Руйнівники Російської імперії: геополітичні умови, розкол еліт і національний фактор (до 30-річниці створення Української Гельсінської спілки)

Олександр Ткачук, історик, перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська Спілка

Досліджуючи події тридцятилітньої давності мимохідь починаєш їх співставляти із нинішніми, а потім і столітньої давності. І робиш це не через якусь теоретичну заданість, а сама історична фактура підштовхує тебе до подібних аналогій. Самороззброєння в часи УНР і зрадницьке руйнування Збройних Сил України в новітній історії; розвал СРСР в 1991 році, і цілком ймовірне повторення цього досвіду Російською Федерацією в найближчому майбутньому – історичні закономірності, що приховані за щоденною мішурою різноманітних подій, раптом постають перед тобою в голій очевидності.

Для національної пам’яті важливо знати про те, яке місце займає український визвольний рух в драматичних процесах, що розгорталися на території колишнього СРСР у 80-90-х роках ХХ-го століття. Передусім, це стосується Української Гельсінської спілки, – першої і найяскравішої самоорганізованої сили українського народу того часу.

Геополітичні передумови розпаду СРСР

1978 року американський соціолог Рендалл Коллінз оприлюднив ґрунтовну статтю «Довгострокові соціальні зміни і територіальна влада держав. Дослідження у ділянці соціальних рухів, конфліктів і змін». Це значима подія в світовій гуманітарній науці, бо вона, з одного боку, після тривалого забуття, – і на це були свої причини, – легалізувала повернення до історико-соціологічної аналітики прогностичної функції, а, з іншого, автор, скориставшись створеною ним теорією та наявними емпіричними фактами, передбачив у середньо-терміновій перспективі розпад СРСР. Варто зазначити, що прогноз швидкого розпаду Російської імперії був сприйнятий доволі скептично як більшістю наукової, так і політичної еліти США. Згодом, класифікуючи свою методологію історичного дослідження, Р.Коллінз назвав її «макроісторичною соціологією».[1]

Нова соціологічна теорія «пояснення змін, що відбуваються у територіальній владі держав» відштовхувалась від визначення Максом Вебером «держави як монополізації законної (legitimate) сили на певній території» і уявлень класичної європейської геополітики (Ф.Ратцель, Г.Маккіндер, К. Гаусгофер) про «органічну природу держави», яка в своєму рості прагне досягти завершеної біогеографічної форми. Підкреслимо, що ці ідеї послужили для Коллінза креативним поштовхом до створення якісно нової пізнавальної системи дослідження історії.

Перетворення веберівського поняття держави у «пояснювальну теорію, – наголошує автор макроісторичної концепції, – означало, що тепер кожен елемент в ній необхідно було витлумачувати як змінну величину; а на завершальній стадії цієї концептуалізації постала теорія умов, які визначали геополітичні злети і падіння в територіальній владі разом із усіма супутніми наслідками, що випливали із цих змін влади.

Висновок із цієї теорії полягав у тому, що легітимність правителів змінювалася разом із зміною зовнішнього престижу могутності (power prestige) їхніх держав; у підсумку це спричинило пояснення революції як втрати легітимності і контролю над засобами примусу» [2].

Стисло, у контексті нашої теми, викладемо п’ять сформованих Р.Коллінзом геополітичних принципів, що сприяли становленню могутності і занепаду імперій: 1-й принцип стверджує, що перевага у розмірах і ресурсах завжди сприяє територіальній експансії; 2-й принцип описує вихідний момент експансії: геопозиційне або «окраїнне» (marchland) розташування держав, коли вони мають захищений тил – великі гори, океан, або непрохідні лісові масиви, а отже менше ворогів на меншій кількості фронтів; і це створює їм переваги щодо сусідніх держав; 3-й принцип вказує на тенденцію фрагментації (fragment) держав, що розташовані в центрі великого географічного регіону; 4-й принцип аналізує кумулятивні процеси, які виникають внаслідок тривалої експансії, і в остаточному наслідку абсолютизують конфлікт між сучасними світовими акторами (рух до вирішальних війн – showdown wars); 5-й принцип констатує, що надмірне розширення імперій завжди завершується ресурсною перенапругою і державною дезінтеграцією.

