Коротка історія видання УГС «Львівські новини» на тлі доби

Мирослав Левицький,
член УГС з липня 1988 року, журналіст, публіцист, член НСЖУ та НСПУ

 

«Те, що не записано — того не було», — гласить древня істина. Окрім цього, відкрита інформація є невід’ємною складовою чесної, публічної політики. Ці засади добре розуміли й непохитно їх дотримувалися співавтори історичної «Декларації принципів Української Гельсінської спілки» та «Статуту УГС», себто фактичні засновники УГС — В’ячеслав Чорновіл та Богдан і Михайло Горині. Тому практично з першого дня існування Української Гельсінської спілки утворюється «Інформатор УГС», який видавала інформаційна служба УГС під керівництвом В. Чорновола. А «Український вісник» у нових політичних реаліях трансформувався у більш динамічний «Український вісник експрес».

Поява УГС — фактично опозиційної до КПРС структури, яка під правозахисними гаслами ставила відверто політичні цілі, активізувала суспільні процеси. Вже за лічені тижні «Інформатор УГС» не міг охопити усіх подій, які тоді відбувалися у національно-демократичному середовищі УРСР, коли ідея самостійності України знаходила позитивне сприйняття у все ширших прошарках населення України. Тим паче, що в «Інформаторі» віддзеркалювалися не лише угаесівські події, а й прояви компартійної реакції й холуйства. Були вісті про події в інших, як тоді називалися, неформальних організаціях. Навіть тих, як згодом виявилося, що утворювалися за дорученням комсомолу. Там розуміли, що активізованої УГС хвилі національного піднесення вже не спинити, проте сподівалися, що керівники УГС будуть з часом арештовані, а вони зможуть піднятися на вершину процесу.

Про ці складні події у Львові кінця 1980-их рр. розповідає їх учасниця, на той час машиністка українських позацензурних видань (тоді в Україні вони виходили лише як машинописні копії), а згодом журналістка видань УГС Галина Левицька: «Із оприлюдненням у липні 1988 року у Львові «Декларації принципів УГС» розпочинається активне життя вже не з виходом самвидавчих журналів, а пресових бюлетенів. Зокрема, таким був «Інформатор», до якого я мала лише опосередковане відношення. Я збирала і записувала по телефону інформацію, відтак передавала її В’ячеславу Чорноволу, а пізніше Володимиру Яворському для остаточного редагування»[1].

Однак невдовзі в інформаційній сфері в праці УГС стали виникати проблеми. І вони ніяк не пов’язані із усе активнішим оббріхуванням компартійними органами КПУ керівного ядра УГС, якому в традиційному для російських холуїв стилі, «шилася» «зрада» інтересів «трудового народу». Про ці проблеми розповідає вже згадана учасниця тих історичних подій Г. Левицька: «На щотижневі ради ЛОО УГС в квартирі Богдана Гориня у Львові за адресою вул. Кульчицької 15, пом. 94 збиралися голови районних організацій. І кожного разу привозили із собою матеріали. Згодом цих матеріалів ставало все більше й більше і їх менше друкували в «Інформаторі». Тому почали виникати незадоволення серед членів УГС із районів, що їхні матеріали не були поміщені в «Інформаторі», який доволі широко, як на ті часи поширювався, дуже активно цитований за кордоном, зокрема, у передачах «Радіо Свобода» українською мовою, які транслювалися до України»[2].

Тому найбільші з обласних організацій УГС у міру можливостей створюють власні видання. Друкованим органом Львівської організації УГС був спочатку щомісячний самвидавний історико-документальний журнал «Львівські новини», який згодом — в грудні 1989 року — трансформувався у щотижневу, а відтак інформаційно більш оперативну, експрес-хроніку під цією ж назвою.

