Причини і процес створення УГС

Богдан ГОРИНЬ,

співзасновник УГС,

співавтор програми «Декларації принципів»,

голова Львівської організації Української Гельсінської спілки,

народний депутат України  І та ІІ скликань.

 

ПРИЧИНИ І ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ

Вступ

У другій половині ХХ ст. Українські патріотичні, опозиційні до совєтського тоталітарного режиму сили, усвідомлюючи свою відповідальність за долю України, пройшовши складний шлях різних форм боротьби із чималими, 7 липня 1988 р. проголосити створення першої у післявоєнні роки легальної, опозиційної до комуністичної партії політичної структури під правозахисною назвою Українська гельсінська спілка (УГС). У ті часи без легальної політичної партії виборювати відновлення державної незалежності України було немислимо. Історична роль УГС полягає в тому, що разом із НРУ, який вийшов на політичну арену на рік пізніше від УГС і в значній мірі під її впливом, разом иншими патріотичними громадськими організаціями вибороли в українському парламенті проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України. Як свідчать документи, функціонери ЦК Компартії України докладали чимало зусиль, щоб відгородити НРУ від створеної колишніми політв’язнями УГС.

Настав час очистити історію УГС від безвідповідальних тверджень, які читаємо в Інтернеті. Цитую: «На основі УГГ 7.07.1988 р. на 50-тисячному мітинзі у Львові було проголошено створення Української гельсінської спілки (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її керівником став письменник Микола Руденко (?), а серед 36 членів були такі відомі дисиденти ...» (далі перелік імен членів УГГ, а не УГС). Одним словом, як в народі говорять, — горох з капустою. На жаль, це не єдине абсурдне твердження про Українську гельсінську спілку. Окремі псевдо-науковці не вважають за потрібне ознайомитися з численною бібліографією про УГС, а тому в Інтернет потрапляють без підпису і з підписами всякі небилиці. Темі заснування й діяльности УГС автор цих рядків присвятив третій том трилогії «Не тільки про себе» (Київ, Пульсари.—2010.—920 сторінок, 280 одиниць ілюстративного матеріялу, більшість з якого фотодокументи, в тому числі з архівів КГБ.

Як один із трьох засновників УГС і один із трьох співавторів її програми «Декларація принципів» (Вячеслав Чорновіл і Михайло Горинь, на жаль, уже покійні), як член Всеукраїнської координаційної ради УГС і голова 1988–1990 рр. найчисленнішої в Україні Львівської обласної організації, у цій статті, присвяченій 30-річчю УГС, ставлю своєю метою розкрити причини та процес створення УГС на широкому історичному й громадсько-політичному тлі другої половини ХХ ст.

Етапи боротьби

Після поразки збройної національно-визвольної боротьби ОУН-УПА проти комуністичних окупантів, загибелі 5 березня 1950-го р. легендарного керівника цієї боротьби генерал-хорунжого, головного командира УПА Романа Шухевича, арешту 23 травня 1954 р. наступного після Шухевича головного командира УПА Василя Кука і надрукованого від його імени заклику до УПА припинити збройну боротьбу, підступного вбивства 15 жовтня 1959 р. совєтським агентом провідника ОУН Степана Бандери, стало очевидним, що подальший збройний опір окупантам став неможливим, тим паче, що окремі збройні підпільні групи наприкінці 1950-х і в 1960-і рр. були викриті і знищені НКВД.

Тотальне стеження за кожним національно свідомим українцем не давало можливости у другій половині ХХ ст. проводити не лише збройну, а й підпільну політичну діяльність, свідченням чого є провали кількох підпільних груп — «Українського національного комітету», заснованого 1956 р. (керівники Іван Коваль і Богдан Грицина були викриті КГБ, заарештовані й розстріляні). Заснована 1959 р. Левком Лук’яненком підпільна «Українська робітничо-селянська спілка» через неповний рік, наприкінці 1959 р. також була викрита КГБ і у січні 1960 р. її члени заарештовані й засуджені на різні терміни, а Левко Лук’яненко — до кари смерти, заміненої на 15 р. ув’язнення.

Подібна доля спіткала членів Українського національного фронту, утвореного 1963 р. (Дмитро Квецко, Зеновій Красівський, Ярослав Лесів та ин.). На початку 1967 р. органи КГБ викрили УНФ і заарештували її учасників. Інформація про викриття органами КГБ підпільних організацій, незважаючи на її засекреченість, була відома вузькому колу українських патріотів.