Московську державу Коллінз класифікує як таку, що належала до типу окраїнних держав. Великі північні ліси, підперті холодним льодовитим океаном первісно створили для неї надійний тил. Московське царство вийшло на історичну арену після занепаду Золотої Орди, коли на великих просторах Східної Європи і Сибіру існували лише ослаблені постійним взаємним протистоянням невеликі держави, що стали для нього легкою здобиччю. У свою чергу, ресурси поглинених країн лише посилювали експансіоністські можливості Московії.

Нестримне поступальне зростання продовжувалося аж до 1900 року, коли форпости Російської імперії розтягнулися від Балтійського і Чорного морів до Тихого океану. І саме у цей історичний момент крізь туман позолоченого імперського тріумфу несподівано і загрозливо проявились темні «контури негативного зворотного зв’язку і тепер вже вони стали неухильно домінувати над позитивними контурами» (дія 5-го принципу). Те, що до цього породжувало силу, трансформувалось у свою протилежність – стало джерелом обезсилення. Надмірне територіальне розширення імперії вимагало постійних гігантських воєнних затрат для охорони власних кордонів, неухильно вело до крайнього ресурсного виснаження держави.

Одночасно, на заході Росія зіштовхнулася із могутнім германським союзом, а на сході з динамічною Японською державою. Поразка у війні з Японією у 1905 році запустила процес делегітимізації імперської влади у масовій свідомості російського народу. Як наслідок: революція 1905 року. Колос на глиняних ногах раптово затріщав і захитався, здавалося, ще мить і він впаде, розлетівшись вщент, – але цього разу він самостійно зумів встояти. З геополітичного погляду у цей історичний момент Росія перетнула свій рубікон росту, на другому боці якого проглядалась лише довга дорога вниз.

Після поразки Російської імперії у Першій світовій війні повторився ефект делегітимізації влади з детермінованим ним ще потужнішим процесом її розпаду. Але в природі історичних процесів задіяні не лише геополітичні закономірності, але й різні соціальні енергії, саме на взаємопроникненні цих різних явищ і виник феномен симбіозу російської імперськості і комунізму. Ідеологія світової комуністичної революції стала своєрідним «другим диханням», що, увійшовши в напівмертве тіло імперії, оживило її, а згодом і штовхнуло на останнє криваве розширення. Одначе, збіг сприятливих обставин може тимчасово загальмувати, але не відмінити дію геополітичних умов, що прирікають на неухильний занепад політичні суб’єкти, які вичерпали ресурси історичної життєздатності. Хоча візуально подібні актори можуть хибно сприйматися як монолітні і витривалі. Так, наприклад, СРСР на вершині своєї могутності займав одну шосту частину суходолу Землі, він значно перевищував розміри своїх найближчих конкурентів – США і Китаю. Довжина його кордонів сягала 62710 кілометрів. Велика, тоталітарна Російська імперія здавалася нездоланною, але, незважаючи на всю показну зовнішню могутність, катастрофічний фінал для неї уже був наперед визначений.

Р.Коллінз описує це так: «Моє передбачення базувалося на тому, що збіг кризових явищ на декількох кордонах одразу приведе до розповзання імперії. Ця логіка подібна до тієї, яку Чарльз Перроу позначив як «нормальні випадковості» («normal accidents») в складних організаційних системах; в таких структурах локальні поломки, які можуть бути полагоджені окремо, переростають в загальносистемну кризу, коли вони відбуваються одночасно». Такі події виникають на ймовірнісній основі, зростаючи з кількістю компонентів. Росія зіткнулася з серією повстань в своїх східноєвропейських сателітах (в 1953, 1956 і 1968 рр.), які вона зуміла придушити за допомогою відданих військ Варшавського союзу. Але, у свою чергу, властивість, що забезпечує подібну лояльність, напряму залежить від усвідомлення загальної примусової здатності системи і таким чином підпорядковується «переломлюючому (tipping) феномену», – все це триває доти, доки атмосфера загальної кризи не перетворює неухильність санкцій за непокору в малоймовірну.