В «Енциклопедії сучасної України» про це позацензурне видання читаємо: «Львівські новини» — інформаційний бюлетень. Виходив у самвидаві 1988 (від серпня — 2 випуски) і 1989 (12 випусків) як орган Львівської обласної ради Української Гельсінської спілки. Мав рубрики: «Матеріали прес-служби УГС», «З літопису подій», «Огляд преси», «Статті, документи. Свідчення», «Сторінки історії», «Релігія», «Література і мистецтво», «Листи». Вміщував заяви, звернення, відозви, статті, резолюції конференцій, мітингів, репортажі про актуальні події суспільно-політичного життя України, впровадження національної символіки, захист культурної й історичної спадщини та інші матеріали Української Гельсінської спілки й міжнародних правозахисних організацій; тексти виступів багатьох правозахисників, зокрема Б. Гориня, Л. Лук’яненка, С. Хмари, В. Чорновола, а також інформацію про їхнє переслідування з боку влади; календар пам’ятних дат і подій; випуски «Інформатора» й окремі випуски «Листка прес-служби УГС». До складу редколегії входили Б. Горинь (головний редактор), Г. Левицька, В. Балита, І. Деркач, В. Яворський. Від грудня 1989 до початку 1993 також виходив інформаційно-публіцистичний тижневик з однойменною назвою. Спочатку його готували Б. Горинь, Р. Кутнів, Г. Левицька, Б. Матіяшек, О. Павлишин, від випуску 1 (56) за 1991 — Г. Левицька та М. Левицький. Тижневик вміщував оперативну інформацію про масові політичні заходи й хроніку виборчої боротьби, критикував владу за спротив демократичним перетворенням».

Без перебільшення можна сказати, що і журнал, і бюлетень «Львівські новини» посіли помітне місце у становленні української незалежної преси. На цьому наголошую зовсім не тому, що я мав до нього відношення.

Спочатку як український журналіст з Варшави я мав опосередковане відношення. Усього десь два чи три матеріали я подавав до щомісячного журналу під псевдонімом. І також за моїм посередництвом цей журнал передавався через Варшаву до середовищ української діаспори. Хоч це був не єдиний шлях передачі українських позацензурних видань до українських середовищ у країнах Заходу. Там окремі з матеріалів прес-служби УГС передруковувалися українськими газетами, що засвідчує нині вільно доступний електронний архів газети «Свобода», що й досі виходить у США.

З окремих матеріалів з «Львівських новин» робилися переклади на західні мови і розсилалися до західних ЗМІ. А ось у сусідній Польщі з тим виникали проблеми здебільшого політичного плану.

Хоч я на той час працював у Варшаві, будучи закордонним представником УГС у Польщі, проте польськомовні статті про основні події у середовищі демократичної України на основі матеріалів УГС мав змогу друкувати щойно у другій половині 1989 року, коли обраний до Сейму Польщі в червні 1989 року український науковець з Кракова — доктор Володимир Мокрий рекомендував мене польськомовному позацензурному виданню «Огляд аґенційних новин» (Przegląd wiadomości agencyjnych).

Без цієї рекомендації мені важко було вийти на опозиційні середовища. І не лише справа стосується того, що як мені сказав ще в 1987 році, себто на 4 році праці в редакції української газети у Польщі «Наше слово» один високий рангом офіцер спецслужби комуністичної Польщі, що кожний мій крок фіксується спецслужбою. І як журналіста, і як громадського діяча. Тоді на мене, окрім журналістських обов’язків «повісили» керівництво варшавською ланкою Українського суспільно-культурного товариства — офіційної організації українців у Польщі.

Як відомо, офіційною датою створення УГС вважається 7 липня 1988 року, коли на величному мітингу було зачитано Декларацію принципів УГС. Про створення УГС я дізнався вже незабаром, коли 15 липня прибув з Варшави до Львова у відпустку. Будучи вихованим у дусі віри, що російська імперія за її злодіяння буде покарана, розпадеться на шматочки і звузиться до маленького «острівця» навколо Москви, я без вагань приєднався до УГС. На це рішення вплинуло розуміння логіки подій, небажання бути лише пасивним спостерігачем епохальних процесів, а прагнення стати їх активним учасником.

Оскілки тоді я працював у Варшаві, то від членів-засновників УГС — братів Богдана і Михайла Горинів я отримав доручення створити в Варшаві закордоне представництво УГС. Його головним завданням мало поширення у Польщі інформації про діяльність як УГС так і загалом усіх антиколоніальних рухів. Повернувшись у серпні до Варшави я приступив до виконання поставленого засновниками УГС завдання. Проте, тут виникли несподівані проблеми. Усі, кого я у Варшаві вважав українським патріотом, антикомуністом, відкинули мою пропозицію про приєднання до формування закордонного представництва УГС у Варшаві. Спочатку я звертався до двовх редакційних колег, а згодом до варшавських громадських діячів. Замість хоча б очікуваної підтримки спостерігав я стриманість і навіть деяку настороженість. Незабаром одна з працівниць редакції (з етичних міркувань не буду називати її прізвища) сказала мені у пориві відвертості: «Ти так відкрито говориш про самостійну Україну і про неминучий розпад СРСР, що тебе вважають провокатором»…

