1894 – народився Яків Гальчевський (Орел), сотник армії УНР, організатор повстанського руху
1894, 3 листопада в селі Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії (нині село Малинівка Літинської громади Вінницької області) народився Яків Гальчевський – відомий організатор повстанського руху на Поділлі в часи Української революції 1917-1921 років, сотник армії УНР, талановитий педагог і письменник, автор книги «Проти червоних окупантів».
Яків Гальчевський. Портрет роботи художника Артура Орльонова. Фото: szru.gov.ua
Батько – Василь Лукович – був простим селянином, а мати – Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) – походила з давнього козацького роду.
У сім років залишився без батька. Майбутнє пов’язав з освітою: у вісім років пішов учитися в початковій школі в рідному селі, закінчив двокласну вчительську школу і в 19 років був направлений учителем в село Сахни Летичівського повіту Подільської губернії. Там він познайомився із священиком Миколою Козаком, який до того ж завідував початковою школою. Під його впливом у Якова формувався український світогляд.
Але почалася Перша світова війна. У 1916 році Якова мобілізували до російського війська. По закінченні Житомирської школи прапорщиків його відправили на фронт, де дослужився до штабс-капітана. Був поранений, контужений, отруєний газами. Мав високі нагороди: орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня.
Після лютневої революції 1917 року бере активну участь в українізації частин російської армії. Після демобілізації повернувся до педагогічної діяльності – з кінця 1917 року вчителював, згодом завідував школою у селі Бруслинів неподалік рідного села. Був членом повітової шкільної ради, вступив до Українського національного союзу, згуртував біля себе однодумців, готових зі зброєю в руках захищати Україну. Одружився з Марією Шуматій з Херсонщини.
У листопаді 1918 року на чолі Літинського куреня повстанців взяв участь в антигетьманському повстанні. В грудні цього ж року загони Якова Гальчевського та Ананія Волинця придушили анархічні виступи, спровоковані більшовиками в районі Меджибожа та села Русанівці Летичівського повіту.
Бере активну участь у березневому наступі армії УНР 1919 року. У квітні переймає на себе командування 61-м Гайсинським імені Симона Петлюри полком, який веде важкі оборонні бої. У травні за наказом Головного Отамана Симона Петлюри розгортає повстансько-підпільну діяльність на окупованому більшовиками Поділлі.
Територією дій отамана були спершу переважно Літинський, Вінницький та Летичівський повіти Подільської губернії. Влітку та восени 1919 року загін Гальчевського нараховував близько 150 повстанців. Вони нападали на червоноармійські відділи, знищували більшовицькі обози.
Наприкінці жовтня приєднався до регулярної української армії, частина загону мігрувала. В листопаді входить до складу 1-ї Запорізької дивізії, штаб якої тоді розташовувався біля села Голенищево.
Але справи на фронті складалися невтішно. Наприкінці 1920 року під натиском більшовиків українська армія залишила Поділля. 21 листопада 1920 р. майже всі установи УНР та відступаючі частини армії перейшли кордон через переправу під Волочиськом.
Подільська повстанська група після переходу Збруча, вересень 1922 року. В першому ряду під номером 1 - Яків Гальчевський. Фото: uk.wikipedia.org
Гальчевський повернувся у Брусленів, де на той час вчителювала його дружина. Щоб уникнути чекістського переслідування, вирішив відновити перерване навчання у Кам’янець-Подільському університеті. Та в університеті більшовики вже встановили свій порядок і на нього звернули увагу.
Рятуючись від чекістів, він повернувся на Літинщину. З січня 1921 року почав займатись пропагандою, організацією інформаційно-розвідницької служби та відновленням повстанського загону. 1 квітня 1921 року в лісі, біля Слобідки, що неподалік Брусленова, відбулася перша повстанська нарада. На ній Гальчевського було обрано отаманом під прізвиськом «Орел». У документах радянського періоду зафіксовані також і інші прізвиська: «Гольчевський», «Орел», «Орлик», «Орлов», «Орловський».
