Декларація принципів УГС: плани і здійснення/нездійснення

 

                                                                                      Анатолій Русначенко,

                                                                                       доктор історичних наук, Київ

 

Декларація принципів Української Гельсінської Спілки є документом української політичної думки ХХ століття, певним орієнтиром дій українського національно-визвольного, опозиційного руху в кінці цього століття. Складена учасниками цього руху з багатолітнім політичним досвідом (Михайло і Богдан Горині, Зиновій Красівський, Вячеслав Чорновіл, останній приклався чи не найбільше) вона і на сьогодні зберігає до певної міри свою значимість як ретроспектива, а почасти і план дій для сучасних політиків. Варто пам’ятати, що в «Декларації …» враховані досягнення української політичної думки попередніх десятиліть, політичний досвід попередніх поколінь діячів визвольного руху. Моїм попередником в аналізі цього документу був Анатоль Камінський.[1] Автор цього тексту  опублікував її в додатках до своєї монографії в 1998 р., тож далі буде посилатися саме на цю публікацію. Слід зауважити, що тільки один пункт цього документу зазнав пізнішого доповнення в редакції В.Чорновола. У виступі пропоную розглянути «Декларацію…» як цілісність та її конкретні вимоги з погляду історика й учасника руху.[2]

Про майбутню  появу цього документу Виконавчий комітет УГС повідомив ще в березні 1988 р. Він мав бути прийнятий Загальними зборами 1 липня того ж року. На одному з  засідань Всеукраїнської Координаційної Ради УГС 7 травня В.Чорновіл повідомив про те, як складається  робота над «Основними принципами» «Декларації». «Декларація принципів УГС» з’явилася  таки на початку липня у вигляді 13 машинописних сторінок.[3] Оприлюднення її відбулося  на мітингу у Львові 7 липня 1988 р., хоч про його існування власті дізналися ще раніше, як і про намір виголосити її публічно.[4]

Дуже складно відбувалося поширення «Декларації принципів» серед населення республіки. Навіть такі помірковані, з погляду сучасного історика, ідеї, вимоги виглядали тоді верхом крайнощів, а з боку критиків документу- проявами крайнього екстремізму і націоналізму. Між тим варто пам’ятати, що перебудова вже була проголошена і активно пропагувалася. В Україні, однак, вона помітною не була. Справу почали колишні політв’язні, що поверталися з концтаборів, заслань. Власне «Деклараціяєю…» започатковувалась і сама УГС. До її проголошення існувала тільки група осіб, яка започатковувала Спілку, але не сама УГС.

Повертаючись до документу, бачимо, що він складається з двох частин: «Преамбули» і «Основних принципів». В «Преамбулі» УГС визначається як «федеративне  об’єднання самоврядних правозахисних груп і організацій» на базі Української групи сприяння  виконанню Гельсінських угод,[5] підтверджуючи вірність декларації Групи від 9 листопада 1976 р. (Микола Руденко та інші). УГС підкреслювала, що вона не є політичною партією і не прагне перебрати владу. На час складання цього документу в УССР було неможливо заявляти себе якось інакше. Для легальної діяльності доводилося використовувати ті ж таки Гельсінські угоди які підписав СССР. З іншого боку, зважаючи на майбутній величезний тиск колоніальної влади побудова УГС у вигляді окремих організацій була цілком виправданою.

В документі коротко і виразно подано і необхідність вирішення національного питання в СССР і в УССР: відсутність суверенного уряду, геноцид, етноцид  денаціоналізація і т.п. Автори «Декларації…» чітко заявляють, що «без альтернативних, опозиційних (в цілому чи в окремих питаннях) до політики уряду і правлячої партії організацій дійсне забезпечення прав людини і нації неможливе». Тобто, тим самим заявляючи про себе як опозиційну силу в тому суспільстві.