«І ви також так вважаєте?» — запитав я редакційну колегу. Вона у відповіді була щирою: «Ти ж закінчував вищу школу в СРСР, тому всяке може бути з тобою. Або ти просто наївний і не розумієш, що світ, боячись «атома» СРСР у всьому буде йому потурати»… Чи таким мисленням керував лише страх, спричинений комуністичними практиками «вправляння мозків», чи це було «кимсь» запрограмоване аби зруйнувати варшавський канал виходу у світ новин від українських самостійницьких сил? Тим паче, що особа, про яку тут згадую значиться в оприлюднених нині списках інформаторів спецслужб комуністичної Польщі.

І це ще не всі спроби руйнування інформаційного каналу з України. Особи, яких переконали, що я «провокатор» вирішити про це «попередити», патріотів в Україні. Про ці нюанси вважаю за доцільне тут згадати, бо у дослідженнях того дуже цікавого часу великої надії і великого піднесення є багато спрощень.

Оскільки позацензурні видання у Польщі розповсюджувалися у закритих середовищах довірених осіб, то ж до появи у Варшаві Володимира Мокрого з Кракова я не мав до них доступу.

А для тодішніх офіційних польських видань, у першу чергу для рупора ПОРП — «Трибуни люду» усі нові політичні структури  в СРСР були деструктивно-радикальним утвореннями, які руйнують усталений порядок світу, соціалістичну «співдружність». І то не була їхня власна думка. Судячи з плутанини навіть у назві УГС, польські ідеологічні цербери інформацію про те, що і хто не може потрапляти на сторінки польських офіційних видань отримували від кремлівських «консультантів». Тривалий час під впливом тих «консультантів» перебував також і тижневик «Наше слово», у якому я тоді працював. Тоді не тільки не можна було нічого відкрито згадувати про УГС та її керівників, а не проходили спроби у завуальованій формі подати інформацію про політичні процеси, до яких причетна УГС. Непростими були дискусії з тодішнім редактором газети паном Мирославом Вербовим. Він, дотримуючись думки, що велике по-справжньому можна побачити тільки здалеку, доводив мені, посилаючись на думку «авторитетних киян», що утворення УГС викличе лють московської реакції, посилить русифікаторські процеси і приведе до повного знищення України як національного суб’єкта СРСР.

Ставлення до керівництва УГС почало змінюватися після революційного фестивалю української пісні в місті Сопот в липні 1989 року, на чому більш детально зупинюся згодом. Спочатку йшли згадки про цю структуру у формі скорочених передруків з відомої й нині «Газети виборчої». Згодом згадки про УГС стали з’являтися у листах читачів до редакції. Кардинально у редакції, у якій я тоді працював, змінилося ставлення до УГС після відставки старого керівного складу УСТК у жовтні 1989 року на чолі з Євгеном Коханом. Коли для інформації про історичний ланцюг скорботи проведений у Львові УГС 17 вересня 1989 року ще не могло було й мови, то вже з приводу приїзду до Варшави в кінці листопада 1989 року голови Секретаріату НРУ, співзасновника і виконавчого секретаря УГС — Михайла Гориня вже не треба було випрошувати дозволу на написання інформації про його перебування у Варшаві. Я вже мав редакційне доручення зробити широкий матеріал про цей приїзд українського дисидента. Поставлене завдання я реалізував у формі інтерв’ю, яке нині має вже історичну вартість[3]. У ньому, здається, вперше на сторінках «Нашого слова» була згадка про УГС, висловлена устами її провідного діяча. Чи до того у період між відставкою керівництва УСКТ та приїздом до Варшави М. Гориня були якісь загадки про  УГС у рубриці «Нашого слова» «За рідну мову, національну гідність» — на пам’ятаю. 