Враховуючи ті та инші чинники, опозиційно налаштовані до влади представники інтелігенції під час короткої хрущовської відлиги 1960-х рр. вдалися до легального, відкритого протесту супроти намагань Кремля застосувати на практиці задекларовану програму злиття націй і створення єдиного совєтського народу.

Коли легальний національно-культурний Рух шістдесятництва після закриття клубів творчої молоді у Києві, Львові та инших містах почав переходити в політичну площину, коли набув поширення політичний самвидав і почали поширюватися серед громадськості документи «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», «З приводу процесу над Погружальським», «Ціль та завдання українського національно-визвольного руху», за вказівкою Москви в Україні 1965–1966 рр. вчинено першу хвилю репресій.

Легальна форма боротьби в поєднанні з нелегальною, розповсюдження документів політичного самвидаву, зародження організованого політичного спротиву були на деякий час паралізовані масовими репресіями 1972 року, які поклали край Руху шістдесятництва.

Прийнятий у Гельсінкі на Нараді з питань безпеки і співробітництва в Европі 35-ма державами Европи і США, у тому числі і СССР Заключний Акт, в якому мовилося про суверенну рівність держав, непорушність кордонів, забезпечення виконання у кожній державі-підписанті високих принципів демократії, прав і свобод людини вселяв ілюзорну надію на можливість легальними зусиллями боронити права і свободи українців і української Нації. З цією метою у листопаді 1976 р. невелика кількість правозахисників на чолі з Миколою Руденком об’єдналися в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, відому як УГГ.

І хоча УГГ не була політичною партією, а правозахисною організацією, видавала правозахисні меморандуми, маніфести, звернення, інформувала світову громадськість про порушення прав людини в УРСР, усі члени групи були репресовані.

Зміна політичної ситуації

Прихід до влади в СССР 1985 р. Михайла Горбачова (зайняв пост генерального секретаря ЦК КПРС), широко задекларований ним курс на перебудову і гласність відкрив для патріотичних сил можливості легальної боротьби проти русифікації, ігнорування конституційних прав УРСР, за створення Самостійної Української держави.

Вихід на свободу багатьох політв’язнів — тих, що відбули терміни свого 15-річного покарання (1972–1987) і тих, що були помилувані під тиском протестів у світі, пожвавив громадсько-політичне життя в Україні. Звільнені з тюрем і концтаборів політв’язні під час зустрічей обмінювалися думками, аналізували хід горбачовських реформ, планували, як використати перебудову для боротьби за кращу долю України. Закінчивши тюремні та концтабірні «університети», чимало колишніх аматорів стали професійними політиками. Вони знали, чого прагнуть, але не всі знали, як досягти поставленої мети. До тих небагатьох, які мали чітке уявлення, як діяти в нових умовах, належав Вячеслав Чорновіл. Його журналістський хист, пристрасть публіциста, організаційні здібності, талант політика з державницьким мисленням ставлять його ім’я в ряд видатних діячів національно-визвольних змагань 1917–1922 рр.— Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, з якими у нього чимало спільних рис.

Через листування і телефонні зв’язки, через пересилання радіостанцій «Свобода», «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Німецька хвиля» Чорновіл мав докладну інформацію про діяльність неформальних організацій в окремих республіках СССР, появу позацензурних видань. Людина з такою енергією і вродженим талантом журналіста не могла відсиджуватись, склавши руки в той час, коли в Москві та в инших республіках активно функціонувала самвидавна преса. Чорноволу було відомо, що звільнений 1987 р. з концтабору по амністії Сергій Григорянц почав видавати у Москві позацензурний журнал «Гласность», перше число якого вийшло 3 червня 1987 р. У Грузії Звіад Гамсахурдія разом із Мерабом Коставою заснували «Круглий стіл — Вільна Грузія». Чорновіл вирішив діяти і у серпні 1977 р. відновив видання розпочатого ним у 1970 році журналу «Український вісник».

Через агентуру і апарати для підслуховування кагебісти намагалися виловити кожне слово недавніх політв’язнів, розгадати подальший план їхніх дій. Зафіксовані зустрічі, підслухані й отримані «оперативним шляхом» розмови були піддані скрупульозному аналізу. За підписом начальника УКГБ по Львівській області С. Малика 28 липня 1987 р. на ім’я 1-го секретаря обкому КПУ Я. Погребняка надіслано доповідну записку із грифом «секретно» (Док. № 5/2 1680) під назвою О процессах в среде националистически настроенных лиц», в якій після переліку й характеристики звільнених політв’язнів читаємо:

«В последнее время на жительство в г. Львов и область из мест лишения свободы возвратилось ряд лиц, ранее судимых за антисоветскую националистическую деятельность (…).

По полученным оперативным данным указанные лица в настоящее время тщательно анализируют свою прошлую антисоветскую деятельность, изучают причины провалов и с учетом этого изыскивают новые формы проведения националистической обработки различных категорий населения в условиях развития гласности и дальнейшей демократизации советского общества». (ГДА СБУ. — Ф. 71. — Оп. 9. — Спр. 803. — Арк. 29–32).

Роль громадських організацій

Необхідно відзначити, що горбачовські гасла «перебудова і гласність» сколихнули громадянську свідомість молоді, пробудили в неї бажання брати участь у громадському житті. З погодженням з райкомами, міськкомами і обкомами ВЛКСМУ (і без погодження з ними) в Україні, як і в инших республіках СССР, почався процес створення громадських національно-культурних товариств та клубів. У серпні 1977 р. у Києві створено УКК, при київському Будинку вчених почав активну діяльність клуб «Спадщина». Порівняно з иншими містами України найбільше громадських організацій появилося у Львові. У порозумінні з міськкомом комсомолу 19 жовтня 1987 р. заявила про своє існування одна з найперших незалежних організацій в УРСР «Товариство Лева», програма діяльности якого близька до програми київського УКК. Товариство брало участь у процесах національного відродження, сприяло розвитку громадянського суспільства. Першою резонансною акцією Товариства був вечір, присвячений пам’яті Василя Симоненка, аналогічний з вечором Василя Стуса в УКК у Києві. У вечорі взяли участь колишні політв’язні — Михайло Горинь, Михайло Осадчий, Вячеслав Чорновіл. Богдан Горинь виступив з доповіддю «Тихий і громовий голос Василя Симоненка», надрукованою у журналі «Кафедра» (1988 — Ч. 1. — С. 100–108)

Серед инших заслуг Товариства — збирання підписів за державний статус української мови, участь у створенні Народного Руху України. Навесні 1989 року активісти Товариства Лева почали видавати одну з перших в Україні самвидавних газет «Поступ».

Як автономна секція «Товариства друзів Лева» 20 вересня 1987 р. почала свої виступи група «Не журись» (керівник Юрій Винничук). Без всяких погоджень з партійними і комсомольськими інстанціями розпочали свою діяльність громадські організації: «Товариство рідної мови (голова Ігор Мельник), «Комітет захисту УГКЦ» (голова Іван Гель), «Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції» (УАНТІ) (Михайло Осадчий), «Комітет захисту прав політв’язнів» (Михайло Горинь), група «Євшан-зілля» (Ігор та Ірина Калинці), «Меморіал» (Ігор Юхновський). У більшости тих товариств брали участь колишні політв’язні, пропагуючи в них ідеї, за які продовжували боротися.

Товариства та клуби у Києві, Львові та инших містах мали культурологічні та історико-меморіальні програми, виконували потрібну роботу, порушували наболілі питання голодомору, вшановували пам’ять загиблих у совєстських концтаборах в’язнів сумління, пробуджували національну свідомість, проте у своїх програмах і діяльности свідомо уникали обговорення гострих політичних проблем, оскільки це неминуче призвело б до їх закриття, хоча й така обережність не рятувала їх від переслідуваня. Єдиним легальним утворенням в Україні із політичною спрямованістю став під егідою Львівського міськкому комсомолу Міський дискусійно-політичний клуб.

При такій кількости товариств, груп, клубів Львів наприкінці 1970-х і впродовж 1980-х рр., як раніше у 1920-1930 роки при польській окупації, знову почав відігравати роль П’ємонта — центра національно-культурного й національно-визвольного руху. Така активізація громадського життя Львова не має аналогій з якимись иншими обласними центрами, в тому числі Києвом.

