«Він міг би прикрасити будь-яку державу»: до 110-ї річниці від дня народження Михайла Сороки».
27 березня минає 110 років від дня народження Михайла Сороки, а 16 червня буде 50 років від дня його смерті. Із 60-ти років життя він 34 відбув в ув’язненні як борець за незалежність України.
«Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світло, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінгтона, угорці – почувши ім’я Кошута, а євреї – почувши ім’я Герцля», – написав у Німеччині 1974 року у книзі «Життя в мордовських концтаборах зблизька» єврейський письменник і колишній політв’язень Анатолій Радигін. Написав він так про Михайла Сороку, який за свої переконання (як член ОУН) відсидів у радянських тюрмах і таборах майже 35 років! Авторитет цього політичного в’язня вийшов за не лише рамки тюремної зони, але й за рамки національності та часу.
Михайло Сорока
Народився Михайло Сорока 27 березня 1911 року в селі Великі Гнилиці на Тернопільщині. Після закінчення початкової школи у рідному селі та гімназії у Тернополі переїхав у Чехію. Тут він здобув диплом інженера-архітектора Празького політехнічного інституту і міг спокійно робити кар’єру архітектора в Європі. Але, вступивши ще під час навчання в гімназії до ОУН, він вибрав життєву дорогу, сповнену небезпек і боротьби за державну незалежність України.
Двічі у 1930-х роках Михайла Сороку засуджували поляки за його участь в акціях ОУН, карався в польському концтаборі «Береза Картузька», тюрмах Гродно і Станіслава (нині – Івано-Франківськ). Після радянської окупації у Львові польські архівні документи потрапили до рук НКВД і знову розпочалися репресії. Михайло Сорока отримав 8 років таборів ГУЛАГу на Воркуті уже від «визволителів».
За чотири місяці до цього арешту Михайло Сорока одружився з Катериною Зарицкою. Вони були знайомі ще з гімназійних літ, але зустрілися в станіславській тюрмі, де Катря сиділа разом з іншими членами ОУН за причетність до вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Коротке сімейне щастя подружжя Сороки-Зарицької закінчилося арештом обох. Більше вони ніколи в житті не побачилися.
Організатор підпілля у таборах
Невідомо, як би склалася доля сотень в’язнів ГУЛАГу, якби їх доля не звела з Михайлом Сорокою. Спокійний і виважений, він умів так морально підтримати, що багатьом саме це врятувало життя. А створена ним 1947 року підпільна організація «ОУН-Північ» стала першим організованим спротивом в’язнів різних національностей проти сваволі тюремного режиму. «Ситуація, в якій могла опинитися Україна, виглядала нам незавидною. Найбільшим нещастям для України ми (ті, що сиділи) вважали те, що вона була обезкровленою. Значить, ми вважали, що занадто великий процент українського населення знаходиться поза межами України, щоб можна легковажити, щоб могла Україна без нього обійтися. 3 другої сторони, знаючи із досвіду минулого, ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти від знищення українців, щоб повернути на українську територію, на випадок конфлікту», – зазначав Михайло Сорока мету «ОУН-Північ» у листі на волю.
Гуманіст і філософ, Сорока організував у ГУЛАГу систему моральної та матеріальної взаємопідтримки в’язнів. Підпільна мережа забезпечувала зв’язок між різними таборами, використовуючи вільнонайманих працівників-українців зі спецпоселень. Знайшли можливість і налагодити зв’язок з повстанцями в Україні. Попри новий арешт Сороки та активу «ОУН-Північ», підпільна мережа повністю не була викрита і продовжувала діяти. Організація постійно змінювала свої форми діяльності у різних таборах Радянського Союзу. До неї долучалися в’язні й інших національностей – українці їх здружили між собою.
Щоб політичні в’язні не змогли продовжити свою боротьбу, радянська влада після завершення терміну ув’язнення судила їх повторно (за те саме!), під різними приводами продовжувала неволю, приписувала на спецпоселеннях «довічно». У 1948 році в ГУЛАГу були утворені табори особливого режиму утримання, передбачені виключно для засуджених за політичними мотивами – так звані Особлаги. Але й там тривала боротьба за свободу, що вилилася у численні страйки, бунти і повстання.
Ідейний патріарх політв’язнів
У 1948 році Михайла Сороку таки звільнили, але ця свобода була дуже короткою. Через два місяці після приїзду до Львова Михайло Сорока за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топоґрафом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах, збирати інформацію про склад концтаборів і військ, які їх охороняють. Через рік Сорока повернувся до Львова, відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Але за короткий час його знову заарештували радянські спецслужби й без суду та слідства відправили на спецпоселення в Красноярський край.
Михайло Сорока із сином після повернення з Воркути після ув’язнення, 1948 р.
Але і в неволі Михайло Сорока умів бути вільним. Сам не зламався у найважчий час і для інших людей знав як вчасно знайти добре слово, дати мудру пораду, як вижити, поділитися куснем хліба, організувати літературний вечір чи релігійне свято в тісному колі однодумців. Усе це рятувало життя тисячам знедолених в’язнів різних національностей. Саме тому Михайла Сороку в радянських концтаборах політв’язні називали своїм ідейним патріархом.
