1. Головна
  2. Тексти
  3. Матеріали на основі проєктів та конференцій
  4. Конференція УГС
  5. Декларація принципів Української Гельсінкської спілки – квінтесенція політичної думки української опозиції XIX-XX століття

Декларація принципів Української Гельсінкської спілки – квінтесенція політичної думки української опозиції XIX-XX століття

Декларація принципів Української Гельсінкської спілки – квінтесенція політичної думки української опозиції XIX-XX століття

Зайцев Ю. Д., старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, м. Львів

 

Боротьба за суверенність і державність України була провідною ідеєю у політичній думці багатьох поколінь мислячого прошарку нації, допоки не знайшла віддзеркалення 1988 р. у Декларації принципів Української Гельсінкської спілки й реалізацію в Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та в Акті проголошення незалежності 24 серпня 1991 р., майже одностайно підтвердженому всенародним референдумом 1 грудня того ж року.

У зв’язку з актуалізацією проблеми формування ідеології поступу незалежної України як системи поглядів на минуле, сучасне й майбутнє українського народу, автор пропонує читачеві короткий ретроспективний огляд зародження, розвитку та спроб реалізації національної ідеї, зокрема її стрижневої складової – духовної основи визвольної боротьби та самостійного державного будівництва.

Ключові слова: національна ідея, незалежність України, підпільна організація, тоталітарна система, визвольна боротьба, УНР, ОУН, УПА, опозиційний рух. 

 

У генетичній пам’яті українців завжди зберігалися традиції державності, соборності, незалежності та європейськості Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, козацької республіки Богдана Хмельницького, конституції Пилипа Орлика. 

В історії цивілізації двадцяте століття стало часом докорінних соціально-політичних змін. Низка колонізованих, підвладних метрополіям народів через національне самоусвідомлення дійшла потреби економічного, культурно-духовного, а головне – політичного усамостійнення, яке осягали різними, у тому й мілітарними, шляхами. Одним з ключових суб’єктів світового національно-визвольного руху була Україна. В підросійській Україні початки національного відродження сягають “Енеїди” Івана Котляревського (1798), збірки українських історичних дум, опублікованих 1819 р. українським патріотом грузинського походження князем Миколою Цертелєвим, “Українського альманаху” (1831), виданого ідеологом слов’янської єдності філологом з Харківського університету Ізмаїлом Срезневським. 1840 р. в Петербурзі з’явився “Кобзар” Тараса Шевченка, а 1841 р. там само Євген Гребінка надрукував рідною мовою альманах творів українських літераторів “Ластівка”. Згодом в середовищі таємного Кирило-Мефодіївського братства (Київ, 1845–1847), викристалізовується ідея “про волю національності” (І. Франко), якою послуговувалися Микола Костомаров і Тарас Шевченко. Ідеали Братства полягали в ліквідації кріпацтва і самодержавства, “об’єднанні усіх українських земель, національному визволенні України” та створенні федерації самостійних і рівноправних демократичних слов’янських держав [1]. Між іншим, один з пунктів Статуту Товариства декларував освіченість і чисту моральність як умову участі у владі [2]. Ця засада не втратила своєї актуальності й донині. Понад те, вона набула в незалежній Україні особливої гостроти. 

У підавстрійській Галичині ХІХ ст. національне відродження сягає 1830-х рр. завдяки діяльності Маркіяна Шашкевича (1811–1843) та створеного ним на початку 1830-х років громадсько-культурного угруповання “Руська Трійця” (до нього входили ще Іван Вагилевич та Яків Головацький). Опублікований ними альманах “Русалка Дністрова” (1837) за визначенням І. Франка був свого часу “явищем наскрізь революційним” [3]. Ще в статті “Русини” (1835) М. Шашкевич виступив переконаним поборником окремішності української нації й соборності України, зазначивши, що русини [тобто, українці] – народ, який мабуть єдиний з-поміж усіх слов’ян “зберіг в чистоті, повноті і молодечій силі первісну подобу. Від середини Галичини геть за Дон аж до Кавказу, від Тиси, Карпат і Чорного моря до Литви знайдеш ту саму мову, ті самі народні вірування, ті самі звичаї і обряди, те саме життя і серце, ту саму душу, отже, один і той самий народ, лише під різними іменами (русинів, червонорусів, малоросів, козаків)… Ця нація має свої безсумнівні особливі прикмети в мові і характері, які відрізняють її як від поляків, так і від великоросів…” [4]. Як зазначив знаний історик і багатолітній дослідник “Руської Трійці” й “Весни народів” 1848 р. Феодосій Стеблій, М. Шашкевичу судилося стати “прапором української національної ідеї в Галичині”. Символічно, що під час перепоховання М. Шашкевича 1893 р. на Личаківському цвинтарі, у Львові замайоріли національні прапори [5]. 

Ще однією знаковою постаттю українського національного руху в Галичині був Василь Подолинський (1815–1876). Влітку 1848 р. під час так званої “Весни народів” – революцій в низці країн Європи – він написав польською мовою брошуру “Słowo przestrogi” (“Слово перестороги”). Намагався видати її в м. Сяноку, але йому відмовили. Єдиний примірник 1913 р. знайшов літературознавець Василь Щурат. Першу наукову публікацію цієї праці здійснив у власному перекладі Ф. Стеблій 1994 р. в “Записках НТШ”. У ній автор звертається до польської громадськості з пропозицією припинити протистояння з українцями, налагодити взаємини на засадах демократії та рівноправності, а також наголошує на національній ідентичності українців, для яких свобода і національна самостійність – поняття нероздільні [6]. Виокремлює він також думку щодо європейського вибору України: “Так, ми – русини і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної Русі… Ніщо не може здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи… Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами…” [7].

