Статті

Левко Симиренко. Нащадок роду меценатів

Його прапрадід відмовився присягати Єкатєрінє ІІ, через що потрапив у кріпацтво. Його батько запровадив на своїх цукрових заводах “народний капіталізм”, фінансував видання останнього прижиттєвого “Кобзаря” Шевченка, а дядько підтримував видання українських газет і журналів. Сам же Левко Платонович Симиренко навіки лишив згадку про себе і свій рід у зеленому яблуці, яке увійшло в усі садівничі каталоги під назвою Ранет Симиренка.

 Із кріпаків у цукрозаводчики.

Корені роду Симиренків сягають іще козацьких реєстрів Війська Запорозького 1649 року, де зустрічаються прізвища Феска Семеренка та Василя Семеренченка. Чи мали вони відношення до відомих меценатів – невідомо, але достеменно нащадком славного роду стали волелюбні козаки Андрій та його син Степан, які відмовилися присягати Єкатєрінє ІІ, через що були “жалувані” кріпаками графині Браницькій.

У Степана Симиренка було троє синів – Хома, Федір та Оксентій. Саме Федір виявився настільки кмітливим і хазяйновитим, що зміг викупити з кріпацтва всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він разом із її братами Степаном, Терентієм і Кіндратом заснував фірму “Брати Яхненко-Симиренко”, яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Російської імперії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам у 1832 році було надане звання спадкових почесних громадян Росії – грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Микола І під час приїзду до Києва.

Із 22 дітей Федора Симиренка вижило лише восьмеро. Найстарший – Платон – здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, згодом очолив фірму і започаткував на Черкащині (перші заводи були збудовані в Ташлику та Городищі біля Млієва), модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що незабаром стало одним із провідних у Європі. На Платоновому хуторі, вотчині Симиренків, процвітав так званий “народний капіталізм” – тут існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, бібліотека, лікарня, крамниця та їдальня. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.

Брати Симиренки прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. При чому – без жодного зиску. Платон Симиренко навіть образився на Тараса Шевченка за те, що той поставив на обкладинці “Кобзаря” згадку: “Видано коштом Платона Симиренка”.

Активна  українофільська  діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма “Яхненки-Симиренки” зазнала краху. В цей час у віці 43-х років помирає Платон Симиренко, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них і був майбутня гордість українського садівництва Левко Симиренко.

 Каторжанськими стежками

Народився Левко Симиренко 18 лютого 1855 року в селі Млієві (на Платоновому хуторі) на Черкащині в час найбільшого розквіту фірми братів Яхненків-Симиренків. У 1872 році він закінчив приватну гімназію мадам Кнеррі в Одесі і здає іспити до Новоросійського (нині – Одеського) університету. Однак навчання починає не там, а в Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, а за рік переводиться на природниче відділення Київського університету. Саме тут він серйозно захоплюється ботанікою та хімією.

Захоплення наукою не відсторонило юнака від участі в студентському русі. Не в останню чергу цьому посприяв і рідний дядько – Василь Симиренко був одним із активних членів “Старої Громади”, до якої входили Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Тадей Рильський. Він фінансував видання кількох українських газет і журналів, надавав матеріальну допомогу багатьом діячам української культури: на його кошти здійснювалися етнографічні експедиції Павла Чубинського, відбувалися гастролі театральних труп Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Миколи Лисенка, він підтримував історичні дослідження та видання праць Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

На Платоновому хуторі часто переховувалися і революціонери-народники, з якими Симиренко підтримував теплі стосунки: Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб та інші лідери “Народної волі”. Для цього була іще й родинна причина - Желябов був одружений з кузиною Симиренка, донькою Степана Яхненка Ольгою (Їльгою).

Не дивно, що студент Симиренко потрапляє під пильний нагляд поліції. Коли у 1878 році з Київського університету виключили понад 150 осіб, Симиренко знову переводиться до Одеси, де і закінчує за рік навчання. Його курсова робота з органічної хімії була визнана вартою вченого ступеня кандидата природничих наук. Ця звістка зустріла Левка Симиренка у Мценській пересильній в’язниці – напередодні закінчення університету він був заарештований, і на випускні іспити його супроводжував із тюремної камери в університет жандармський чин.