Торкаючись місця УГС у тодішньому українському політичному процесі М. Горинь сказав: «Тому, що я є членом УГС, то моє представлення членів Спілки може бути необ’єктивним. У мене таке створилось враження, що члени Української Гельсінської спілки завжди стояли в центрі тих процесів, які відбувались на Україні і привели до створення у вересні 1989 року масової органі­зації Народний рух України. Я сказав би, що це оцей перець, який «українському борщеві» на­дає радикального спрямування. Зараз партійний апарат ста­рається деморалізувати Рух, відірвати від нього членів УГС і таким чином лібералізувати його. Одного разу І секретар КП України В. Івашко сказав, що партія готова співпрацюва­ти з ліберальним крилом Руху, але не поділяє тих ідей, які висуває Спілка і вона (партія) бу­де вести боротьбу проти спіл­чан. Ми будемо робити все мо­жливе, щоб не допустити до розколу.

— Але є випадки, наприклад у Харкові, що такий розкол вже відбувся.

— Що торкається Харкова, то я не назвав би, що це розкол. З Харківської організації Руху вийшло всього 17 чоловік, які не представляють собою жод­ної сили. Набагато складнішою була ситуація в Тернопільській організації. Там керівництво Руху захопили люди, які хотіли підпорядкувати цю організа­цію партійному і радянському апаратові. Там зараз станови­ще нормалізується. Відірвання Руху від УГС не вдалося. Тен­денції на розрив спостеріга­ються і в інших областях»[4].

Такою, цікавою, була еволюція ставлення до Української Гельсінської спілки газети українців Польщі — «Наше слово». У випадку польських видань важко говорити про якусь еволюцію. Не тільки для «Трибуни люду», а для опозиційної до неї «Газети виборчої», яку таж «Трибуна» довгий час насмішкувато називала «газеткою», події з України були мало цікавими. Багато матеріалів з України, про її боротьбу за деколонізацію і декомунізацію йшли до смітника під приводом «застаріле», хоч для тих видань як «Нью-Йорк Таймс» чи «Вашингтон Пост» з другої півкулі боротьба за перебудову і деколонізацію в СРСР була цікавою та актуальною… А чому ці події начебто були «нецікавими» читачеві з сусідньої Польщі. Причина, виявляється, банальна — примітивний шовінізм, генетичне несприйняття частиною польського суспільства того факту, що колишня польська колонія тепер має прагнення стати самостійною державою. Такою ж як і колишня метрополія. Про це стало зрозумілим вже незабаром.

Відділ зовнішніх стосунків у «Газеті виборчій» очолював Леон Буйко. Напередодні історичного референдуму про незалежність України 1 грудня 1991 року він написав дуже критичну статтю «Сльози Катерини» про низку жахів, які можуть виникнути у Східній Європі після підтвердження на референдумі Акта про незалежність України[5]. Тут вже не стану зупинятися на всіх антиукраїнських інсинуаціях того пана, коли він був власним кореспондентом «Газети виборчої» у Москві. Проте це ілюструє наскільки важко навіть у сусідній Польщі в частині начебто опозиційних до влади (очолюваної тоді комуністичним генералом, і на той час президентом, Войцєхом Ярузельським) середовищ сприймалася ідея незалежності України. Цей факт ілюструє також, що українські дослідники цього цікавого і водночас непростого часу часто подають його спрощено, ідеалізуючи багато явищ. Поряд з деклараціями провідних діячів польської «Солідарності», що незалежність України є стратегічним інтересом Польщі, були й такі діячі цієї ж «Солідарності», котрі зневажливо називали українські самостійницькі прагнення «трупом в шафі». Свідком такого висловлювання був я особисто на організованою «Солідарністю»  конференції в місті Лодзь восени 1987 року.

Хоч нова польська політична еліта, як виникає з опублікованої на сторінках публіцистичного журналу «Львівські новини» статті «Місяць у Польщі» про поїздку Богдана Гориня до Польщі в червні-липні 1989 року, ставилася з прихильністю до питання держаної самостійності України. Стаття ця показує, що тодішня польська опозиційна еліта ставилася схвально до ідеї, яку проголошував у Польщі голова Львівської організації УГС. Він практично на кожній зустрічі наголошував, що усі історичні питання у двосторонніх стосунках повинні бути залишені історикам. А політику слід будувати не на історії, спогадах та сентиментах, а на твердому ґрунті реальності.

Оскільки копії самвидавного українського журналу «Львівські новини» йшли на Захід (через наш з дружиною канал — до Німеччини до пані Анни-Галини Горбач, до США до пана Осина Зінкевича та Надії Світличної та до Канади до панів Марка Антоновича та Павла Дорожинського), то на основі вміщених там, а відтак перекладених на західні мови матеріалів формувалося нове сприйняття західним політичним класом процесів в СРСР у тому числі і в Україні, яку тривалий час називали «зоною застою». На Заоді поітки мали змоги бачити, що люди, котрі є керівним ядром УГС — це відповідальні політичні постаті з тверезим поглядом, а не якісь «авантюристи» й «руйнівники», як їх пробувала змальовувала російсько-комуністична пропаганда.

Нині можна сміливо сказати, що реальний розвиток подій показав безпідставність тверджень частини львівського середовища УГС (чи були такі ж тенденції в інших областях — не знаю), про недоцільність видань, реальні наклади яких не перевищують 50 примірників. З допомогою українських патріотів у західних країнах, з допомогою «Радіо Свобода» («Голос Америки» займав більш пасивну позицію у питанні боротьби суб’єктів СРСР за їх деколонізацію) навіть ці мізерні тиражі мали помітний вплив і на представників політичного класу на Заході, і на українське суспільство.

Про те, що отримані з України числа «Львівських новин» передавалися до українських видань за кордоном свідчить, збережений у моєму архіві, лист Анни-Галини Горбач з Німеччини до журналістки Галини Левицької, яка займалася збором поточної інформації про діяльність Львівської філії УГС. Фрагмент його тут процитую: «Щиро Вас вітаю, на все добре. Галя Г.

P.S. «Львівські новини» шлю Надійці [Світличній]. Велика частина всього вже була передана до української преси (переважно у «Новий шлях» в Канаді та у [Українське] «Слово» у Парижі). «Євшан» та «Кафедра» також уже за океаном»[6].

Дуже важливою сторінкою праці журналу «Львівські новини» була вже згадувана співпраця з «Радіо Свобода». Поки на квартирі Богдана Гориня, яка до літа 1990 року була і офісом, і конференц-залом УГС, ще не було телефаксу, то раз на тиждень з редакції «Радіо Свобода» телефонували до Львова за новинами з «фронту» нового національного піднесення, які просто зачитувалися на магнітофон. Редакція розуміла, що це початок епохальних подій в Україні.

Проте деякі українські еміграційні середовища стали докоряти засновникам УГС за їх «федералізм», хоч у «Декларації принципів УГС» виразно було сказано, що УГС стоїть на позиціях української державності. В тому історичному документі однозначно записано: «УГС як правозахисна федеративна організація відстоює право окремих осіб чи громадських груп конституційним шляхом домагатися своїх ідеалів державності в формі як федерації чи конфедерації з іншими народами СРСР або Європи, так і повної державної незалежности, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік з наповненням поняття «Союз РСР» реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної і культурної децентралізації».

Згадка у документі про державність у «формі як федерації чи конфедерації» у середовищі української діаспори викликала здивування, а навіть деяке підозріння, незважаючи, що автори цього документа були послідовними державниками. Ідучи свідомо в тюрми вони добре розуміли, що тільки повна незалежність може гарантувати усі права української нації — і політичні, і соціальні, і національні. Вже надто гірким був досвід федерації українських земель з Польщею, відомої в історії як Люблінська Унія, після якої почався процес латинізації та колонізації України, чи федерації з Росією від 1922 року, себто від моменту підписання угоди про заснування СРСР.

Залишаючи у «Декларації принципів УГС» запис про державність у «формі як федерації чи конфедерації» вони розуміли, що прямий запис про повну незалежність тоді було б дуже легко подавати як провокацію та відштовхнути людей від УГС. І окрім того, тоді західні політичні еліти ще були неготові до розпаду СРСР. А керівне ядро УГС розуміло, що компартійна система СРСР для самозбереження може навіть піти на будь-який злочин, включно з фізичним знищенням опонентів. Прикладом цього може бути загибель восени 1989 року у досі загадковій автокатастрофі одного з лідерів руху за відокремлення Грузії від СРСР Мераба Костави, іменем якого нині названа одна з головних вулиць столиці Грузії.