Першим і головним реченням другої частини «Декларації…» є наступне: «УГС вважає, що відновлення  української державності, яка сьогодні існує тільки на папері, було б основною сталою гарантією забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав як українського народу, так і національних меншостей, що живуть на території України».[6] Це було вперше так заявлено від 1941 р., в документі організації,  яка не була в підпіллі і не збиралася туди йти. Водночас, УГС заявляла про свою діяльність на всіх теренах, проживання українців, забезпечення національних і культурних потреб українців які жили на етнічній українській землі, але вже поза межами УССР. В зв’язку з цим також пропонувалася конструктивна співпраця з українською еміграцією. Докладніший огляд національних відносин в СССР протягом останніх 70-ти років знаходимо в  «Тезах з національного питання В.Чорновола».[7]

В документі тип управління, що існував в СССР називається централізаторським, наслідком якого стала русифікація. Тому в майбутньому пропонувалося перетворити СССР на конфедерацію незалежних держав, проміжним етапом до якої мала стати федерація суверенних республік.[8] Це має творитися на базі нових конституцій Союзу і союзних республік. В тому Союзі діяв би тільки однопалатний парламент, центральні органи ставали б тільки консультативно-організаційними. Сесії цього парламенту проводилися б почергово в столицях республік. Нова конституція України вводила б поняття «громадянства України». Воно набувалося б  і особами, які були нащадками осіб хоч би по одній лінії, що жили на теренах України до включення її в склад СССР.[9] Для набуття громадянства вимагалося знання української мови яка мала набути статус державної, і перебування в Україні  не менше 10 років. Дані заходи пояснювалися протидією штучного переміщування населення  Союзу з метою змінити етнічний склад республіки. Так, за даними  перепису вже наступного, 1989 республіки тільки число росіян в республіці досягло більше 22%, що означало їхнє збільшення чи не втроє  за декілька десятиліть.  Тому пропонувався «певний імунітет на в’їзд для постійного проживання в республіці із здобуттям громадянства».

Такого роду заходи не мали ущемлювати національні меншини республіки. УГС виступала за культурно-національну автономію національних меншостей, а для груп які проживали суцільно,  і «створення національно-адміністративних одиниць в селах, селищах, районах».[10] До цього не дійшло, як відомо. Водночас пророчою виявилася вимога відновлення у складі УРСР Кримською автономії- республіки з поверненням репресованого населення на півострів. Вона не реалізована і по сьогодні як національна автономія, конституційні розробки з цього приводу затихли. Міграція в Україну і з неї прискорилася за цей час, тож маємо таки приїзд мігрантів уже не тільки з республік колишнього Союзі, але й зі всього світу, є тенденція до помітну зміну національного складу держави.[11]

Суверенна Україна повинна мати своє представництво в різноманітних міжнародних організаціях, мати дипломатичні стосунки з іншими країнами на рівні посольств. Так і сталося за кілька років.

Засобом досягнення цих цілей був 10 пункт «Декларації…»: «передача фактичної влади в Республіці із рук Компартії «в руки обраних демократичним шляхом Рад  народних депутатів.» Тим самим, автори документу цілком вірно ратували «за радянську владу», ярлик «антисовєтчик» тут годі було приліпити. Але система виборів з одним тільки кандидатом має бути змінена, як і всі інші вибори вищих посадових осіб держави. Перебування на посаді- не більше 2 строків. Останнє в нас поки що стосується перебування на посаді тільки Президента, інші змінюються після його виборів, в деяких сферах, зокрема, науковій, чи до останнього часу і в вузах- вищі посади директорів/ректорів, завідуючих кафедр були і є пожиттєвою синекурою.