Влада боялася Сороку за непереборну силу його авторитету серед людей, за волелюбну незламну життєву позицію, за політичні погляди, що протистояли репресивно-тоталітарній політиці Радянського Союзу. «Протягом п’яти років мого ув’язнення в Омську чи Караганді, Канчетаві, я відважно йшов назустріч невідомому, зберігаючи в серці святе ім’я вчителя, – згадує про Сороку колишній політв’язень-львів’янин Василь Заєць. – Я бачив його очі, його усмішку. Згадка про нього піднімала мені настрій у хвилину знемоги». А ось як написав у 1955 році в одному з листів японець Ісігакі: «Уважаемый Сорока-сан! Если вернусь на родину – буду рассказать семье. Мы навек не забываем о вас и вашу дружбу».
У 1952 році в Сиктивкарі за організацію підпілля у радянських таборах Михайла Сороку засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення. А в 1954-му він став одним із неофіційних керівників Кенгірського повстання, яке протрималося 42 дні і стало однією з причин краху системи ГУЛАГу.
З авторитетом Сороки табірна влада спочатку боролася постійними переміщеннями його на нове місце ув’язнення – раз на 2-3 місяці. Але скрізь, де опинявся Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та матеріально, ділився усім, чим мав. Як сказав свого часу відомий художник-шістдесятник Опанас Заливаха: «Михайло Сорока, то якийсь стовп, навколо якого все духовне життя оберталося».
В’язні любили Михайла Сороку за людяність, за вміння бути добрим другом і порадником, незалежно від того, хто ти за національністю, за прагнення до знань, начитаність і вміння навчити інших. «Я ніколи не сидів разом із покійним Михайлом Михайловичем Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, які мали можливість з ним спілкуватися. Серед них були різні люди: одні любили Україну, другі були до неї байдужі, треті ненавиділи її, але я не пам’ятаю нікого, хто б відважився говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлювалися про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту, проявити слабість», – згадує Анатолій Радигін.
Михайло Сорока серед друзів сидить у другому ряду четвертий зліва. Третій зліва біля М.Сороки адвокат С.Бандери Володимир Горбовий. Тайшет, Іркутська область Росії
У грудні 1965 року в мордовському таборі кількох українських шістдесятників тюремна адміністрація таки вмовила написати покаянні статті у пресу, після чого забрали з місць ув’язнення, «щоб звільнити». Через два місяці їх повернули в ту саму зону. Розрахунок влади був правильним – в’язні оголосили бойкот відмовникам, що в тих умовах означало смерть. Михайло Сорока переконав в’язнів реабілітувати побратимів. Серед тих, кому оголосили бойкот, були Петро Дужий і Святослав Караванський, які вижили і змогли зробити для України чимало добрих справ. «Михайло Сорока десь краще від інших знав, що значило – не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів», – згадував про це Святослав Караванський у 90-х роках в далекій Америці.
Подорож в Україну як випробовування
У середині 1960-х років КГБ застосувало особливу тактику тиску на Михайла Сороку. Його забрали з табору, одягли, привезли до Києва, Тернополя і Львова, влаштовували зустрічі з сином, якого він уперше побачив, коли Богданові було 6 років, з рідними. Сороку видавали за іноземного професора з Канади, його водили в інститути й театри, показували усі «приваби радянського життя», щоб зламати і домогтися публічного покаяння. Цей виключний метод психологічного тиску влада застосовувала до дуже важливих історичних осіб. «Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом, дурисвітом чи в кращому разі артистом», - зізнавався Михайло Сорока в листі до Катерини Зарицької.
У Львові Михайлові показували і темне вікно квартири, де він прожив чотири найщасливіші місяці з Катериною. Їхній син Богдан народився у львівській тюрмі НКВД «Бригідки», звідки його восьмимісячним забрали на виховання батьки Катерини. Сама Зарицька після втечі з в’язниці пішла в підпілля, була особистою зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича, організатором Червоного Хреста УПА. Михайлові Сороці пропонували: покайся – і ти знову щасливий батько, сам зможеш виховувати сина! Це був непростий вибір – у Сороки навіть проскакували думки про самогубство.
Під час перебування Михайла Сороки в Україні в’язні боялися за життя свого вчителя, бунтували і вимагали хоч якоїсь інформації. Підстави для хвилювання були не марними – Сорока після усіх реверансів і спокус категорично відмовився підписати покаяльний лист, після чого озлоблені кадебісти побили Михайла і повернули у концтабір, де він пережив свій перший інфаркт, отримав другу групу інвалідності. 16 червня 1971 року під час прогулянки в мордовському таборі № 17 стався другий інфаркт, після чого серце зупинилося. 34 роки за гратами – такою стала для Сороки ціна прямостояння!
Квіти для вчителя
Тіло Михайла Сороки привезли із села Озерне в лікарню жіночої зони в сусідньому селищі Барашево, де після арешту в 1947 році відбувала свій 25-річний строк Катерина Зарицька. Однак табірне начальство не дозволило їй навіть попрощатися з чоловіком.