Проте не всі у діаспорі розуміли усі нюанси радянської реальності, незважаючи, що інформація з позацензурних видань, у тому числі і з «Львівських новин», активно передруковувалася пресою діаспори. Яскравим прикладом такого нерозуміння муже бути брошура Романа Зварича із США (згодом, у час президенства Ющенка він був міністром юстиції України) «Або — або», яку він презентував весною 1991 року у Львові. Ця презентація породила радикалізацію настроїв серед частини колишніх членів УГС. Спроба серпневого державного перевороту 1991 року, відомого як ҐКЧП, показала, що бездумна радикалізація могла мати фатальні наслідки. Це розуміли керівники-засновники УГС, тому, як могли, згладжували необґрунтований радикалізм. Голова Львівської УГС, а згодом перший голова Львівської обласної організації Української республіканської партії Богдан Горинь у своїй політичній праці керувався тезою: «Радикалізм має бути виважений». Такою також була основна лінія «Львівських новин».

Поки керівником української редакції «Радіо Свобода» був Богдан Нагайло, інформація з «Новин» часто використовувалася радіостанцією. Саме з цього радіо, будучи ще у Варшаві, я отримував інформацію про події в Україні. Багато моїх знайомих з Польщі також слухало це радіо. Тим паче, що у Польщі, на відміну від України його майже не глушили.

Наскільки важливою була ця тісна співпраця інформаційної служби УГС та «Радіо Свобода» на шляху України до самостійності я особисто побачив на вже згаданому XI Фестивалі української пісні, музики і танцю, що його проводило 1–2 липня 1989 р. у всесвітньо відомому місті Сопот (на півночі Польщі) Головне правління Українського суспільно-культурного товариства.

На закінчення фестивалю присутній на ньому щойно обраний депутатом Сейму Польщі, висунутий «Солідарністю» українець Володимир Мокрий у час закриття Фестивалю, звертаючись до зібраних в амфітеатрі сказав, що на фестивалі присутній голова Львівської організації УГС Богдан Горинь. Хоч і це ім’я як і сама абревіатура УГС тоді ще були «заблоковані» у газеті українців у Польщі «Наше слово», проте вони все таки були відомими учасником того історичного фестивалю українців у Польщі. Особливо молодь скандуванням слів Горинь, УГС та Україна, викликали українського політика на сцену. Єдине пояснення відомості цього імені серед українців у Польщі — передачі «Радіо Свобода, які базувалися також на матеріалах УГС.

У Польщі практично мало хто передплачував радянський офіціоз «Радянську Україну» та «Правду Украины», які постійно оббріхували УГС, компрометуючу її засновників та її цілі. Оббріхували УГС і обласні компартійні видання, проте вони не були включені до доступних за кордоном видань СРСР.

Тут як цікавинку подам те, що нам з покійною дружиною в Києві у середині 1990-их рр. доводилося зустрічатися з тими, хто в 1988–1990 рр. оббріхували УГС. Вони тоді доводили, що в кінці 1980-их писали правду, а ми з дружиною мало що тямимо (чомусь, вони нас сприймали як діаспоріан) в «українських справах». Це була страшна деформація мислення породжена радянським режимом. Вона зачепила не лише старше покоління, а й тодішню комсомольську юнь. З цього приводу в уже згадуваному спомині про свою участь у українському самвидаві нині покійна журналістка в 2003 році написала:

«До речі, нині стало модним, що про львівські події 1988–1990-го рр. розповідають люди, які в той час боялися навіть вимовити абревіатуру УГС. І постійно наголошували, що УГС, своїми радикальними діями може спровокувати введення у Львові військового стану»[7]. Від себе додам, що тут маємо аморальну необ’єктивність тих, хто вибірково, по-комсомольськи показує той час. І маємо також  історичну некомпетентність, тих хто дає хід тій необ’єктивності. Це одна з патологій нашого часу. Вона стосується не лише журналістів, а й ряду осіб з високими науковими титулами, які активно повторюють міфи, якими обростають події доби УГС. Одним з таких міфів є нині досить поширена констатація, що Левко Лук’яненко був головою УГС. Це, виявляється, маленька неточність. Коли гортати нині уже історичні виписки доступного у бібліотеках журналу «Український вісник експрес», то статті Лук’яненка підписані «Левко Лук’яненко, голова Виконавчого комітату УГС».

Мені доводилося зустрічатися з репліками навіть членів Виконавчого комітату УГС: «А чи потрібно нині звертати увагу на таку «дрібницю». Тим паче, що в суспільній свідомості Левко Лук’яненко утвердився як голова УГС-УРП»?..