Мій прогноз опирався на припущення, що несприятливе геопозиційне положення з надмірним розширенням і перевагою противників у місцевих ресурсах накладуться один на одного і детермінують невдачі у значних регіонах (наприклад, там де здійснюються воєнні інтервенції по підтримці держав-сателітів, подібних до Афганістану) і, врешті-решт, вони сягнуть «переломного моменту» (tipping point) [3]». Так і сталося. Неспроможність Радянського Союзу здобути перемогу в Афганській війні у поєднанні із виснажливою гонкою озброєнь розгорнутою США, із серйозними внутрішніми проблемами, наприклад, тотальним дефіцитом якісних продуктів і товарів промислового виробництва, привело до делегітимізації правлячого воєнно-експансіоністського угрупування як у середовищі комуністичної партії, так і радянського суспільства загалом. Поява серйозних проблем почала частково визнаватися навіть в офіційних партійних і державних документах брежнєвського періоду, наприклад, рішеннях травневого 1982 року Пленуму ЦК КПРС. Там прямо говорилося про загрозливе падіння продуктивності праці і необхідність подолання товарного дефіциту в країні [4].

Події почали розвиватися буквально за сформованою Коллінзом схемою: поразка на зовнішньому фронті викликала делегітимізацію правлячої влади, що у свою чергу стимулювало розкол еліт і початок внутрішньої кланової боротьби, до якої у певний час обов’язково мали долучитись ширші маси народу (революція). Після запеклої підкилимної боротьби «кремлівських бульдогів» перемогу здобула група Андропова, що згодом розчистило дорогу до влади її ставленику комуністу-реформатору Міхаїлу Горбачову. І вже на квітневому Пленумі ЦК КПСС (1985 р.) М. Горбачов озвучив плани широких реформ, спрямованих на всебічне оновлення суспільства та прискорення соціально-економічного розвитку країни, тобто так звану «політику перебудови» [5]. Якщо абстрагуватися від тогочасної комуністичної аргументації, що передбачала обов’язкове посилання на класиків марксизму-ленінізму, то раціональною основою перебудови можна вважати спробу інтенсифікувати існуюче виробництво через запровадження елементів вільного ринку. Плани Міхаїла Горбачова були умоглядно-абстрактними (на відміну, скажімо, від «Програми чотирьох модернізацій Ден Сяопіна) і тому наперед приреченими на поразку. Навіть ті складові його програми, що мали конкретне підґрунтя, – як, наприклад, спроба вивести країну із виснажливої «гонки озброєнь» із США і таким чином ослабити деструктивний тиск ВПК на економіку країни, – в конкретних умовах старту процесу розвалу імперії зіграли протилежну від задуманого роль, вони лише прискорили її розпад.

Час «Ікс» наступив для нового реформаторського керівництва Кремля, коли в країнах «соціалістичного табору» опозиційні виступи набрали масового характеру і почали загрожувати самому існуванню маріонеткових режимів. Необхідно було або за старою імперською традицією запускати силовий механізм придушення виступів – із неминучою відмовою від політики перебудови, або жертвувати сателітами, щоб спробувати завершити реформи у СРСР. У непростих умовах Горбачов відмовився від інтервенції, – цим він «підірвав» фундаментальний принцип лояльності режимів, що базувався на силовому факторі. Падіння соціалістичних режимів відбулося майже миттєво. Але це, зауважує Р.Коллінз, не тільки не зупинило деструктивні процеси на кордонах СРСР, а привело у дію кумулятивний процес його внутрішнього ослаблення, що невідворотно вело до дезінтеграції уже самої Радянської імперії.