В економічній частині  автори «Декларації…» пропонували: «Домінувати повинна ринкова економіка із вільним ціноутворенням».[12]  Тому частина держпідприємств повинні стати акціонерними чи кооперативними. Автори документи заперечували екстенсивний розвиток великих підприємств. Уряд має стимулювати і підтримати відсталі райони, з тим, щоб не допустити відпливу населення чи його припливу з-поза меж України. Уряд мав займатися не голим адмініструванням в економіці, а стимулювати економічний розвиток. Як відомо, це здійснюється, але на догоду олігархам переважно. Ще раз підкреслювалося, що екстенсивний розвиток веде знову до зміни національного складу населення України. Декларувався вільний вихід селян з колгоспів разом з землею для власного чи кооперативного господарювання.[13] З початком 1990-х років це поступово було втілено в життя, але з кооперативами майже не склалося. В цілому, економічний блок виписаний тут найслабше, автори документу мали дуже приблизне уявлення  про сучасну ринкову економіку.

Коли ж торкатися соціально-економічних прав, то серед них називалися: встановлення порогу «бідності», допомога по безробіттю. Це виглядало як інша сторона ринкової економіки. Стосовно пенсій, то вони декларувалися не нижче середнього рівня зарплати, з поправками на інфляції. Всі громадяни незалежно від професій мали отримувати зарплату відповідно віку і стажу, виняток робився б тільки для робітників на важких і шкідливих роботах. Лише нещодавно став помітним рух в цьому напрямку державної машини.  В документі ж передбачалося включити до стажу роботи і працю в час перебування в концтаборах. Останнє було таки здійснено, але з мінімальною оплатою там при обрахунках тут.

Засобом дієвого соціального захисту особи називалося в «Декларації принципів» створення «незалежних профспілок».[14] Таки профспілки стали виникати з початком 1990-х років, зокрема- під впливом робітничого руху цього ж часу. Маю на увазі найперше- шахтарів і  їхню Незалежну профспілку гірників. Реорганізація ж Федерації профспілок УССР/України затягнулась на невизначений час, з розкраданням її величезного майна, зо що, знову ж таки, ніхто не був покараний. Нові профспілки виникають, але вони малопотужні і маловпливові.

Політично доцільним, але економічно наївним виявилася теза , про те, що УГС відновлення соціальної справедливості бачить «в різкому скороченні бюрократичного апарату («нового класу»- тут явно видно вплив Джіласа)…у скасуванні всіх без винятку соціальних привілеїв партійно-радянського бюрократичного апарату…». Ці привілеї зникли зі зникненням апарату компартії, але відновились вже для нового політичного класу в Україні.

Екологічні проблеми в УССР загострилися особливо після аварії на Чорнобильській АЕС. Тому п.13. «Декларації…»  наголошував не тільки на припиненні будівництва нових атомних реакторів, але й боротьби за згортання вже існуючих атомних електростанцій й експорту електроенергії з теренів України. В зв’язку з цим пропонувалося згортання екологічно шкідливих виробництв,  припинення будівництва екологічно небезпечних гідротехнічних споруд. Як відомо, вдалося припинити тільки будівництво Кримської АЕС, зупинити Чорнобильську АЕС. З альтернативними засобами енергетики  поки що в Україні справа рухається повільно. Теплоенергетика монополізована в руках олігархів, особливо- в руках Р.Ахметова.

Великий блок «Декларації…» займає вимога дотримання прав і свобод громадян. Тут воно базується на міжнародному праві. Найперша вимога: «свободи висловлювати власні погляди і поширювати ідеї незалежно від кордонів». Автори документу мали на увазі тут і право на створення опозиційних щодо уряду і правлячої партії організацій, створення власних незалежних видань, вільний доступ до  всякої інформації, право на мітинги, збори і т.п.[15] Ці права здобувалися в протистоянні з імперською владою в УССР, а згодом і в Україні яка стала незалежною державою. В останньому випадку, незважаючи на те, що Конституція їх дозволяла, власті користалися кожною нагодою, аби не допустити до антивладних демонстрацій і мітингів. Видимі приклади: рух «Україна без Кучми», Революція гідності 2013-2014 років. Досить швидко зникли і спецфонди в бібліотеках, громадяни змогли вільно діставати (якщо мали гроші) й видання з-поза меж України. На тривалий час затягнулася справа з вільним доступом до певних архівів, зокрема. колишнього КГБ.