Очевидно, що потрібно, бо, по-перше, цього вимагає історична правда, у якій не може бути «несуттєвих дрібниць». А по-друге, якщо пропустити таку «дрібницю», то отримаємо спотворений образ процесу, свідком якого мені довелося були. Йдеться про дотичне до появи «Львівських новин» виокремлення В. Чорновола та очолюваної ним прес-служби УГС в УНВІС (Українська незалежна видавничо-інформаційна спілка). Нині навколо цієї події з’являється ряд міфів. З одного боку до УНВІСу вже пробували «приписатися» особи, які, за свіченням осіб, які його творили, не мали до цього відношення. Цей ряд відкриває і понині вірна соратниця Віктора Януковича Ганна Герман (у ті часи Ганна Стеців). А з іншого боку — нині у дослідників цього процесу випадає з поля зору політично-емоційна причина рішення В’ячеслава Чорновола про виокремлення з УГС.

Нині у нікого не повинно виникати сумніву, що ініціатором створення УГС був В’ячеслав Чорновіл. Історичними засновниками УГС вважаються уже згадувані автори Статуту та Декларації принципів УГС. Із числа відомих політв’язнів, які стали членами УГС було утворено колегіальний керівний орган УГС — Виконавчий комітет УГС. Це був тривожний час, коли в Україні ще панував дух застою Щербицького з притаманним йому залякуванням активістів, з арештами на 10 діб найбільш активних дисидентів. Проте великою була небезпека арешту не на дні — а на роки керівника сили, яка посміла відкрито назвати себе альтернативою до КПРС. Цього зі сторінок газет «домагалися» «стривожені трудящі». Арешт керівника мав би у першу чергу деморалізуючий вплив на всю структуру. Тому В. Чорновіл, як головний ініціатор створення УГС, запропонував, аби формально на чолі Виконавчого комітету УГС став багатолітній політв’язень, колишній голова Української Гельсінської групи Левко Лук’яненко, який на той час перебував на засланні у Росії. І ніхто на той момент не міг прогнозувати, коли йому буде дозволено повернутися в Україну. Проте і він, і В. Чорновіл розуміли, що Лук’яненка у тодішній ситуації, який перебуває далеко від України, куди важче притягнути до відповідальності за «злочини» в Україні ніж будь-кого з дисидентів в Україні. Тут ще раз треба наголосити, що йдеться не про страх перед ув’язненням, а про негативний вплив такого ув’язнення лідара на суспільні настрої і процеси. Навіть серед близьких до керівного ядра УГС осіб поширеним було побоювання, що горбачовська перестройка, трансформується у «пересадку», яка, за російським звичаєм, може закінчитися «перестрелкою». І коли їм в 1989 пробували пояснювати, що то вже не 1937 і навіть не 1972 рік, то ці відповідали: «А що ви і досі не зрозуміли варварської суті російської брехливої душі»? І ҐКЧП 1991 року показало, що не без підстав у 1988–1990 рр. ставилося питання про варварську суть російської душі.

Не без тиску світової громадськості Левка Лук’яненка в лютому 1989 року все ж таки було звільнено з заслання. Попри цинічне переслідування з боку карального апарату Володимира Шербицького Левко Лук’яненко відразу після прибуття в Україну включився у вир політичної боротьби. В тому числі й завдяки авторитету Левка Лук’яненка чисельність рядів УГС активно зростала.

Не без ініціативи В. Чорновола вже з осені 1989 року в середовищі УГС усе активніше ставилося питання про проведення з’їзду УГС та перетворення її у класичну політичну партію. Хоч про це відкрито не говорилося, проте на голову першої, альтернативної до КРПС, політичної партії мали усі підстави аби претендувати і ініціатор створення УГС В. Чорновіл, і голова Виконавчого комітету УГС Левко Лук’яненко.