Розкол еліт як елемент механіки розпадання імперій

Геометрично зростаюче нагромадження проблем в країні посилювало протистояння між угрупуваннями так званих «реформаторів» і «консерваторів» у комуністичній партії. Його зміст і динаміка найкраще прослідковується у радянській та партійній пресі. За допомогою зафіксованих в ній фактів ми спробуємо наповнити конкретним змістом теорію про вплив розколу еліт на процес розпаду Російської імперії (СРСР).

Але перед тим, як перейти до предметного розгляду проблеми, необхідно здійснити розтлумачення викривленої термінологічної аргументації дій реформаторів. Перебудовники позиціонували себе у внутрішньопартійному конфлікті, згідно комуністичній ідеологічній традиції, «лівими», тобто «ленінцями», які намагаються будувати справжній соціалізм, – хоча їхні реальні проекти реформ були відверто «право-ревізіоністськими», одночасно своїх конкурентів вони називали «правими» – хоча, останні, насправді виступали з позицій класичного марксизму, і в цьому контексті позиціонування саме вони й були справжніми «лівими». Таке ціннісне переакцентування смислів було неодмінною умовою нової публічності, що наступила після десятиліть безальтернативного повторювання комуністичних штампів – зумовлених, у свою чергу, попереднім масовим терором, коли під косу репресій попадали не лише антикомуністи, але й недавні соратники з революційної боротьби. Наголошуючи на своїй відданості основам марксизму-ленінізму, суб’єкт дискусії ніби отримував моральну санкцію суспільства на дію. Усе було викручене до невпізнання – правда називалася брехнею, а брехня – правдою; і це стосувалося не лише реального світу, але й природи самої комуністичної мітології, яка, зрештою, для переважної більшості радянських людей і виступала як єдина безальтернативна реальність.

«Консервативні» сили негласно очолив секретар Політбюро ЦК КПРС з ідеології Єгор Лігачов (Егор Лигачёв). Спочатку, під тиском викликів, що загрозливо почали виникати перед СРСР, він навіть підтримав кандидатуру Горбачова на посаду Генерального секретаря, але чим далі політика «перебудови» затягувала Імперію у безодню, тим радикальнішим ставав його опонентом. Фактично, будучи другою особою в державі, Лігачов, у час перебування Міхаїла Горбачова у закордонній поїздці, санкціонував публікацію в газеті "Советская Россия" (за 13 березня 1988 р.) статті викладача хімії Ленінградського технологічного інституту Ніни Андрєєвої «Не можу поступатись принципами».

Стаття стала своєрідним прапором антиперебудовних сил. Її текст закликав радянських людей не поступатися комуністичними принципами, а критикуючи помилки радянського будівництва не фальсифікувати історію, не дискредитувати видатних комуністичних діячів, особливо Йосипа Сталіна. Ніна Андрєєва звертала увагу партійців на те, що у середовищі творчої інтелігенції останнім часом сформувались сили, що займаються відвертою підміною понять, коли у «формулу "культу особи" насильно втискують індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію, які вивели нашу країну в ряд великих світових держав. Все це ставиться під сумнів. Справа дійшла до того, – наголошувала вона, – що від "сталіністів" (а до них за бажання можна зарахувати кого завгодно) почали наполегливо вимагати "покаяння"» [6].

Здійснюючи тотальну ревізію комуністичного минулого, критики, на думку авторки, свідомо чи не свідомо стали на бік закордонних ворогів Радянського Союзу. Стаття прямо закликала комуністів піднятись на спротив і «відстояти честь і гідність першопрохідців соціалізму». Після загрозливого позиціонування своїх опонентів як ворогів, які під виглядом турботи «за перебудову» у реальності займаються «побиттям соціалістичних цінностей", подальшим логічним кроком стала спроба дати ідеологічне визначення новітнім реформаторам. У цьому аспекті Андрєєва не претендує на ексклюзивність і відштовхується від ідей Алєксандра Проханова, – відомого літератора імперіаліста. На її думку, в країні сформувалися два виразні антикомуністичні потоки, «перший, причому повноводніший ідеологічний потік, вже виявив себе в ході перебудови і претендує на модель якогось ліволіберального інтелігентського соціалізму, начебто виразника самого істинного і "чистого" від класових нашарувань гуманізму. Його прихильники протиставляють пролетарському колективізму "самоцінність особистості" – з модерністськими пошуками в області культури, богошукацькими тенденціями, технократичними ідолами, проповіддю "демократичних" принад сучасного капіталізму, запобігливістю перед його реальними і уявними досягненнями. Його представники стверджують, що ми, мовляв, побудували не той соціалізм і що тільки сьогодні "вперше в історії склався союз політичного керівництва і прогресивної інтелігенції"» [7].

Поруч з цим, автор тексту вказує ще на одну, але вже замасковану, особливість світогляду ліволібералів, – їхній космополітизм, якийсь особливий безнаціональний інтернаціоналізм.

Друга антикомуністична течія, – на думку Андрєєвої, – зорієнтована на романтизацію дореволюційної реальності, на «подолання соціалізму за рахунок руху назад».

Загалом це достатньо еклектичний і емоційний текст, що писався не як системна політична відповідь консерваторів реформаторам, а як своєрідний крик відчаю твердих комуністів, які бачать як поступово починає валитись їхня соціалістична держава. У символічному світі традицій внутрішньопартійної боротьби він відіграв не стільки роль «маніфесту», як «сурми» – сигналу однодумцям до збору на війну. Цей посил усім одразу став зрозумілим, як соратникам, так і опонентам. Незважаючи на викуваний десятилітнім терором партійний послух, у багатьох кабінетах, офіцерських їдальнях, на підприємствах ВПК почали обережно обговорювати його зміст. Назрівав, висловлюючись словами з «Інтернаціоналу», «останній і вирішальний бій», з усіма можливими трагічними наслідками для реформаторів; тим більше, що багато хто з них добре пам’ятав фінал хрущовських реформ.

Соціальний консерватизм, світоглядна закам’янілість і корпоративна солідарність компартійної номенклатури однозначно прирікала реформаторів на поразку. Питанням був лише час: коли це відбудеться?

Перед Горбачовим і його командою постало непросте питання: щоб виграти бій, необхідно було перевести протистояння на вищий рівень – із внутрішньопартійного зробити загальнонаціональним. І, потрібно віддати належне, команда Горбачова знайшла в собі сили це здійснити. Алєксандр Яковлєв – член політбюро ЦК, що опікувався питаннями пропаганди, інформації та культури, один із найвідданіших і найпослідовніших соратників Горбачова, оголосив максимальну мобілізацію соратників на боротьбу за ідеали перебудови. На платформі теоретичного журналу ЦК КПСС «Рабочий класс и современный мир» було організовано і проведено круглий стіл під гаслом «Більше соціалізму!» Учасниками круглого столу стали провідні компартійні інтелектуали, керівники різноманітних партійних видань і завідуючі гуманітарних кафедр московських вузів, або як тоді їх ще узагальнено називали: «прораби перебудови».

Це була епохальна подія, навіть зараз, читаючи стенограму виступів, відчуваєш наелектризоване повітря, бурю емоцій, що нуртують у залі, коли кожен наступний виступ ніби піднімав планку відвертості все вище і вище. Пропоную перечитати фрагменти трьох виступів, що стали прологом до докорінної зміни ситуації в країні: спочатку керівник кафедри Академії суспільних наук при ЦК КПРС Григорій Водолазов заявив: «Яку я бачу гарантію незворотності перебудови? – Будувати суспільство, брати участь в житті, приймати рішення люди можуть лише тоді, коли вони знають, що відбувається… Гарантія демократії – ленінська теза: всі мусять знати про все»

«Але ми живемо в загрозливий час, коли небезпека нависла над самою перебудовою і однієї гласності тут мало – підхоплює і розвиває його думку викладач Інституту міжнародного робочого руху Володимир Шубкін і риторично вигукує: «Найважливіша проблема – чи може суспільство контролювати державу?

…Я, думаю, – після невеликої павзи відповідає сам собі, – що необхідно створення якихось нових суспільних організацій, – умовно кажучи «груп підтримки перебудови», які виражали б суспільну думку, доводили її до влади і слідкували за тим, щоб ця суспільна думка враховувалася владою при вирішуванні суспільних проблем. Без цього, я боюсь, все знову закінчиться сумно.»

Розвиваючи цю ідею, Борис Курашвілі – викладач інституту держави і права АН СССР – озвучує ключові слова, що стали сигналом переходу перебудови в якісно новий історичний вимір: «Вірно! Тільки які це мають бути громадські організації? У мене є пропозиція. Гляньте, у нас, якщо людина не входить до партії або вже вийшла із комсомольського віку, – то вона не входить ні в які громадські формування, вона практично позбавлена можливості постійно проявляти соціальну і політичну активність, позбавлена можливості впливати на перебіг політичного життя, брати участь в перебудові. Я б запропонував створити Демократичний союз соціалістичного розвитку. Або Народний фронт в підтримку перебудови. … Аналогічні союзи, – конкретизує думку Курашвілі, – давно існують в багатьох соціалістичних країнах…»

І далі, очевидно для заспокоєння стурбованих опонентів, додає: «Демократичний союз зовсім не мислиться як «партія безпартійних»: по самій своїй природі він має бути відкритим і доступним для всіх громадян – комуністів і безпартійних, комсомольців і некомсомольців, віруючих і невіруючих, – для всіх, хто хоче активно брати участь в перебудові…»

Звіт про цей круглий стіл миттєво передруковує двохмільйонний часопис «Огонёк» (за 2 квітня 1988 року) (https://yadi.sk/i/BiJPLKtLoRf4H) і він одразу стає найдискусійнішою темою тодішньої радянської інтелігенції. Фактично це була санкція вищого партійно-державного керівництва на створення громадсько-політичних організацій на підтримку перебудови, а в ширшому історичному контексті проголошувався засіб переходу від однопартійної тоталітарної системи до багатопартійної. Це був історичний момент, або як його називає Р.Коллінз «переломлюючий феномен», що радикально міняв напрям і динаміку розвитку подій.

Майже одразу у Балтійських республіках виникають Народні фронти. Дещо пізніше українські письменники ініціюють створення Народного Руху України за перебудову. Далі хвиля напівконтрольованої народної ініціативи затоплює решту національних республік. Тактично реформатори виграли, подібна народна підтримка загальмувала можливий антиперебудовний путч, але стратегічно вона інституціоналізувала волю народних мас, дала можливість «деструктивним силам» оволодіти інструментом управління суспільними процесами.

Одночасно, таке специфічне угамування консерваторів не зняло з порядку денного питання про загрози владі реформаторів, більше того, відкрило новий вимір тектонічних політичних розломів. Але в реформаторів не було іншого вибору, негативна динаміка процесу розвалу імперій змушувала відповідати на біжучі виклики, не звертаючи уваги на завтрашній день. Бо важливо розуміти, що внутрішньоелітна боротьба в тоталітарних суспільствах особливо жорстока, часто жорстокіша, ніж із зовнішнім ворогом, в ній переможений буквально «викреслювався» із життя, тому це змушувало його суб’єктів думати не стільки про загальнодержавні проблеми, як про власне виживання.