У Львові виходила найбільша кількість самвидавних журналів, інформаційних бюлетенів, інформаторів, випусків експрес-хроніки. У серпні 1977 р., як згадано вище, коли у Києві почав діяльність УКК, у Львові під редакцією Вячесслава Чорновола відновлюється видання громадсько-літературно-художнього та суспільно-політичного журналу «Український вісника» (тут важливий акцент «суспільно-політичного»). Кожна громадська організація мала свій самвидавний орган: «Українська асоціяція незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) — журнал «Кафедра» (головний редактор Михайло Осадчий), очолювана Ігорем і Іриною Калинцями культурологічна група — журнал «Євшан-зілля», «Комітет захисту УГКЦ» — «Християнський голос» (редактор Іван Гель), Львівська краєва організація НРУ — «Віче». За матеріялами щотижневих засідань Львівської обласної рада УГС виходить щотижневий «Інформатор» (за редакцією Володимира Яворського). Органом львівської обласної ради УГС став журнал «Львівські новини» (редактор Богдан Горинь), а після 12-ти випусків цього журналу група членів УГС, а невдовзі Галина і Мирослав Левицькі видають щотижневі «Львівські новини», «Товариство Лева» випускає першу незалежну газету «Поступ».

Перший вихід на площу

Керівники культурологічної групи Ігор та Ірина Калинці вирішили реалізувати намічену культурологічну програму з відновлення імени забутого й забороненого в попередні десятиріччя поета Богдана-Ігоря Антонича. Ними докладено чимало сил й енергії для встановлення місця його захоронення. 6 липня 1987 року, в день 50-річчя смерти поета, на Янівському цвинтарі зібралася група активістів. Фактично це було перше неофіційне, несанкціоноване владою зібрання інтелігенції, на яке звернуло увагу УКГБ. У кількох виступах порушено питання про необхідність відродити у Львові вечори поезії, відзначити роковини народження поета Богдана-Ігоря Антонича у жовтні місяці. Постало питання, як і в якому місці було б найкраще провести цей захід. Про те, щоб вечір відбувся в якомусь із львівських залів, не могло бути й мови — на це ніхто не дав би згоди. Після обговорення різних варіантів обрано тихе й скромне місце — невелику площу у сквері біля пам’ятника Степанові Тудору. Мовляв, це письменник комуністичної спрямованості, а тому не буде підозрінь, що запланований вечір має якусь політичну мету. Головною умовою проведення заходу була вимога не порушувати під час виступів політичних питань.

Розмови про запланований вечір не пройшли мимо всюдисущих насторожених вух агентів КГБ, про що дізнаємося з доповідної записки від 5 вересня начальника Управління КГБ УССР по Львівській області Малика першому секретарю обкому компартії Я. Погребняку

«О намерении отдельных националистически настроенных лиц провести сборище у памятника С. Тудору в г. Львове.

Управление КГБ по Львовской области № 5/2-1650 от 28 июля 1987 года информировало Вас о том, что 6 июля с. г. на Яновском кладбище в г. Львове, на могиле И.-Б. Антонича состоялось якобы стихийное собрание представителей интеллигенции и творческой молодежи, посвященное 50-летию со дня смерти поэта. Выступавшие на собрании ратовали за сохранение творческого наследия Антонича и репрессированных ранее литераторов, высказались за необходимость организации ежегодного проведения Дня поэзии в г. Львове возле памятника украинскому писателю С. Тудору. По полученным оперативным данным ряд литераторов, известных своими националистическими настроениями, 5 октября 1987 года в вечернее время планируют проведение митинга, посвященного памяти И.-Б. Антонича у памятника С. Тудору. По их сценарию, митинг будет проходить при зажженных свечах с использованием т. н. «свободной трибуны», где может выступить каждый желающий. Они намерены расставить среди прибывших на митинг своих единомышленников, которые должны предотвращать какие-либо провокационные действия и антисоветские высказывания со стороны присутствующих. Нами осуществляется контроль за обстановкой в указанной среде. Одновременно считаем целесообразным придать указанному митингу организованный характер, поручив его проведение Львовскому отделению Союза писателей Украины. Докладываем на Ваше решение. Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области (підпис) С. И. Малик». Ручкою зроблено напис: «Состоялся разговор с т. Лубкивским о проведении вечера памяти Антонича в день его рождения 5 октября. Секретарь обкома информирован (підпис) 5. 10. 87» (ГДА СБУ. — Ф. 71. — Оп. 9. — Спр. 803. — Арк. 66).

Напис на документі — доказ тісної співпраці УКГБ з окремими письменниками, зокрема з головою Львівської організації СПУ Р. Лубківським. Про таке свідчить не тільки цей, а й інші документи.