Чорновіл як далекоглядний аналітик розумів, що його суперництво з Левком Лук’яненком не гарантує йому перемоги у боротьбі за лідерство в опозиційному до КПРС українському середовищі. А навіть якщо б він виграв, то це не була б тріумфальна перемога, потрібна йому до походу на вершину влади. І це прагнення, на відміну від самоцілі багатьох нинішніх політиків-популістів, було засобом для втілення ідеї, якій В. Чорновіл непохитно служив, зрозумівши облудну суть комуністичної системи, яка деякий час манила його блискучою кар’єрою. Тому він береться за новий проект — уже згадуваний УНВІС. У тому начебто не було нічого особливого. Розвиток подій вимагавав утворення нових, альтернативних до офіційних, ЗМІ. Проте виокремлення прес-служби УГС з загальної структури Спілки, (В. Чорновіл залишався її членом до перетворення її в УРП) вказує, що після перемоги під брендом УГС на парламентських виборах 1990 року він все менше проявляв інтерес до структури, створення якої він ініціював.  Аналізуючи з позиції нинішнього часу його виступ на установчому з’їзді Української Республіканської партії, у яку 29 квітня 1990 року перетворилася УГС, бачимо, що його політичні сподівання вже схилялися до наймасовішої тоді і формально ще понадпартійної громадсько-політичної структури — Народного руху України.

Таким чином «Львівські новини» в силу обставин стали сторінкою літопису діяльності не лише Львівської філії УГС (а згодом і УРП). Я активно включився до видання «Львівських новин» відразу після переїзду з Варшави в Україну 9 грудня 1989 року. Оскільки тоді не могло бути мови про якісь акредитації в Україні, тому я не міг офіційно «світився» серед авторів видання, оскільки і без того комуністична преса називала УГС і її засновників епітетами на кшталт «запроданці націоналістичного імперіалізму». Перебуваючи у Львові на приватне запрошення дружини після політичної редакції Богдана Гориня я робив літературно-стилістичну і технічну редакцію «Львівських новин». А після обрання Б. Гориня народним депутатом мені й дружині було доручено загальну редакцію «Львівських новин». До моменту перетворення УГС в УРП вийшло 23 числа «Львівських новин». Опісля вони виходили як щотижневе інформаційно-аналітичне видання ЛОО УРП.

Оскільки у структурі районних організацій Львівської філії УГС були особи відповідальні за контакти зі східними областями, то на основі інформації поданої ними, і на основі зібраних журналістами «Львівських новин» вістей ми старалися подавати загальноукраїнську панораму діяльності УГС та інших національно-демократичних структур. У силу технічних можливостей в угаесівський період виходу щотижневого випуску «Львівських новин» (експрес-хроніка) їх наклади не перевищували 100 примірників. Згодом, вже у період УРП, коли львівська організація УРП отримала копіювальну машину «Різограф» наклади зросли до щонайменше двохсот примірників. Проте це не припинило розпочатої ще у час виходу журналу-місячника «Львівські новини» дискусії про доцільність виходу таких некомерційних видань. Незважаючи, що експрес-хроніка «Львівські новини», дивлячись з позиції нинішнього дня, по суті була паперовим варіантом популярних нині сайтів з розділами інформації та публіцистики. Правда тоді, в 1989–1992 роках я й поняття не мав, що таке сайт, проте інтуїція та кількалітній досвід журналістської праці підказували саме так робити експрес-хроніку «Львівські новини», щоб вона мала на лише інформаційну привабливість тривалістю до двох тижнів, а й історичну вартість.

Збережені колишнім головою Львівської організації УГС Богданом Горинем паперові копії «Львівських новин» ще на початку 2000-их рр. були передані до Архіву громадських організацій в Києві. Електронні копії експрес-хроніки «Львівські новини» зберігаються у моєму архіві.

Попри те, що УГС, у тому числі й її львівська організація, мали свої друковані видання, інформація із яких активно озвучувалася «Радіо Свобода», вони, як уже було сказано, не залишалися поза «увагою» радянського офіціозу. Про це читаємо у вже згаданому спогаді учасниці цих історичних подій Галини Левицької: «Появу прес-бюлетеня «Львівські новини» відзначили тодішні компартійні газети — «Вільна Україна» та «Львовская правда». Їхні замітки були в такому дусі — «появилась еще одна агитка «национал-демокртатов». (…) Якихось репресивних дій щодо мене і мого чоловіка (ми випускали і відповідали за поширення прес-бюлетеня «Львівські новини») не було. Репресіям переважно піддавалися активісти УРП у районах. Ми отриману з районів інформацію відразу передавали на «Радіо Свобода», та вміщували в друкованому випуску бюлетеня, розуміючи історичну вагу цієї інформації. Ми повинні були залишити свідчення про протидію слуг імперії, щоб наступні покоління не гадали, що державна незалежність  впала нам з неба»…