Наступний блок питань у «Декларації…» стосувався  права. УГС виступала за усунення в Кримінальному кодексі УРСР  ( 1961 р.) статей, за яких судили учасників визвольного руху, за скасування смертної кари. Ці статті були таки вилучені. А смертна кара скасована вже 1992 р.- за окремі злочини і в 2003 р.- остаточно. Судоустрій мав бути реорганізований, з заміною «трійок» іншими формами, судом присяжних. З останнім поки що теж не склалося в Україні. Реформа ж судової системи велася абияк вже в останні роки.

Водночас, УГС виступала звільнення всіх політв’язнів і повної реабілітації тих, хто був засуджений за свої переконання, ліквідації спецпсихлікарень. Це відбулося. Втім,  рецидиви до такого засудження знов проявилися після акції «Україна без Кучми.», з 9 березня 2000 р.

Автори «Декларації принципів…» виходячи, вочевидь, з імперського характеру СССР виступали за скорочення армії до меж необхідної оборони. Військова служба українських громадян мала відбуватися «в республіканських військових формуваннях». На перспективу- армія добровільна і оплачувана.[16] Останнє твердження за два роки висунули і студенти вузів, які голодували на тодішній площі Жовтневої революції в Києві, але воно не було підтримане. В Україні ж скорочення армії відбувалося шляхом роззброєння з наслідками, які ми сьогодні пожинаємо і за які ніхто з колишніх/нинішніх очільників не поніс відповідальності.

Релігійне питання, яке було дуже гострим на кінець 1980-х і залишається таким же й понині, не було обійдено в документі теж. УГС виступала за «необмежені права віруючих  на створення громад свого віросповідання», легалізацію УГКЦ, відновлення УАПЦ, припинення переслідування представників інших релігійних течій. Це зрештою і сталося. Рада ж зі справ вірувань в іншому вигляді , але залишилась, релігійна пропаганда ведеться.

Ставилося питання і про право на вільне місце проживання, ліквідації  паспортної системи і прописки. Остання вимога відповідала міжнародним зобов’язанням СССР.  З 2000-х років системи прописки під тиском соціально-економічних обставин зникає як перешкода  проживання, праці особи, спочатку негласно, далі- по закону.

Народ сам має вирішувати найважливіші проблеми свого життя. Тому автори «Декларації…» вважали за необхідне застосовувати референдуми, як засоби його волевиявлення.[17] Згодом з’ясувалося, що ці референдуми поки що використовуються властями швидше як засіб маніпулювання настроями населення.

Дивно, але гуманітарні питання, питання культури, історії майже відсутні в документі. Можливо тому, що їх В.Чорновіл докладно виклав  у «Відкритому листі генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.» від 5 серпня 1987 р.,  який теж мав програмовий характер.[18]

В цілому, як бачимо, автори документу ставили перед собою і суспільством програму максимум- досягнення незалежності України з іншим соціально-економічним ладом- і це вперше пролунало  відкрито і програму мінімум- кроки по досягненню цієї мети, достатньо чітко прописані в самому тексті. Досить широке коло найнеобхідніших цілей і вимог які висувала УГС дозволили залучити  в її ряди людей з різними політичними  поглядами, які прагнули змін, розширити потенційне членство Спілки. Згодом, вже наступного року, чимало положень «Декларації принципів УГС» в тому чи іншому вигляді були заявлені в Програмі НРУ, інших демократичних організацій. Стосовно втілення в життя документу який розглядається, то виявилося: швидше за все досягли саме головної мети, яка в час її проголошення здавалася недосяжною за життя того покоління борців: Україна в результаті національно-визвольного руху і кризи в імперії СРСР досягла незалежності в 1991 р. Втілення в життя всіх інших названих принципів УГС  затягнулося (затягується) на десятиліття.

[1] Камінський Анатоль. На перехідному етапі. «Гласність»,  «перебудова» і «демократизація» на Україні.-Мюнхен, 1990.