Подолинський заповідав “воскресіння усієї Слов’янщини, федеративної та ліберальної, у яку міцно, по-руському вірю”. Актуальною є його думка щодо ролі середнього класу в боротьбі за незалежність. Йдеться про “інтриги вищих кіл, між якими мусить тиснутись середній стан, цей природний прихильник волі” [8]. Постулат про інтриги ґрунтовно засвоїли більшовики, винищуючи так званих куркулів. А сучасні олігархи руками приручених нардепів “відстрілюють” “прихильників волі” Податковим кодексом.

Одним з найвідоміших поборників усамостійнення й соборності України був Юліан Бачинський (1870–1940). Народжений на Тернопільщині. Навчався у Львівському та Берлінському університетах. Головна його праця – “Ukraina Irredenta” (“Україна уярмлена”), опублікована 5 січня 1895 р. у Львові шостою книжкою бібліотеки Дениса Лукіяновича [9]. Ключовим її постулатом була вимога: “Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ” [10]. 

У той же період кардинальних змін на політичній карті Європи, а саме 2 травня 1848 р. виникла перша легальна українська політична організація в Галичині – Головна Руська Рада. У програмній відозві до народу від 10 травня 1848 р. наголошувалося: “Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона Галицьку землю замешкує. Той народ був колись самодіяльний, рівнявся в славі найможнішим народам Європи, мав свою письменну мову, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом був у добрім буттю, заможним і сильним”. Рада делегувала своїх представників до Праги на Слов’янський з’їзд, де домоглася укладення угоди про рівноправність українців і поляків у Галичині, але її реалізації домогтися не вдалося. Вона також надсилала петиції та делегації до імператора і парламенту з вимогами надання Східній Галичині статусу окремішньої адміністративної одиниці з правами національно-територіальної автономії, створення української військової формації – національної гвардії, заснування Народного Дому. Протягом короткого часу свого існування (1848–1851) Головна Руська Рада утворила в Галичині близько 50 своїх філій, які сприяли пробудженню національного життя та піднесенню національного духу. 1849 р. у Львові на пожертви населення Народний Дім було засновано, однак згодом ним заволоділи москвофіли. Рада видавала також перший український часопис в Галичині – “Зорю Галицьку”, яка виходила від 15 травня 1848 р. до кінця 1857 р [11].

У 70–80-х роках позаминулого століття на українському громадсько-політичному небосхилі з’явилася зірка інтелектуала з Полтавщини Михайла Драгоманова. Він вважав, що вирішальними факторами розвитку національної самосвідомості є культурницька та освітня діяльність передової інтелігенції. Однією з головних складових цього процесу було усвідомлення соборності України, поділеної між кількома метрополіями. Кредо Драгоманова в культурі був раціоналізм, в політиці – федералізм, у соціальних процесах – демократизм [12]. Як адепт політичної автономії України, він зазначав, що без неї не може бути національної автономії. До федерації вільних народів українці мали б входити добровільно, як рівноправні її члени. В майбутньому вільна Європа становила б конфедерацію держав. Підгрунтям єднання вільних народів мали бути права людини та громадянина, місцеве самоврядування територій і національних громад [13]. Хвилювали Драгоманова й проблеми еміграції. Він радив, як уберегти молодь від “утікачки… од України і українства” до багатих країн, як служити глобальним інтересам на українських теренах [14]. Болючою на той час, як і нині в самостійній Україні, була проблема виживання української мови. Нехтуючи циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону друкування українською наукових, навчальних та релігійних книг, Драгоманов опублікував у газеті “Санкт-Петербургские ведомости” низку статей, в яких висловився проти політики російщення школи, науки й духовного життя. У праці “Малороссия в ее словесности” обстоював тезу, що український народ – спадкоємець не тільки козацтва, а й державницьких традицій Київської Русі й Галицького князівства [15]. 

Характеризуючи роль держави, Ю. Бачинський зазначав, що остаточною метою кожного народу є не держава, а його вільний культурний розвиток, а держава є засобом реалізації цієї мети. Політично самостійна “Україна буде мати тоді свої фінанси і свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну, і політику внутрішню, – буде панею у своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючися на інших і не спинювана в тій роботі чужими” [16]. Передбачив Бачинський і розпад великих імперій – Австро-Угорської і Російської. Остання, зокрема, економічно поділена на три території: польську, українську і російську, які, власне, й стануть основами незалежних держав. Хоча історичною метою є не створення національної держави, а благо окремого індивіда [17]. До такого розуміння функцій самостійної держави й донині не дійшли очільники сучасної України.

Високу оцінку праці Ю. Бачинського дав Іван Франко в однойменній статті-рецензії, опублікованій у Львові того ж 1895 р. Він виокремив найголовніші ідеї автора, зокрема, ті, що Україна “мусить швидше чи пізніше стати самостійною державою, витворити свою літературу і штуку [тобто, мистецтво], зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупчити їх довкола спеціяльних українських інтересів економічних”. І далі: “По виборенню політичної волі власне Україна буде найбільшим ворогом єдности з Росією, бо її економічні інтереси будуть на цій єдності найбільше терпіти” [18]. З викладеного Франко зробив однозначний висновок: “Раз відчута буде – у кого з національних, у кого з економічних причин – потреба політичної самостійности України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Европи і не зійде з нього поки не здійсниться” [19]. Доводиться констатувати непересічну слушність думок великого українського Поета й Мислителя й через сто років після мовленого та кількох десятиліть незалежності, зокрема щодо українізації суспільства й вивільнення держави з колоніальних пут “старшого брата”. 