В’язні зробили домовину, поклали туди томик Лесі Українки, яку дуже любив Михайло Сорока, несли почесну варту біля лікарні. На місці смерті в зоні мордовського селища Озерне побратими насадили квітів, там збиралися на зустрічі, наради... Будучи в ув’язненні, на цьому місці під кущем лісової троянди – «кущем Сороки» – любив бути Василь Стус. «Як тільки потепліло, Василь скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіоли. Ми стали доглядати квіти, і вони, Божою волею та нашими стараннями, буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі», – розповідав дисидент Василь Овсієнко, який сидів разом зі Стусом. Зауваживши це місце пам’яті, мордовські табірні наглядачі знищили кущ троянди, квіти з якої в’язні зривали на пам’ять, коли поверталися додому.
...На початку 90-х років політв’язень, колишній член Служби Безпеки УПА Василь Підгородецький прислав мені у конверті ті самі братики. Тримала в руках ці засушені квіти й дивувалася – пам’ять не вмирає! Квіти зберегли навіть свої жовті й сині кольори.
Дорога додому
У 1991 році після тривалого клопотання родини, колишні політв’язні Василь Підгородецький, Марія Вульчин і Степан Мартинюк-Лотоцький разом із сином Михайла Сороки – Богданом поїхали за тілом батька у Мордовію, аби перепоховати його в Україні. У плані поховань, який отримав Богдан Сорока, місцеві доглядачі поміняли номери могил. У могилі під цвинтарним номером К-8, яку в документі позначили як поховання Михайла Сороки, лежали останки жінки. Його ж прах спочивав у... сусідній. Домовину упізнали за прибитим до кришки труни хрестом, відсутності взуття та отому самому томику віршів Лесі Українки.
Дорога додому, така вимріяна для живого Сороки і така незвичайна у реальності, тривала шість днів. «Ми з труною і прахом, приїхали в дім приїжджих, куди приїжджають на побачення. – згадував Василь Підгородецький, – Нам виділили велику кімнату. Ми там були цілу ніч. Запаяли труну. Я кажу до всіх: «Хлопці, сьогодні Сорока з нами ночує». Вранці з великим трудом дістали машину і привезли до Саранська. Другого дня повантажили труну на літак. Коли приземлялися у Львові, то накрили труну синьо-жовтим українським прапором, а в узголів’я положили стрічку чорно-малинову. Тоді всі пасажири літака почали говорити, що це велика людина. Нас зустрічало усе духовенство Львова зі всіма ритуалами. Була і влада – голова обласної ради Микола Горинь та інші».
28 вересня 1991 року у Львові на подвір’ї церкви святого Михаїла похоронне богослужіння відправив глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський. Після панахиди траурна процесія вирушила на Личаківський цвинтар. Колишні політв’язні через увесь Львів несли труну з прахом свого побратима на плечах. Для могили вибрали найпочесніше, відкрите звідусіль місце – одразу праворуч біля головного входу на Личаківський цвинтар.
Сюди ж постановили перенести із родинного склепу, який є на цьому ж цвинтарі, і труну з тілом Катерини Зарицької, щоб поховати разом чоловіка і дружину, яких усе життя розділяла нелегка доля борців за волю України. Катерина Зарицька померла
Нащадки Михайла Сороки
Родина Михайла Сороки нині живе у тій самій квартирі, що й колись Михайло з Катрею. Львівська вуличка, неподалік Стрийського ринку, яка колись мала назву Обертинська, потім Воровського, нині зветься – Зарицьких. Саме тут колись жили батьки Катерини – відомий український математик Мирон Зарицькі і його дружина Володимира. Син Михайла Сороки і Катерини Зарицької Богдан (1940-2015) став відомим в Україні та за кордоном художником-графіком. Його дружина Люба досі зберігає сімейні архіви, робить чимало для збереження пам’яті про Михайла Сороку та Катерину Зарицьку.
Старша онука Михайла Сороки – Соломія Сорока-Ґрін – знаменита у світі скрипалька, живе з чоловіком, американським піаністом Артуром Ґріном, та синами Теодором і Антоном у США. Неодноразово виступала з оркестрами США, Австралії та України. Концертувала у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Франції, Німеччині, Італії, Чехії, Китаї, Кореї, Тайвані та Ізраїлі, де, зокрема, виступала з прем'єрами творів українських композиторів Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та Євгена Станковича.
Рекламний постер фільму «Поводир», де головну роль зіграв Антон Грін – правнук Михайла Сороки
Молодша онука Михайла Сороки Устя – випускниця Львівської Академії Мистецтв, засновниця та колишній креативний директор бренду жіночого одягу «Жива», художник по костюмах в Римській балетній школі, має більше 20-ти років успішного досвіду в індрустрії одягу та моди.
Правнук Михайла Сороки Антон Ґрін (син Соломії) зіграв головну роль у художньому історичному фільмі українського кінорежисера Олеся Саніна «Поводир». Він, як і Михайло Сорока, є членом «Пласту», а також активно цікавиться подіями в Україні. Брав активну участь у Революції Гідності, розповідаючи у світі про події в Україні.
Леся Бондарук,
кандидат історичних наук