1 травня 1922 року Яків Гальчевський став комендантом Подільської повстанської групи. Враховуючи активну діяльність повстанців, 20 серпня Петлюра призначає Гальчевського командувачем всіма повстанськими загонами Правобережної України. Цього ж року загони Гальчевського звільняють міста Літин, Летичів, Бар, Віньківці та інші населені пункти сучасної Вінницької та Хмельницької області, поширюють свою діяльність на Житомирщину, Київщину, Брацлавщину.
Отаман Орел мав беззаперечний авторитет у середовищі повстанців, через що до його загонів вливалося чимало свідомих подолян. Він проводив ідеологічні роз’яснення, навчав тактиці повстансько-партизанської боротьби.
Велике значення він приділяв розвідці і контррозвідці. У нього були свої агенти та інформатори навіть у частинах Червоної армії (в тому числі – і на рівні командирів полків та штабів бригад), у ЧК, продкомісіях, серед залізничників, телеграфістів, працівників господарських установ. Також була налагоджена мережа агентів у підпорядкованих йому повстанських загонах, які інформували про настрої повстанців, поведінку отаманів, випадки порушення дисципліни.
Проте тоді ж великі з’єднання більшовиків влаштували справжнє полювання на Орла. Під прикриттям інших загонів повстанців, які вводили червоноармійців в оману у Летичівському, Новоушицькому, Кам’янецькому та інших повітах, загін Гальчевського в районі сіл Скібче–Юрківці–Криків перейшов польський кордон, де й був роззброєний. 5 вересня, після всіх поліцейських формальностей, поляки відправили повстанців залізницею до табору у Стрілково, але отаманам Орлу і Хмарі вдалося втекти.
Після зустрічі у Варшаві з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, Гальчевський вдається до організації рейдів в Україну з території Польщі. Загони малою чисельністю діяли в Осламівській волості, Літинському та Летичівському повітах. Наприкінці березня 1925 року він спробував підняти на Поділлі загальне повстання, але сил і підтримки населення не вистачило.
І все ж, до кінця 1925 року Орел та його вірний побратим отаман Голюк-Байда не давали спокою більшовицьким окупантам. Згодом працював у розвідці Державного центру УНР на еміграції, послідовно очолюючи розвідувальні пункти в містах Корець та Ланівці.
Орієнтування ГПУ на Гальчевського-Орла. Серпень 1926 року. Фото: szru.gov.ua
У 1930-і активно друкувався в західно-українській пресі, зокрема в «Трибуні України» та «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова під псевдонімом Я. Правобережець. Пізніше, у 1940-х написав спогади «З воєнного нотатника», видав книгу «Проти червоних окупантів», багато розмірковував про історію і долю України, її друзів і ворогів, місце і роль у сучасному світі.
У вересні 1930-го за наказом Петлюри вступає на службу до Війська Польського під іменем Якуба Войнаровського. Це прізвище взяв як пам'ять про Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. Закінчивши Вищі піхотні курси для штабових старшин, Гальчевський-Войнаровський отримав звання капітана і був призначений командиром полкової артилерії, потім півтора роки керував відділом зв’язку.
У березні 1939 року отримав звання майора. Після початку Другої світової війни очолював батальйон Оборони Народової «Бродниця», виявив надзвичайну хоробрість, відзначився у боях проти гітлерівських військ під містом Кутно. Є згадки про те, що був представлений до найвищої нагороди Польщі – ордена «Віртуті Мілітарі», але Польща була окупована, а Гальчевський потрапив до німців у полон.
До січня 1940 року перебував в ув’язненні, доки його не звільнили завдяки клопотанням колишнього державного центру УНР у Берліні та колишнього коменданта 1-ої кінної бригади Подільської повстанської групи Якова Голюка. Прибувши на Холмщину, створив Грубешівську повітову самооборону. Разом з Яковом Голюком був радником командира УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця на Волині.
Загинув у нерівному бою, коли 22 березня 1943 року загін Армії Крайової оточив школу в селі Переселовичі, де перебував Яків Гальчевський із родиною. Похований у Грубешові (нині Польща). Пізніше могилу Якова Гальчевського було зруйновано.
В Україні іменем Гальчевського названо вулиці у Хмельницькому і Вінниці, встановлено пам’ятний знак на його батьківщині, у 1994 році засновано премію імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні».