1914 - народилася Катерина Зарицька "Монета", діячка ОУН

1914, 3 листопада народилася Катерина Зарицька –  діячка ОУН, організаторка і керівниця Червоного Хреста, зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Її життя стало взірцем незламності та боротьби за Україну. 

Катерина Зарицька (1914 - 1986). Фото: cdvr.org.ua

Тридцять років вона проведе у в’язницях і таборах. Мрія про щасливе подружнє життя із Михайлом Сорокою (якого радянська влада запроторить до таборів на 34 роки) обернулася тривалою розлукою. Лише короткі декілька місяців разом подарувала молодятам доля. Уже у в’язниці Катерина народила сина, якого змушена була залишити своїм батькам на виховання. 

Народилася Катерина у Коломиї, була єдиною дитиною в інтелігентній родині. Її батько Мирон був сином священника, отримав гарну освіту і став відомим вченим-математиком. Працював на посаді професора Львівського державного університету, був членом НТШ, належав до Легіону Українських Січових стрільців. Мати Володимира також походила з родини священника. 

Катерина долучилася до юнацтва ОУН під час навчання у львівській приватній гімназії сестер Василіянок. Стала референткою відділу пропаганди юнацької мережі ОУН. Також входила до складу дівочої бойово-розвідувальної п’ятірки під керівництвом Марії Кос. Дівчата виконували завдання ОУН. 

У 1934-му ОУНівці ліквідували польського Міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. За те, що він здійснював політику «пацифікації» (репресій: дискримінації, каральних акцій, переслідувань, цькування)  щодо українців Галичини. Катерина була наймолодшою підсудною серед інших учасників Варшавського процесу. Оскільки вона безпосередньої участі у вбивстві міністра не брала, а допомогла виконавцю замаху Грицьку Мацейку втекти, отримала 8 років тюрми. За амністією їй скоротили термін до 4 років.

На лаві підсудних були також Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Карпинець, яких засудили до смертної кари. Щоправда, згодом її замінили на довічне ув'язнення, Дарія Гнатківська засуджена на 15 років тюрми, Роман Мигаль на 12 років. Катерина вийшла на волю, коли їй ще не виповнилося 24-х років. 

В ув’язненні вона зустрілася з колишнім гімназійним колегою Михайлом Сорокою. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Михайло був провідником крайової екзекутиви, за що його ув’язнила польська влада. Сорока мав гарний голос і в тюремній каплиці співав у хорі під час богослужінь, прислужував дякові. Місцевий капелан, отець Тарнавський, допомагав закоханим, які через нього передавали одне одному листи. Після звільнення, у листопаді 1939 року Катерина та Михайло побралися у Львові, в Соборі святого Юра. 

У березні 1940 року до подружжя приходять НКВДисти, щоб заарештувати Катерину. Михайло вступається за вагітну на той час дружину, його затримують. За звинуваченнями у причетності до діяльності ОУН подружжю виносять вирок. Михайла відправили у другу львівську в’язницю, Катерину – у «Бригідки», де 2 вересня 1940-го вона народила сина Богдана. Хлопчика забрали в матері і віддали її батькам на виховання. А Катерина більше ніколи не побачиться з чоловіком. 

Під час наступу німців на Львів у червні 1941 року Зарицька тікає з в’язниці. Вона організовує в місті підпільну жіночу мережу, займається політосвітою серед жіноцтва, забезпеченням ліків. Протягом 1941–1943 років Зарицька була крайовою провідницею жіночої сітки ОУН, з 1943-го – організаторкою та керівницею Українського Червоного Хреста, працювала у відділі пропаганди ОУН, писала статті політичного спрямування які підписувала «У.Кужіль». У 1945 році Катерина Зарицька була нагороджена Срібним хрестом заслуги УПА.

«Моя праця по лінії УЧХ полягала в тому, що я повинна була організувати госпіталі для поранених членів ОУН та учасників УПА, підбирати в ці госпіталі медперсонал і придбати необхідні для лікування хворих та поранених медикаменти», – 

наводить Святослав Липовецький фрагмент допиту Катерини у книзі «Сила опору. Українці в радянських таборах».

Під псевдо «Монета» була зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича. У різних містах облаштовувала конспіративні квартири для Головнокомандувача. У цей час вона жила під прізвищем польської переселенки Марії Вирюк.

21 вересня 1947 року, на Різдво Пресвятої Богородиці  Катерина виїхала до Ходорова на зустріч з іншою зв’язковою.

«Коли зайшли до хати, за мною увійшов якийсь чоловік і попросив сокиру. Ну який порядний українець в таке свято буде рубати дрова? Отже, я зрозуміла, що мені кінець», –  

читаємо в книзі «Сила опору…». Вона почала відстрілюватися, поранила одного зі співробітників МГБ. Щоб не потрапити живою до рук радянських спецслужб, вона розкусила ампулу з отрутою, яку носила на ланцюжку на шиї. Але її «відкачали», бо щодо неї був чіткий наказ «взяти живою». 

«Коли я розплющила очі й відчула кров у роті, бо порізалася склом від ампули, з жахом усвідомила, що жива», –

згадувала пізніше.

Непритомній їй зробили фото, яке мало свідчити про загибель «Монети». МГБ поширили світлину серед повстанців, використовували на допитах, оскільки проти живих побратимів та посестер повстанці, попри тортури, не свідчили.  Відтак українське підпілля було переконане, що Зарицька загинула. Редакція часопису «Ідея і чин» розмістила некролог з усіма її регаліями та життєписом. «Монеті» після цього марно було заперечувати звинувачення, що пред’являли їй «червоні комісари».

Катерина Зарицька. Архівне фото з матеріалів справи. Фото: texty.org.ua

На допитах вона видавала себе за іншу особу, брала провину на себе і відмовлялася свідчити проти побратимів. Слідство тривало майже рік. У 1948 році Катерина Зарицька отримала вирок – 25 років виправно-трудових таборів. До 1952 року її тримали у Львові в «одиночці». Для того, щоб вона впізнавала загиблих підпільників, в тому числі й Шухевича. 1952-го її відправили до Верхньоуральської в’язниці, а через півтора роки – до Владімірського централу.

В ув’язненні вона вивчила французьку мову. До того володіла англійською та німецькою.

«У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, – писав про Катерину ув’язнений Анатоль Радиґін. – І ось коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона, напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі — українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени — віддавали їй честь. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою».

У 1960-х умови перебування у таборах дещо полегшили і дозволили отримувати одну посилку до 5 кілограмів на рік і декілька бандеролей та листування. Катерина активно переписувалася з чоловіком, який був у сусідньому таборі. Вони ділилися враженнями від художньої літератури, наукових статей.

«Ми з нею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову нас любов до України волочить по битих, знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: «Не хочемо ні слави, ні заплати». – 

цитує Липовецький листа Михайла Сороки до родичів.

Михайло Сорока із сином Богданом після короткотривалого повернення з Воркути, 1948 рік. Фото: localhistory.org.ua

У вересні 1972-го Катерина Зарицька вийшла на волю. Її чоловік за рік до цього помер у таборі від інфаркту. Попри прохання попрощатися з ним, Катерині не дозволили навіть цього. Вона відбула майже увесь строк, навіть коли в 1960-х радянська влада скасувала більшості політичних засуджених 25-ти річні терміни ув’язнення, її залишили в таборі. Разом з нею у Вадімірському централі сиділи з’язкові Шухевича Дарка Гусяк та Галина Дидик. Галина в листі до Президії Верховної Ради СРСР писала:

«Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти».

Після звільнення Катерині було заборонено жити в Західній Україні, відтак вона поселилася у Волочиську на Хмельниччині у своєї подруги Дарки Гусяк. 

Чотирнадцять років, які Катерина Зарицька провела на волі, вона опікувалася політв’язнями, подорожувала. 

Катерина Зарицька. Ілюстрація з книги «Сила опору. Українці в радянських таборах». Фото: texty.org.ua

Померла 29 серпня 1986 року. У 1991-му прах Михайла Сороки привезли в Україну і поховали на Личаківському кладовищі у Львові. Поруч з ним перепоховали і Катерину. Так видатне подружжя змогло возз’єднатися лише після смерті.