи з “польської рації стану”. Тобто вони негативно оцінюють спроби українців відновити незалежність на підконтрольних польській адміністрації землях, відтак в такому ж розрізі розглядають діяльність УВО.

Тут варто зазначити, що УВО розгорнула свою діяльність на Галичині 1920 року після того, як Польща заволоділа землями Західно-української народної республіки. Належність цього краю до Польщі Антантою не була визнана аж до 1923 року.

 

Джерела:

1. У.В.О. Видання Пропаґандивного Відділу Української Військової Організації. ‑ 1929. ‑ 91 с.

2. Гава П. Діяльність УВО-ОУН міжвоєнного періоду в західній Україні: сучасна польська історіографія. — https://shron1.chtyvo.org.ua/Hava_Petro/Diialnist_UVO_OUN_mizhvoiennoho_periodu_v_Zakhidnii_Ukraini_suchasna_polska_istoriohrafiia.pdf

3. Галайко Б.М. Вишкіл молоді в діяльності Української військової організації: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: 20.02.22 / Національний університет «Львівська політехніка». — Львів, 2009. — 22 с. 

4. Галайко Б. Військовий вишкіл молоді в діяльності Української військової організації // Військово-науковий вісник. — № 11. — Львів: Видавництво Львівського інституту Сухопутніх військ Національного університету «Львівська політехніка», 2009. — С. 32-47.

5. Галайко Б. М. Судові процеси над членами Української військової організації та їх суспільний резонанс / Б. М. Галайко // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". – 2012. – №724: Держава та армія. – С. 169–173.

6. Wysocki R. Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów w Polsce w latach 1929-1939. Geneza. Struktura. Program. Ideologia / Roman Wysocki. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2003. ‑ 434s.