У зв’язку з тим, що на противагу ініціятиві Ірини та Ігоря Калинців Лубківський дав згоду за вказівкою КГБ терміново підготувати вечір Б.-І. Антонича 5 жовтня 1987 р. у приміщенні Львівської організації СПУ, щоб не було накладки, громадське вшанування видатного поета довелося перенести на день раніше — з 5-го на 4 жовтня.

У призначений день увечері на площі біля пам’ятника С. Тудору зібралося більше сотні представників інтелігенції. Це був уже другий (після зібрання на Янівському цвинтарі 6 липня 1987 р.) у тодішній УРСР несанкціонований мітинг. У Києві перша, на жаль, невдала спроба несанкціонованого мітингу, приуроченого до другої річниці аварії на Чорнобильській АС, відбулася щойно 26 квітня 1988 р. на площі Жовтневої революції (тепер Майдан незалежности).

На мітингу у Львові 4 жовтня 1987 р. не було виголошено чогось такого, що могло б привернути увагу чи викликати спротив оперативних працівників УКГБ. І все ж вони відреагували на це зібрання, направивши 1-му секретарю Львівського обкому КПУ Погребняку інформаційне повідомлення «О неофициальном вечере памяти поэта И.-Б. Антонича»:

«В г. Львове 4 октября с. г. в 17.30 по инициативе львовского Клуба молодых ученых состоялось неофициальное празднование годовщины рождения поэта И.-Б. Антонича с участием любителей поэзии. В числе собравшихся (около 120 человек) возле памятника украинскому писателю С. Тудору присутствовали супруги Калинец, братья Горыни и Осадчий, в прошлом привлекавшиеся к уголовной ответственности за националистическую деятельность. Зачитанные стихотворения Антонича, отдельные творческие пробы любителей поэзии в духе перестройки литературного процесса были записаны на диктофон М. Горынь. В процессе торжества каких-либо враждебных проявлений не зафиксировано. С учетом поступивших в июле с. г. оперативных данных о планируемом неофициальном чествовании поэта нами были осуществлены меры оперативного плана по упреждению и локализации возможных антиобщественных проявлений. Факт проведения неофициального вечера памяти поэта Антонича свидетельствует о том, что в деятельности активистов Клуба молодых ученых просматривается стремление выйти из-под влияния партийных и общественных организаций. По нашему мнению, это обстоятельство зафиксировано известными органам КГБ националистами, принимающими участие в этом вечере, которые могут пытаться использовать указанный клуб как трибуну для пропаганды идейно вредных взглядов. По нашему мнению, отделению СП Украины и горкому комсомола необходимо более активно включиться в творческую деятельность клуба, чтобы придать ему организационную основу и четкую идейно-политическую направленность в работе.

Начальник Управления КГБ УССР по Львовской области (підпис) С. И. Малик». (ГДА СБУ. — Ф. 71. — Оп. 9. — Спр. 803. — Арк. 69–70)

Створення Львівського міського дискусійно-політичного клубу

Культурологічна спрямованість більшості товариств не могла задовільнити опозиційно налаштованих до компартії недавніх політв’язнів, які вважали головною потребою дня порушення політичних проблем і їх вирішення, а тому підтримали ініціативу студента другого курсу механіко-машинобудівного факультету Львівського політехнічного ін-ту Євгена Патрикеєва створити під егідою міськкому комсомолу Дискусійно-політичний клуб. Російське прізище «Патрикеєв» спершу не викликало насторожености функціонерів КГБ, подібно як не викликав насторожености тих органів перший голова УКК у Києві Киреєв. На засіданнях Клубу обгорювалися актуальні соціально-політичні питання. Богдан і Михайло Горині, Михайло Осадчий, Вячеслав Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, Іван Макар стали активними учасниками діяльности Дискусійно- політичного клубу, брали активну участь у його дискусіях. Інформацію про гострі політичні дискусії під час засідань Клубу помістив журнал УАНТеІ «Кафедра»:

«Львів, 17 березня 1988 р. Актовий зал Будинку культури будівельників. Тут провів засідання Львівський неформальний дискусійний політичний клуб, який існує вже другий рік (…).

Присутніх близько 600 чоловік. Дискутувалися питання про сталінізм, про можливі йому альтернативи, про багатопартійність, про сучасний стан неформальних об’єднань у Львові та ставлення до них обласного керівництва».

У дискусії взяои участь Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець та ин. (всього 20 осіб). (Кафедра № 2. — 1988. — С. 152).

Передбачаючи неминуче закриття Дискусійно-політичного клубу в зв’язку з гострими дискусіями, які виходили за межі накресленої в міськкомі комсомолу програми, декілька політв’язнів за ініціативою В. Чорновола в грудні 1987 р., щоб мати можливість продовжити обговорення важливих політичних питань, прийняли рішення відновити діяльність Української гельсінської групи у складі 19 членів. Про це рішення було повідомлено українську і світову громадськість 11 березня 1988 р. з таким уточненням:

«У зв’язку з виїздом на еміграцію українського письменника Миколи Руденка, що очолював Групу, головою її уважаємо відомого українського правозахисника, члена-засновника Групи, правника Левка Лук’яненка, що перебуває в засланні» (УВ. — січень-березень 1988. — випуск 11-12. — С. 7).

За логікою В. Чорновола Л. Лук’яненко, який знаходився в засланні у с. Кучино на Уралі, жодної участи у відновленні та діяльности УГГ не брав, отже, не міг за неї відповідати і таке фіктивне головування йому нічим не загрожувало.

Як і можна було сподіватися, після виступу В. Чорновола на черговому засіданні Клубу 31 березня з «Короткими тезами з національного питання» Дискусійно-політичний клуб за поданням КГБ і рішенням партійних органів було закрито. Чорновіл надрукував «Короткі тези» у розширеному варіанті у 13-му випуску журналу «Український вісник» — 1988. — С. 63–66).

У нових умовах відновлена УГГ з її «Декларацією» вже не відповідали вимогам дня. Після оголошеного Горбачовим курсу на перебудову і гласність правозахисні завдання, які ставила УГГ, у переважній більшости були вже пройденим етапом.

Від УГГ до УГС

Активна політична діяльність опозиційних до політики КПСС неформальних організацій у країнах Балтії, Грузії та инших республіках змусила колишніх політв’язнів задуматися, як подолати відставання України в опозиційному русі. Саме цьому питанню у неділю 24 квітня 1988 р. була присвячена таємна зустріч Чорновола, Богдана і Михайла Горинів на околиці Львова, де під час короткої дискусії прийнято рішення про створення на базі УГГ цілком нової організаційної структури — Української гельсінської спілки (УГС), мета і діяльність якої відповідали б новим віянням часу. Обговоривши основні засади нової організації, усі троє зобов’язалися написати свої пункти програмних засад УГС. Таємна зустріч завершилася розподілом завдань. Домовились, що після оприлюднення програми УГС, яку вирішили назвати «Декларацією принципів», Чорновіл поїде на Східні області України з метою сформувати ініціативні комітети для заснування УГС у Києві та на Донбасі. З аналогічною метою Михайло Горинь зобов’язався поїхати по західних областях. А оскільки Богдан Горинь, як старший науковий працівник Львівської картинної галереї, не матиме можливости їздити по областях, то, маючи широкі контакти у Львові та області, формуватиме Львівську обласну організацію УГС і підготовлятиме Установчу конференцію, на якій голосуванням буде обрано голову ЛОО УГС.

Написані трьома учасниками таємної зустрічі програмні пункти були В’ячеславом Чорноволом відредаговані й зведені до цілости. Про таємну зустріч і прийняті рішення В. Чорновіл згадує у статті «Як виникла й діє Українська гельсінкська спілка»:

«Так ми прийшли до ідеї реорганізації Української гельсінкської групи в широку організацію, що базується на правозахисних принципах у розширеному розумінні — не тільки як основних прав людини, а насамперед основних прав нації, включаючи право на повноцінне державне існування. Ці засади й лягли в основу Декларації принципів УГС, у виробленні та узгодженні якої брала участь більшість членів Української гельсінкської групи, а сам текст остаточно формулювали Богдан і Михайло Горині та Вячеслав Чорновіл». (Вячеслав Чорновіл. Твори в десяти томах. Том 6. — К.: Смолоскип, 2009. — С. 479).

З уже готовим проектом програми були ознайомлені окремі члени УГГ — ті, що проявили готовність стати членами політичної структури. Про «Декларацію принципів» не був поінформований Левко Лук’яненко, оскільки перебував у засланні. Твердження, що головою Спілки було обрано Левка Лук’яненка, не відповідає дійсности. Проведення з’їзду УГС і обрання голови планувалося провести після завершення процесу формування обласних організацій УГС. До з’їзду керівними органами УГС були: Всеукраїнська координаційна рада, в яку входили голови або виконуючі обов’язки голів (до установчих зборів) обласних організацій і виконавчий комітет із секретарями: В. Чорновіл, М. Горинь, З. Красіський. Пізніше склад Виконавчого комітету був розширений. Левко Лук’яненка, повернувшись на початку 1989 р. зі заслання, очолив Виконавчий комітет і всі документи та листи підписував як голова Виконавчого комітету. Не було жодного випадку, щоб він підписав якийсь документ — заяву чи звернення, як голова УГС, оскільки таким не був.

Ще не оприлюднена УГС у своєму нечисленному складі почала діяти з травня 1988 р. — під час підготовки Львівської наради представників національно-визвольних рухів, запланованої на 11–12 червня 1988 р.

Львіська нарада представників національно-визвольних рухів

Наприкінці 1987 р. активісти національно-визвольних рухів у республіках СССР прийшли до думки про необхідність спільно координувати свою діяльність, узгоджувати проведення тих чи тих акцій. Щоб не викликати в органів КГБ підозри про створення всесоюзної політичної структури, поява якої могла б загрожувати її учасникам арештами, було схвалено ідею організувати «міжнаціональний комітет захисту прав політв’язнів». Перша нарада комітету відбулася в січні 1988 р. в Єревані, наступна — в березні у Тбілісі.

У третій нараді, що відбулася 11–12 червня у Львові, взяли участь представники національно-демократичних рухів шести республік. У деяких із них уже діяли політичні партії. Це була одна з причин, що Україну представляли члени ще не оприлюдненої УГС.

Учасники наради прийняли: «Заяву про створення Координаційного комітету патріотичних рухів народів СРСР», «Звернення Міжнаціонального комітету політв’язнів до радянського уряду», «Лист Президентові США Рональду Рейґану», «Підсумкову заяву Львівської наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР».

Міжнаціональний комітет в обороні політичних в’язнів вимагав від совєтського уряду звільнити політичних в’язнів, розслідувати причини та обставини смерти в’язнів у концентраційних таборах за останні роки. Була спільна згода оголосити ланцюгове голодування, яке мало початися 13 червня і тривати до початку XIX партконференції з вимогою звільнення політичних в’язнів.

Документи підписали: від товариства Іллі Чавчавадзе — Грузія (Мераб Костава); від групи «Гельсінкі–86» — Латвія (Івас Жуковскіс); від національно-демократичного руху Литви (Антанас Терляцкас, Євгеніус Круковскіс); від Української гельсінкської спілки і Українського підкомітету захисту політв’язнів (Богдан Горинь, Михайло Горинь, Зиновій Красівський, Олесь Сергієнко, Павло Скочок, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл); від Партії національної незалежності Естонії (Лагле Парек, Маті Вілу); від Товариства національного самовизначення — Вірменія (підписи після узгодження).

(Український вісник.— Київ–Львів.— 1988.— Передрук закордонного представництва УГС. — Нью-Йорк, 1990. — С. 6–16).

Мітингова стихія

Червень 1988-го у Львові відзначився шаленою напругою політичного життя. 12 червня завершилася на конспіративному помешканні Нарада представників національно-визвольних рухів шести республік СССР, а вже наступного дня — 13 червня у зв’язку із забороною провести установчу конференцію Товариства рідної мови на площі перед пам’ятником Іванові Франку відбувся перший у 1988 р. несанкціонований політичний мітинг, на якому було створено Товариство рідної мови ім. Тараса Шевченка. На мітингу була прийнята ухвала, щоб 16 червня провести мітинг з участю делегатів ХІХ партконференції, які повинні дати звіт, з чим вони їдуть до Москви й поставити їм вимоги від народу.

Мітинг 16 червня готували засновники УГС — Богдан і Михайло Горині. Вячеслав Чорновіл. І хоча була домовленість, щоб на цьому вічі не згадувати передчасно про засновану УГС і її програму, а оголосити це на окремому мітингу, Вячеслав Чорновіл у своєму виступі, говорячи про необхідність створення альтернативних громадських організацій з правом висування кандидатів у депутати Рад заявив, що такі організації вже формуються:

«Ось ми зараз на основі Української Гельсінської Групи, що пройшла десятилітнє випробування, пройшла крізь тюрми й табори, але не зломилася, створюємо Українську Гельсінську Федерацію (оплески) із громадським керівним ядром і обласними організаціями, із правом звертатися до керівних органів, із правом висувати своїх кандидатів у депутати Рад. (УВ-Експрес № 8, серпень 1988. — С. 25).