Симиренка відправили етапом до Красноярська. В дорозі Симиренко познайомився з відомим письменником Володимиром Короленком (вони були старостами відповідно мценської та вишнєволоцької груп). У Красноярську, де 22 політичних в’язнів, серед яких була і майбутня дружина Симиренка польська революціонерка Альдона Гружевська, лишили на поселення, вони створили свою підпільну організацію, виготовляли фальшиві паспорти для втікачів, складали докладні списки про всіх політичних, кого доля закинула на край світу.

Після вбивства народовольцями Алєксандра ІІ і страти Андрія Желябова, до рук жандармерії потрапляє список явочних адрес, серед яких фігурує і прізвище Симиренка. Його знову арештовують і відправляють в Іркутську губернію. Тут народжується і помирає від голоду, холоду і хвороб первісток Симиренка. Це змушує Левка Платоновича, а згодом і його матір, прохати про помилування і дозвіл повернутися в Україну. Лише в 1886 році він з дружиною – під гласним наглядом поліції та із забороною покидати межі Київської губернії – таки оселяється в рідній садибі на Платоновому хуторі.

І на Марсі будуть яблуні цвісти

Перші садівничі експерименти Левко Симиренко почав іще в Красноярську. Місцевий золотопромисловець Кузнєцов якраз шукав садівника для своїх оранжерей. І хоча наміри Симиренка в багатьох навіть його друзів викликали скепсис (“Цей найприродничніший кандидат наук ... збирається переродити сибірську флору, змінити клімат і примусити Сибір родити виноград, персики та абрикоси, не говорячи вже про яблука і груші, яких тут ніколи не було (ціна яблучку з Росії – 10 коп. (одне), а кримське – 15-20 коп. (одне). Само собою наміри знаменитого Садівника з Городища рівноцінні бажанню виростити на вербі груші, але його впертості меж немає”, - писав у 1880 році мамі Симиренка друг родини Бєлоконський), незабаром у далекому Сибіру таки з’яляються виноград, ананаси, різні овочі, численні квіти і навіть... пальми. Симиренко почав вирощувати в Красноярську й укривні карликові сади, реконструював міський парк, який і зараз є красою Красноярська. Ці досліди потім лягли в основу широкого впровадження в промисловість плодових культур на карликових підщепах, хоча в той час офіційна садівнича наука взагалі відкидала перспективи карликових садів на території Російської імперії.

У 1887 році Симиренко започатковує плодовий розсадник у рідному Млієві, і за кілька років він стає одним із найпотужніших у Російській імперії. Саджанці від Симиренка розходяться на Західний і Східний Сибір, Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, а також до Криму, на Кавказ, Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію. Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздає задарма селянам, які приїжджали до Млієва із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку Україна, особливо на Київщині та Черкащині, на початку ХХ століття мала розкішні фруктові сади. У самого ж Симиренка у 1912 році, на 25-й рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах нараховувалося майже 3000 сортів різних дерев та кущів. По суті, це був грандіозний ботанічний сад, зроблений зусиллями і розумом вченого та його учнів –  Симиренко завжди охоче ділився знаннями і навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України. На жаль, в 30-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, увійшли в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних Системою. Як наслідок – на довгі роки ці імена були стерті з аналів історії та науки.

Левко Платонович долучився і до становлення садівництва в Криму. У 1888 році він дістав дозвіл приїхати сюди на лікування, а натомість пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці “Кримське промислове плодівництво”, що побачила світ у 1912 році. Інша його робота – “Помологія” – дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.

Левка Платоновича Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення більшовицького режиму в Городищі. Багатющий родинний архів Симиренків енкаведисти спалили через 13 років просто на очах у сім’ї під час обшуку і арешту Володимира Симиренка. Наукового керівника першого Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур після п’ятирічних мук по тюрмах і гулагівських таборах розстріляли у вересні 1938 року. Велика гілка Симиренківського дерева була знищена, як було зруйновано і унікальну українську наукову школу садівництва. 

Знищити хотіли і пам’ять, вилучаючи праці вченого з підручників та перейменовуючи Ренет Симиренка у Зеленку Вуда. Після арешту Володимира Симиренка, у 30-50-ті роки ХХ століття войовничі “антисимиренківці” знищили майже всі сорти, створені Симиренком шляхом клонового добору, а заодно і його знаменитий розсадник. Однак, зелене яблуко назавжди зберегло для людей ім’я великого нащадка славного козацького роду, відтепер золотими літерами вписаного в історію України.