Низку оригінальних тез висловив І. Франко й у статті “Поза межами можливого”, опублікований 1900 р. у львівському “Літературно-науковому віснику”. Для прикладу, він розвінчав тих перевертнів, які задля власної вигоди сьогодні протиставляють економічні інтереси голодного люду ідеалам самостійності, а завтра звинувачуватимуть народ у пріоритетності “шлункових” ідей. Насправді ж, соціальна боротьба зводиться до усунення економічного визиску з боку насамперед чужих, а потім і своїх визискувачів. Звідси, національно-економічні проблеми стимулюють націю до виборювання політичної самостійності, інакше неминучою є перспектива “економічного невільництва, занидіння, пауперизації культурного застою й упадку”. Щоб зберегти статус-кво, згадані політикани закликають дотримуватись “політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі вдолину… Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть у простій пропорції до зубожіння народної маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих… Чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас. Соціяльний спокій – це найкраща гарантія для п’явок висисати їх жертви” [20]. А тепер прикриймо рукою прізвище автора і запитаймо нашого сучасника, про Україну якого століття тут йдеться. “Звичайно, двадцять першого”, – почуємо у відповідь.

Цінуючи М. Драгоманова, який характеризував значення і становище українського народу як самостійної нації в розвитку духовних зв’язків між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю, І. Франко різко критикував його за позицію “міститися українству і політично, і літературно під одним дахом з російством”, як це робили М. Гоголь та М. Костомаров. Спроба Драгоманова ширити ці ідеї в Галичині зустріла рішучу відсіч. Адже, не маючи в душі ідеалу національної самостійності, “найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі”. Видавці творів Франка до 100-річчя від дня його народження назвали цю думку поета націоналістичним збоченням [21]. А загальноросійське море й надалі продовжувало (та й нині продовжує) поглинати найталановитіших українських діячів науки, техніки, літератури та мистецтва. На світанку ХХ століття І. Франко вважав, що ідеал національної самостійності лежить поки що поза межами можливого. Але тисячні стежки ведуть до його здійснення. І лише від усвідомлення цього ідеалу залежатиме, чи підуть українці тими стежками, чи звернуть на зовсім інші стежки [22].

Спричинився Львів до популяризації самостійницьких ідеалів завдяки ще одній унікальній постаті, якою був Микола Міхновський (1873–1921), нащадок стародавнього козацького роду, коріння якого сягали XVII ст., син священика з Полтавщини. 1890 р. став студентом юридичного факультету Київського університету й одразу долучився до українського національного руху. Але культурницька діяльність його не задовольняла. Він висунув гасло державної незалежності української нації. 1891 р. увійшов до таємної молодіжної організації “Братство тарасівців”, яку заснували кілька студентів Харківського та Київського університетів, за ініціативою Івана Липи. В Каневі біля могили Тараса Шевченка вони склали присягу на вірність Україні. Міхновський став ідеологом і одним з лідерів Братства. Написав політичну програму організації – перший публічно оголошений і опублікований документ українського самостійницького руху. Його зачитав Іван Липа в лютому 1893 р. на вечорі пам’яті Т. Шевченка в Харкові, а в квітні анонімно опублікувала друкарня НТШ у Львові в місячнику політики, науки і письменства “Правда” [23]. У 90-ті роковини першої публікації кредо Тарасівців згаданий документ передрукував з “Правди” мюнхенський журнал “Сучасність” [24], а на 100-річчя “Братства” за тим же джерелом автор цих рядків, зважаючи на буремні події початку 1990-х, вмістив його на сторінках львівської міської газети “Ратуша” [25]. З-поміж численних програмних засад виокремимо наступні: “Наука і життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нациєю, і як кожна нация, так і вона потрібує национальної волі для своєї праці й поступу”. Декларувалася також вимога повної автономії всіх народів, бо вони “у Росийській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу”. І одне з найвагоміших положень: “Нарід під проводом поступових своїх дітей знов стає до боротьби, змінивши тільки способи її: не вогнем і мечем добуває він тепера волю собі, а духом та розумом” [26]. Через століття цієї рекомендації було дотримано. 

На початку травня 1893 р. у Харкові відбулися численні обшуки та арешти членів “Братства”. 24 особи були притягнуті до відповідальності. Вироком від 24 листопада 1894 р. всіх ув’язнили. Міхновський арешту уник. Він долучився до створення 11.02. 1900 р. першої самостійницької політичної організації в Наддніпрянській Україні – Революційної Української Партії (РУП). На її зібранні виголосив доповідь, ключовою ідеєю якої була політична незалежність України. Того ж року його промова була опублікована у Львові окремою брошурою під назвою “Самостійна Україна”. Невід’ємною умовою самостійності Міхновський вважав соборність України, на той час розшматованої Росією та Австро-Угорщиною: “Ми виписали на своєму прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.

Перша світова війна внесла суттєві корективи в діяльність українських політичних організацій. Наддніпрянські політемігранти, зокрема колишні члени Революційної Української Партії, перетвореної в грудні 1905 р. в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), 4  серпня 1914 р. утворили у Львові Союз визволення України (СВУ), головою якого обрали Дмитра Донцова, а секретарем Володимира Дорошенка. Головною метою СВУ вважав державну незалежність та соборність України, якій відводив роль активного гравця в європейській політиці: “Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між західною Европою і Московщиною повстала самостійна українська держава. Потрібно се для осягнення і утревалення европейської рівноваги.., а для українського народу було б се здійсненнєм вікових його мрій і зусиль”. Осягнути плановане передбачалося через поразку Росії у війні, повалення царизму, відтак “на руїнах росийської імперії, сеї тюрми народів, встане Вільна Самостійна Україна”. У відозві СВУ “До громадської думки Европи!” висловлювалося сподівання на допомогу цивілізованих держав з “переконаннєм, що українська справа є рівночасно справою европейської демократії”. 

Самостійницькі ідеї попередників прислужилися піднесенню національної свідомості доволі широких кіл українського суспільства й підготували грунт для відновлення української державності під час визвольних змагань 1917–1921 рр. Після Лютневої революції 1917 р. й падіння російської монархії Товариство українських поступовців (нелегальна міжпартійна організація) ініціювало створення Української Центральної Ради (УЦР), яка постала 4(17) березня 1917 р. й перебрала на себе функції управління в Наддніпрянській Україні. Головою УЦР обрали Михайла Грушевського. УЦР 15 березня ухвалила відозву про скликання Українського національного конгресу, який відбувся 6–8 квітня у Києві за участю близько 1,5 тис. делегатів і гостей. Він обрав Центральну Раду й ухвалив їй наказ домагатися “автономії України в Федеративній Демократичній Російській Республіці з забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України”.

Збройним переворотом 25 жовтня (7 листопада) більшовики в Петрограді захопили владу. Стосунки між ними й Центральною Радою загострилися. Уночі проти 7 листопада на засіданні Малої Ради М. Грушевський зачитав Третій Універсал. У ньому зазначалося: “Однині Україна стає Українською Народньою Республікою”. 

Реальне усамостійнення України не входило до планів російських більшовиків. 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна й Троцького надіслав Центральній Раді ультимативну радіотелеграму, а 5 грудня ухвалив постанову: “Вважати Раду в стані війни з нами”.

Збройним виступом більшовиків 8–10 грудня у Харкові було встановлено радянську владу. А 12 грудня тридцятитисячна російська армія під проводом головнокомандувача радянських військ півдня Росії В. Антонова-Овсієнка перейшла кордон України. 14 грудня війська колишнього полковника російської жандармерії М. Муравйова вирушили на Київ. Назустріч їм виступила Перша українська юнацька (юнкерська) школа ім. Б. Хмельницького під командою А. Гончаренка та Студентська сотня під орудою Омельченка, загалом понад 600 осіб. Жорстокий бій біля станції Крути тривав цілий день 16 грудня. Близько 300 юнаків і 11 командирів було вбито, поранено й розстріляно більшовиками. Уцілілим в темряві вдалося відійти, передбачливо розібравши залізничну колію, чим на кілька днів затримали ворожий наступ. Підійшовши до Києва муравйовці п’ять діб, удень і вночі гарматним вогнем бомбардували місто. Увірвавшись до Києва 28 грудня, вони лише протягом однієї доби розстріляли близько 5 тисяч мешканців.

Відверта, неспровокована агресія “братньої” Росії нарешті переконала Центральну Раду в необхідності зробити вирішальний крок задля порятунку України – перетворити її з об’єкта в суб’єкт міжнародного права з повноваженнями самим українцям вирішувати власну долю. 9(22) січня М. Грушевський оголосив текст 4-го універсалу. Поіменним голосуванням (“за” – 39, “проти” – 4, “утрималися” – 6) його ухвалили. В Універсалі зазначалося: “Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”.

Ідея державної самостійності українського народу знайшла свій переконливий вияв у постанні Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулися представницькі збори українських послів (депутатів) австрійського парламенту та Галицького і Буковинського сеймів, делегатів від партій, які обрали Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем.

Наприкінці жовтня – на початку листопада відбувся розпад Австро-Угорської імперії. Приготувалася відновити свою незалежність і Польща, сподіваючись перебрати владу й у Східній Галичині. Випередивши поляків на один день українські військовики на чолі з Дмитром Вітовським в ніч на 1 листопада безкровно опанували ситуацію у Львові та на місцях. 17-річний вістун Степан Паньківський встановив національний прапор над львівською ратушею. У відозві від 1 листопада УНРада оголосила, що “волею українського народу утворилась на українських землях бувшої австро-угорської держави Українська Держава”, 9 листопада вона ухвалила її назву – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), а 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії. Історичного значення актом УНРади стала ухвала від 3 січня 1919 р. про злуку ЗУНР з УНР “в одну, одноцільну суверенну Народню Республіку”, підтверджена Універсалом Директорії УНР 22 січня 1919 р. Акт злуки наступного дня був ратифікований Трудовим Конгресом України. 

Але пропольська позиція Антанти й скерування з Франції в Україну вісімдесятитисячної польської армії генерала Юзефа Галлера з участю французьких офіцерів спричинили окупацію Галичини. Буковина опинилася під румунською окупацією, а Закарпаття – під чеською. Визволення України було відкладено до ліпших часів. 

Ідеологом нової хвилі боротьби за реалізацію національної ідеї став Дмитро Донцов (1883–1973). Він еволюціонував від марксизму до націоналізму. У доповіді “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” на другому всестудентському з’їзді 1913 р. у Львові окреслив програму антиросійської політики та висунув гасло відокремлення від Росії. Обстоював органічний зв’язок України з Заходом. Донцов означив націоналізм як “безумовне право нації на незалежне існування”. 

28 січня – 3 лютого 1929 р. в умовах утаємничення в одному з готелів за участю 30 осіб (16 галичан та 14 наддніпрянців) на першому конгресі ОУН у Відні відбулося створення Організації українських націоналістів. Після постатейного голосування в 0 год 33 хв. 3 лютого було прийнято статут “Устрій Організацій Українських Націоналістів”. Того ж дня близько полудня головою Проводу обрали Євгена Коновальця. В статуті, зокрема, зазначалося, що “для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава”.

Чергову спробу втілення української національної ідеї у вигляді незалежної держави виконали українці Закарпаття утворенням 8 жовтня 1938 р. держави Підкарпатська Русь на чолі з Августином Волошиним. 20 грудня 1938 р. державу перейменували на Карпатську Україну. У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина за згодою Німеччини розпочала її загарбання. Обраний 12 лютого 1939 р. Сейм 15 березня проголосив Карпатську Україну незалежною державою. В ухваленому ним законі зазначалося, що Карпатська Україна є президентською республікою, державною мовою визнана українська, державними символами – синьо-жовтий прапор, герб з ведмедем і тризубом св. Володимира Великого, гімном “Ще не вмерла Україна…” Президентом обрали А. Волошина. Незважаючи на запеклий опір військ Карпатської січі 16 березня 4-тисячна угорська армія захопила Хуст. Опір тривав ще протягом тижня. Загинуло 5 тис. закарпатців та кілька сот вояків з Галичини. Уряд емігрував за кордон.

Після початку німецько-радянської війни 30 червня у Львові в будинку “Просвіти” на пл. Ринок, 10 відбулися Народні Збори. У вступному слові заступник С. Бандери Ярослав Стецько підкреслив, що союз з Німеччиною можливий лише за умови визнання нею самостійності України та її уряду. Відтак він зачитав Акт про відновлення Української Держави. У ньому зазначалося: “Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів… взиває ввесь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава”.

3 липня німецькі чинники в Кракові намагалися залякати С. Бандеру репресіями та вимагали відкликати Акт, а після відмови 5 липня його заарештували й відправили до Берліна. 9 липня так само вчинили з Я. Стецьком. Згодом обох відправили в концтабір Заксенгаузен. Гітлер наказав “усіх членів організації Бандери негайно заарештувати”. По всій Україні восени 1941 р. відбулися арешти й розстріли членів ОУН. Під репресії потрапили понад 2 тис. осіб. Організація перейшла в підпілля і розпочала підготовку збройного опору німецьким окупантам, яка реалізувалася створенням УПА.

1943 рік став поворотним у Другій світовій війні. Німецька армія зазнала низки поразок і на порядку денному постала проблема повернення в Україну радянського репресивного режиму. Задля опрацювання стратегії й тактики визвольної боротьби в нових умовах 21–25 серпня 1943 р. в с. Золота Слобода Козівського району на Тернопільщині зібрався III Надзвичайний Великий Збір ОУН(б) за участі близько 20 делегатів. Збір затвердив Р. Шухевича Головою Бюро Проводу ОУН. Найпильнішу увагу було приділено перегляду програмних положень Організації. Майбутній соціальний лад передбачав “свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду”, “повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру”, “рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, рівне право на працю, заробіток і відпочинок”, “вільну, українську по формі й по змісту культуру”, тобто набував соціал-демократичного характеру. Замість гасла “Україна для українців” пропонувалося гасло “Воля народам і людині”. 

Черговим поважним кроком в матеріалізації української національної ідеї став ініційований Р. Шухевичем Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, який відбувся 11–15 липня 1944 р. поблизу с. Сприня Самбірського району на Львівщині. На Збір у лісничівку прибув 21 делегат від різних регіонів України. Було ухвалено “Тимчасовий устрій”, “Плятформу”, “Універсал” УГВР та “Присягу вояка УПА”. В “Тимчасовому устрої” зазначалося, що “УГВР – це верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД”. Його Великий Збір визнавався найвищою законодавчою владою. Між Великими Зборами ці функції належали Президії на чолі з Президентом УГВР. На цю посаду обрали Кирила Осьмака – колишнього члена Центральної Ради з Полтавщини. Виконавча влада належала Генеральному Секретаріату (кабінету міністрів), який очолив Р. Шухевич. На першому засіданні Президії УГВР, яке відбулося 25 липня 1944 р. поблизу станції Бусовисько Старосамбірського району, було визначено склад Закордонного представництва УГВР з повноваженнями представляти інтереси Ради перед іноземними державами та українською діаспорою.

“Плятформа УГВР” визначила цілі і завдання Ради та основні ідейно-програмові принципи, з-поміж яких виокремимо наступні: “Об’єднати й координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД)”. “УГВР об’єднує всі провідні політичні елементи, незалежно від їх ідейного світогляду та політично-групової приналежности, що стоять на ґрунті політичної суверенности української держави та політичної незалежности українських визвольних прагнень”. Передбачалося також “забезпечення народно-демократичного способу визначення політичного устрою в Українській Державі шляхом загального народного представництва; забезпечення свободи думки, світогляду й віри”, справедливого соціального ладу, справжньої законності й рівності всіх громадян перед законом, всіх громадських прав усім національним меншостям тощо. Боротьбу за УССД УГВР планувала проводити в союзі з усіма поневоленими народами, які визнають право України на політичну незалежність. З усіма сусідами заповідалося мирне співжиття на засадах “взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу”.

Від середини 1950-х рр. починається заключний етап національно-визвольної боротьби українського народу, коли зброєю стало слово. В Україні все ж виникло чимало підпільних організацій, низка з яких викладала свої погляди на радянський режим, шляхи осягнення державної самостійності та будівництва демократичного суспільства в своїх програмних документах. 

Так, підпільна організація “Об’єднання”, створена політв’язнями на чолі з Ярославом Гасюком 1956 р. в м. Інті Комі АРСР, вважала себе складовою частиною ОУН і продовжувачем боротьби за Українську самостійну соборну державу. Її кредо полягало в наступному: “Тільки у власній, економічно та політично незалежній державі український народ повністю користуватиметься багатствами рідної землі і плодами своєї праці”. Право на самостійність підпільники вважали прерогативою не лише українського, а й усіх інших народів.

Український національний комітет (УНК), заснований у Львові 1957 р. Богданом Грициною та Іваном Ковалем, головною метою проголосив вихід України з СРСР та утворення незалежної держави мирним, конституційним шляхом. Його програмними засадами були: прийняття нової конституції, всенародне обрання владних структур, ліквідація колгоспів і проведення земельної реформи, запровадження реальної свободи слова та друку, створення української національної армії, встановлення суверенних кордонів, опора на допомогу вільних країн Заходу.

У 1959–1961 рр. на Львівщині діяла Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), утворена працівником Радехівського райкому партії юристом Левком Лук’яненком. Вона прагнула стати альтернативною щодо КПРС партією, здатною повести боротьбу за демократизацію суспільства, а згодом – за вихід України з СРСР мирним, конституційним шляхом через референдум й утворення незалежної держави. УРСС домагалася дотримання декларованих політичних свобод, права об’єднання у політичні партії, ліквідації цензури, запровадження альтернативних виборів, дерусифікації армії та перетворення її в національні збройні сили, свободи різних форм господарювання тощо. Боротьбу за самостійну Україну УРСС вважала справою всіх її громадян, незалежно від національності. Міжнародний національно-визвольний рух вона трактувала як союзника у боротьбі за незалежність. Передбачалося позбутись ізоляції України від зовнішнього світу та встановити паритетні взаємини з іншими державами. УРСС однією з перших у повоєнний час поставила питання про визнання боротьби УПА національно-визвольною. 

Найбільш розгорнуту програму самостійницького державотворення запропонував Український національний фронт (УНФ) Дмитра Квецка та Зіновія Красівського, який діяв переважно на західних теренах республіки в 1964–1967 рр. У багатьох документах УНФ, насамперед у “Програмових вимогах українського Національного Фронту”, зазначалося, що кінцевою метою боротьби є розпад СРСР та утворення Української самостійної держави в її етнічних межах. Досягнути її передбачалося згуртуванням свідомих елементів суспільства в політичну організацію шляхом пропаганди її завдань і цілей підпільним журналом “Воля і Батьківщина” і референдумом щодо виходу з СРСР. У незалежній Україні належало ліквідувати комуністичний тоталітарний режим, розпустити КПУ, ЛКСМУ та піонерську організацію, націоналізувати їх майно, побудувати державу загального інтересу, де панували б народовладдя, соціальна справедливість, свобода, право. Суспільство мало б стати асоціацією вільних громадян із представницькою владою, сформованою шляхом вільних виборів з кількох кандидатів на багатопартійній основі. Гарантувалися свобода друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду.

Важливими атрибутами самостійної Української держави УНФ вважав національний гімн “Ще не вмерла Україна” на слова Павла Чубинського та мелодію Михайла Вербицького, національний герб у вигляді тризуба, успадкованого як великокняжий знак Володимира Великого, та національний синьо-жовтий прапор.

Українська загальнонародна організація (УЗНО) була створена дванадцятьма патріотами України 7 січня 1961 р. в с. Солукові Долинського району на Івано-Франківщині за ініціативою колишнього керівника підпільної молодіжної організації ОУН “Нескорені” (1951–1959) Миколи Крайника (“Привида”) та колишнього станичного ОУН Григорія Диндина (“Воробця”). 

У програмних документах УЗНО (УНФ-2) головною метою було визначено проголошення Української самостійної держави шляхом виходу України з СРСР у відповідності з 14-ою статтею Конституції УРСР. Форма реалізації цього права – всенародний референдум. Для агітації за його проведення і створювалася підпільна організація, яка зобов'язалася використовувати у своїй діяльності лише мирні, конституційні засоби. Після здобуття самостійності в Україні мало бути побудоване вільне й демократичне суспільство політичної рівноправності, соціальної справедливості й національної рівності. Гарантувалися забезпечення справжньої свободи слова, друку, зборів, демонстрацій, віросповідань, прав людини, проведення вільних виборів, відкритість і незалежність судів. З-поміж інших аспектів програмних намірів УЗНО виділимо необхідність утворення національної армії, виходу з Варшавського військового договору, виведення військових баз чужоземних держав з території України, запровадження національної валюти. Рішуче виступаючи проти русифікації, УЗНО пропонувала застосовувати до її адептів статтю 103 Конституції УРСР щодо відповідальності за встановлення прямих чи посередніх переваг громадян залежно від їх расової або національної приналежності, закликала захищати українську науку, культуру, мову, історію від наступу шовіністів. 

Дві студентські таємні організації – Український національно-визвольний фронт Зоряна Попадюка (1968–1973) та група Степана Слуки з історичного факультету Львівського університету (1972–1973) – також виступали за здобуття Україною державної незалежності через вихід її з СРСР мирним шляхом. Вірогідним вважали і розпад СРСР. У вільній державі мав бути встановлений демократичний суспільний устрій, а проголошені політичні свободи — наповнені реальним змістом. Діяльність комуністичної партії пропонувалося заборонити, а замість колгоспів і радгоспів запровадити фермерські господарства. Україна повинна була б утворити національні збройні сили, надати державний статус українській мові з обов’язковим володінням нею всіма мешканцями республіки.

У середині 70-х років антирежимний рух реалізувався у ще одній своїй іпостасі – як правозахисний. Підписаний у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключний Акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, невдовзі опублікований в СРСР, зродив надії на можливість легальної критики системи, а звідси – й її удосконалення. Здійснювати це сподівалися перебуваючи у правовому полі гуманітарних статей Заключного Акта, тобто визнаних СРСР міжнародних засад демократичного, цивілізованого суспільства, коли інакомислення трактується як норма громадянського співжиття. Для нагляду за дотриманням в СРСР згаданих гуманітарних статей першою (12 травня 1976 р.) виникла Московська Гельсінкська група, а слідом за нею (9 листопада 1976 р.) – Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Українську Гельсінкську групу (УГГ) утворили, відкрито вказавши свої прізвища й адреси, десять членів-засновників з усіх основних регіонів України, а очолив її відомий письменник, колишній секретар парткому СПУ Микола Руденко. Але сподівання на дотримання СРСР міжнародних угод у черговий раз виявилися марними. Майже всі члени-засновники УГГ, а згодом і ті, хто ставав на їх місце, були ув’язнені. Однак діяльності вони не припинили. У зверненні 18 українських політв’язнів (літо 1979 p.), 11 з яких були членами УГГ, акцентувалося: “Мета руху – вихід України зі складу т. зв. СРСР і створення незалежної демократичної української держави”. На відміну від інших правозахисних груп у СРСР УГГ не саморозпустилася, а 1988 р. перетворилася в Українську Гельсінкську спілку.

Реалізація національної ідеї в сенсі створення Української самостійної соборної держави в 1989–1991 рр. випала на долю Народного руху України, який не лише акумулював політичні й духовні надбання попередників, а й консолідував усі державотворчі сили, тобто став тією альтернативною, незалежною громадською організацією, якій було під силу виконання програмних положень УГС. 

В ухваленій 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України зазначалося: “Верховна Рада Української РСР … проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. 

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, підтверджений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. 8 грудня 1991 р. лідери Білорусі, Росії та України Станіслав Шушкевич, Борис Єльцин і Леонід Кравчук підписали угоду про ліквідацію державного утворення під назвою СРСР.Здійснилася мрія українського народу щодо здобуття самостійної соборної Української держави.

Українська національна ідея за час від усвідомлення до втілення пройшла складний шлях, сповнений світлих і трагічних сторінок. Вона зазнала жорстокого переслідування як з боку прийшлих колонізаторів, так і від власних манкуртів. Але після кількох невдалих спроб головна її складова – державна незалежність – всенародною волею була реалізована. Однак втрата самостійності й досі не позбавлена загрозливої вірогідності, зокрема через новоімперські амбіції “старшого брата” у вигляді новітньої російсько-української війни. 

Тому й сьогодні актуальними залишаються звернені до молоді слова духовного світоча нації Івана Франка: “Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя.., величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”. 

1. Грицак Я. Початки національного відродження // Історія України [відп. ред. Ю. Сливка, керівник авт. кол. Ю. Зайцев]. Вид. 4-те. Львів: Світ, 2003. С. 203–205; Стеблій Ф. “Слово перестороги” В. Подолинського // Український історичний журнал. 1966. № 12. С. 44.

2. Статут Кирило-Мефодіївського братства // http://thales2002.narod.ru/kmb.html.

3. Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Зібрання творів у 50-ти т. Т. 26. К.: Наукова думка, 1980. С. 90.

4. Шашкевич М. Русини // Стеблій Ф. Маркіян Шашкевич – провісник незалежності соборної України. Історико-культурний нарис / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Шашкевичівська комісія. Львів, 2011. С. 31.

5. Стеблій Ф. Фундатор “Руської Трійці” // Маркіян Шашкевич… – С. 5; Патер І. Українська самостійна думка на зламі XIX–XX століть // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 9. Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2001. С. 498.

6. Стеблій Ф. Визначна пам’ятка української політичної думки // Подолинський В. Слово перестороги / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України [упоряд. Ф. Стеблій]. Львів, 2001. С. XIII.

7. Подолинський В. Слово перестороги. С. 51.

8. Подолинський В. Слово перестороги. С. 56, 59.

9. zik.ua/ua/news/2012/01/05/327359 (30.08.2012 р.); Грицак Я. До генези ідеї політичної самостійності України // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. Вип. 1. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1994. С. 131.

10.  uk.wikipedia.org/wiki/Бачинський_Юліан_Олександрович.

11. Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772–1880 рр.) / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Упоряд. Феодосій Стеблій. – Львів, 2006. С. 69–70, 78.

12. Лисий І. Драгоманов Михайло Петрович // http://litopys.org.ua/fdm12.htm. (28.08.2012 р.)

13. Огородник І. Михайло Драгоманов // Історія філософської думки в Україні // http://pidruchniki_ws/13820328/filosofiya/oleksandr_kistyakivskiy

14. Мислович Н. Драгоманов Михайло Петрович – учений, політик, публіцист. До 170-річчя від дня народження// http://kpi.ua/dragomanov

15. http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=11909&pg=0.

16. school.xvatit.com/index.php. (30.08.2012 р.)

17. Кірюхін Д. Незвичний марксизм. Боротьба Юліана Бачинського за незалежність України // День. 2004. 4 червня.

18. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. Документи і матеріяли до історії української політичної думки. Нью-Йорк: Вид-во “Пролог”, 1964. С. 133.

19. Франко І. Ukraina irredenta. С. 137.

20. Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України. С. 144–146.

21. Франко І. Поза межами можливого. С. 148–149, 153.

22. Франко І. Поза межами можливого. С. 151–152.

23. Див.: Зайцев Ю. До 100-річчя заснування “Братства тарасівців” // Ратуша. 1991. 24–25 червня; uk.wikipedia.org/wiki/Міхновський_Микола_Іванович. (7.09.2012 р.)

24. Програмові засади Братства Тарасівців // Сучасність. 1983. Ч. 1–2. С. 295–301.

25. Profession de foj молодих українців. Читане на Тарасові роковини 1893 р. в універзитетському місті на Україні // Ратуша. 1991. 24–25 червня. [Публікація Ю. Зайцева.]

26. Profession de foj молодих українців.

27. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.) // Львів: Світ, 1996. С. 325; Грицак Я. Політизація українського руху в Російській імперії // Історія України. С. 217.

28. Міхновський М. Самостійна Україна //http://www.run.org.ua/avtory/mikhnovskyy-mykola/86.html. (11.09.2012 р.)

29. Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Львів, 2000. С. 73–74, 76, 82, 308; Наша плятформа // Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті. Документи і матеріяли. Т. 1. Б.м.: Сучасність, 1983. С. 216–217; До громадської думки Європи! // Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті. С. 219–221.

30. Велика Українська Революція: Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року / Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк, 1967. С. 5–9, 11–12, 64.

31. Велика Українська Революція. С. 30, 70-73.

32. Ультиматум російського Совєта народ. Комісарів Українській Народній Республіці // Велика Українська Революція. С. 92–94.

33. Гриневич Л. Військове будівництво в Радянській Україні (1917 – початок 30-х років ХХ ст.) // Історія українського війська (1917–1995). Упоряд. Я. Дашкевич. Львів: Світ, 1996. С. 33.

34. Історія України. С. 240, 475; Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, “Просвіта”, 1996. С. 92; Мартос Б. Правда про Крути // Визвольний здвиг України. С. 116–118; Гриневич Л. Вказ. праця. С. 62.

35. Велика Українська Революція. С. 46–47.

36. Велика Українська Революція. С. 74–77.

37. Конституційні акти України 1917–1920: Невідомі конституції України. К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. С. 92.

38. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів: НТШ, 1991. С. 94–95; Литвин М., Науменко К. Вказ. праця. С. 31–43, 126–135; Конституційні акти України. С. 96, 126–127.

39. Сварник Г. Донцов Дмитро // Енциклопедія Львова. Т. 2 / [за ред. А. Козицького]. Львів: Літопис, 2008. С. 129–130; Юні та студентські роки Дмитра Донцова // http://www.ukrstor.com/ukrstor/donzow_bio.html. (17.09.2012 р.)

40. Донцов Д. Націоналізм. Третє видання. Лондон, Торонто: Українська Видавнича Спілка, Ліга Визволення України, 1966. С. 3, 13, 62, 104, 214, 314, 324–327.

41. Муравський В. Передмова // Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: Док. і мат. / [упоряд. В. Муравський]; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника; Центр досліджень визвольного руху. Львів, 2006. С. 5, 7.

42. Устрій Організації Українських націоналістів // Конгрес Українських Націоналістів 1929 р. С. 285–286.

43. Росоха С. Військо Закарпатської України // Історія українського війська. С. 468–481; Жуковський А., Субтельний О. Вказ. праця. С. 112–113; Зайцев О. Західні землі України в міжвоєнний період  О. Зайцев // Історія України. С. 303–305; Проголошення самостійности Карпатської України // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріяли. Т. 2. Б.м.: Сучасність, 1983. С. 398.

44. Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. // Українське державотворення: Акт 30 червня 1941. Зб. док. і мат. Львів; Київ: Піраміда, 2001. С. XII–XIV.

45. Акт відновлення Української Держави // Українське державотворення. С. 123.

46. Кук В. Вказ. праця. С. XIV–XV, XXI–XXII; Науменко К. Радянсько-німецька війна // Історія України. С. 318–319, 331–333.

47. Матеріяли III Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів (С. Бандери) // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т. 3. С. 65–72; Киричук Ю. Український національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. Львів: Добра справа, 2003. С. 131–132; Кентій А. , Лозицький В. Від бойовика УВО до Головного командира УПА // Життя і боротьба генерала “Тараса Чупринки” (1907–1950): Документи і матеріали. Літопис УПА. Нова серія, том 10. Київ; Торонто, 2007. С. 29–30.

48. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради // Визвольний шлях. 2004. Кн. 7(676). С. 88–101; Основні документи УГВР: 11–15 липня 1944 // Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. Кн. перша. 1944–1945 // Літопис УПА. Т. 8. Львів: Літопис, 1992. С. 27–33.

49. Основні документи УГВР… – С. 35–38.

50. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБ України). Спр. П 69861. Т. 14. Арк. 3; Христинич Б. На шляхах до до волі. Підпільна організація “Об’єднання” (1956–1959) [Вступна стаття Ю. Зайцева]. Львів, 2004. С. 405.

51. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1998. С. 76–78; Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Романом Гурним 27.01.1996 р.; Федик І. Розстріляні в 1962… // Українське слово. 1992. 19 березня.

52. Розширений проект програми Української робітничо-селянської спілки(УРСС) // Лук’яненко Л.Г. Не дам загинуть Україні! – К.: Софія, 1994. С. 10–34; Нотатки учасника 1-ої наради Спілки боротьби за демократизацію. Лук’яненко Л.Г. Не дам загинуть Україні!. С. 36–43; Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Левком Лук’яненком 27.03.2010 р.

 

53. Розширений проект програми УРСС. С. 20.

54. Докладніше див.: Український національний фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М. Дубас, Ю. Зайцев. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. 680 с.

55. Програмові вимоги Українського Національного Фронту (Проект) // Воля і Батьківщина. 1965. Ч. 5. Лютий. С. 1–12; ГДА СБ України, м. Івано-Франківськ. Спр. 7536 П. Т. 15. Арк. 243–259; Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Дмитром Квецком 3.04.1997 р.

56. ГДА СБ України, м. Івано-Франківськ. Спр. 7536 П. Т. 15. Арк. 243–259; Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Дмитром Квецком 3.04.1997 р.

57. Докладніше див.: Українська загальнонародна організація (УНФ–2). Дослідження, документи, матеріали. У 2 т.: Т. 1 / Упоряд. і відп. ред. Ю. Зайцев – Львів: Афіша, 2005. 704 с.

58. ГДА СБ України, м. Івано-Франківськ. Спр. 7535 П. Т. 15. Арк. 2–5, 16–17; Зайцев Ю. Тридцятилітнє протистояння тоталітаризмові: Українська загальнонародна організація (УНФ-2). С. 3–32; Аудіоінтерв’ю Юрія Зайцева з Миколою Крайником 18.02.1997 р.

59. Аудіоінтерв’ю автора з Зоряном Попадюком 27.03.1996 р.; Інформація ЦК КП України Центральному Комітету КПРС про ідеологічну роботу. 23 квітня 1973 р. // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: у 2 ч. / Упоряд. І.О. Красіна, В.Ф. Панібудьласка. Київ, 1997. Ч. 2. С. 501-502; Будзінський Т. Діяльність нелегальної групи студентів історичного факультету Львівського університету (1972–1973): Дипломна робота. Львів, 1995. С. 54–64.

60. Український правозахисний рух: Документи й матеріяли Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Торонто; Балтимор: Смолоскип, 1978. С. 10–14.

61. Зайцев Ю. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод // Довідник з історії України. С. 914–916;

62. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріяли. Т. 3. С. 374.

63. Голубець М. Народний Рух України. Львівщина. Рік перший. Львів: ПОЛЛІ, 1998. С. 5–9.

64.  Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 31. Ст. 429.

65. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі // Націоналізм: Антологія / [упор. О. Проценко, В. Лісовий]. К.: Смолоскип, 2000. С. 174.