Отже, 16 червня — це перше оприлюднення інформації про створення Української гельсінської федерації — таку назву визначає програмний документ «Декларація принципів УГС» у «Преамбулі» якої читаємо:

«Українська гельсінська спілка, як федеративне об’єднання самоврядовчих правозахисних груп і організацій в областях, районах, містах України та за її межами створюється на базі Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод і підтверджує вірність правозахисним принципам декларації групи від 9 листопада 1976 р.».

Про мітинг 16 червня згадує ініціатор створення Товариства рідної мови Ігор Мельник:

«У четвер, 16 червня, біля пам’ятника Іванові Франку відбувся другий, численніший, мітинґ, на якому львівській громаді мали представити делеґатів XIX конференції КПРС. Тоді під університетом зібралося кілька тисяч львів’ян, і делеґати змушені були вийти до народу (…) На мітинґу ухвалили рішення проводити такі всенародні зібрання на тому самому місці першого четверга щомісяця, а 21 червня — на стадіоні «Дружба» остаточно сформулювати й ухвалити на всенародному мітинґу настанови делеґатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові (…).

А ще 23 червня 1988 року на Личаківському цвинтарі відбулася панахида біля братської могили закатованих у львівських тюрмах 1941 року. Так закінчувалися «десять днів, що сколихнули Львів», які стали початком великих національних і суспільних зрушень в Україні».

Мітинг 21 червня на стадіоні «Дружба» влада зірвала. Тим часом керівники установ культури домовилися з владою про необхідність обговорити на мітингу питання стану збереження мистецьких пам’яток у Львові й побудову пам’ятника Шевченкові у княжому місті. Влада дала згоду на проведення цього мітингу з метою привернути увагу громадськості Львова до вирішення питань культури і відвернути увагу від політики. Для засновників УГС то була велика нагода заявити про створення УГС і оприлюднити її програму. Попри всі складності й перешкоди в проведенні мітингу Богданові Гориню й Вячеславові Чорноволу вдалося заявити про необхідність організації Народного фронту, в який ввійде недавно створена Українська гельсінська спілка, з програмою якої бажаючі можуть познайомитися.

Так 7 липня стало днем оприлюднення появи нової організації і її програмного документу — «Декларації принципів УГС». У подальші тижні до учасників мітингів, зокрема до керівників УГС влада застосувала адміністративні покарання, присуджуючи їм неодноразово по 15 діб арешту.

Попри каральні заходи влади 29 жовтня 1988 р. була проведена Установча конференція Львівської обласної організації УГС, на якій одноголосно головою Львівської обласної організації УГС обрано УГС Богдана Гориня. Установча конференція Київської обласної організації УГС відбулася 20 листопада 1988 р., а 25 грудня 1988 р. відбулися звітно-виборчі збори УКК, на яких було прийнято ухвалу (при одному голосі «проти» і одному, що «утримався», що «віднині УКК став колективним членом УГС». (Лист Віталія Шевченка до Богдана Гориня). У січні 1989 р. створено Тернопільську обласну організацію УГС. У подальшому були створені обласні організації УГС в инших областях.

Управління КГБ по Львівській області у доповідній записці від 3 січня 1989 р. дало таку оцінку засновникам УГС:

«Аналіз поступивших в последнее время оперативніх даных свидетельствует о том, что несмотря на проводимые мероприятия по компрометации активистов «УХС» и целей «союза», Черновол В., Горинь Б., Горинь М. не снизили своей активности, продолжают проводить антиобщественную деятельность, направленную на дестабилизацию политического климата как в области, так и в республике в целом».

Начальник Управления КГБ С. И. Малик».

Активна діяльність УГС у поєднанні з діяльністю НРУ привели Україну до державної незалежности, яку перед новою загрозою імпершовіністичної Росії ми зобов’язані зберегти, зміцнити й отримати перемогу над споконвічним ворогом. Для цього у нас є вишколені Збройні сили, могутня військова техніка і патріотичний народ. Перемога за нами!

Жовтень 2018 р.

Голова Київської філії Української Гельсінської спілки Олесь Шевченко з керівниками Східного відділу «Солідарності, що бореться» Ядвіґою Хмельовською та Піотром Глебовічем під час конференції в Інституті історії України НАНА України. Київ, вересень 2017 р.