Наступним кроком реформаторів-комуністів, що з геометричною прогресією наблизив режим до загибелі, став намір урівноважити наростаючий внутрішньопартійний спротив «консерваторів» через перенесення центру владних повноважень із партійних до радянських органів влади. Команда Горбачова спланувала і провела достатньо вільні вибори до законодавчих органів, – спочатку союзних а, згодом, і республіканських. Одразу ж перед нею постала нова, набагато небезпечніша загроза: еліти національних республік. Сили, що почали відмовлятись ділитися тепер уже легітимною владою будь-з-ким. Центр ваги конфліктів поступово переміщувався на протистояння між союзним центром і національними республіками.

Поразки у зовнішній і внутрішній політиці делегітимізували в очах населення М.Горбачова, а разом із ним і комуністичну систему загалом. Велетенська імперія затріщала і по-всіх напрямках пішли тріщини. «Патерном (анг. pattern – зразком, шаблоном, взірцем) цього процесу, як і передбачалося, був збіг криз на безлічі фронтів, взаємодіючих і прискорюючих проходження через переломлюючий пункт процесу загального розпаду територіальної влади» [8].

Вулиці столичних міст національних республік почали заповнюватися персонажами, які ніби зійшли туди з картин Ежена Делакруа, тільки замість червоних прапорів, вони стали піднімати на барикадах традиційні національні стяги. Наростання боротьби за національну свободу стало визначальним фактором розвитку внутрішньополітичної ситуації в СРСР.

Українська детермінанта розвалу Російської імперії

Сімдесят років нещадної боротьби із тоталітарним комунізмом (спочатку із інтернаціоналістським (1917-1953), а потім і російським його варіантом (1954-1991), завдали українській нації вагомих утрат. Масові репресії, голодомори, насильницька русифікація, штучна зміна національного складу багатьох територій поставили її на межу життя і смерті. Як говорив свого часу засновник УГГ Микола Руденко: «Господь недарма вихопив нас із-над самісінької прірви: ще років 20-ть, ще одне покоління – і вже нíкому і нí для кого було б боротися за Україну. Отже, ми Йому для чогось потрібні» [9].

Цю реальність важливо враховувати, щоб об’єктивно оцінювати тактику національно-демократичних сил кінця 80-х–початку–90-х років ХХ-го століття. Розуміти, що вона формувалася не лише суб’єктивними факторами – політичною далекоглядністю/короткозорістю лідерів, їхньою особистою сміливістю/нерішучістю, але опиралася на об’єктивні чинники, передусім на реальний стан суспільства. Стратегія ж була у всіх національних сил одна: державна незалежність.

Щоб описати рушійну силу національного руху кінця ХХ-го століття необхідно згадати характеристику Дмитра Донцова «провідної верстви (творчої меншини)» у політичному житті суспільств. Цю ідею він вдосконалював впродовж усього життя, але комплексно виклав у збірнику статей «Дух нашої давнини». Поставивши епіграфом до нього євангельську фразу у слов’янізованому переказі Григорія Сковороди: «Плоть нічтоже – Дух животворить» (Йоан 6: 63) [10].

Ця фраза у контексті ідей Донцова вказує на особливий психологічний тип людей, які мають утворювати провід національної політичної організації. Спільноти, що формується не навколо якихось прагматичних цілей, а навколо великої ідеї. Аристократів духу, які готові заради неї жертвувати власним життям. Така поведінка, на думку автора, дарує їм особливу силу, що здатна в несприятливих обставинах перемагати сильніших ворогів.

Подібним невеликим політичним угрупованням у пізньорадянському суспільстві стали українські в’язні сумління. Вони пройшли складний шлях становлення: від культурного українства шістдесятих років до правозахисного політичного руху сімдесятих. Радянські концтабори зцементували їх в одну невелику, але надзвичайно сміливу і мобільну групу людей. А заслужений ореол мучеництва за українську справу легітимізував їх в масовій свідомості як чесних політиків.

У своїй ідеологічній орієнтації вони відштовхувалися не від зовнішньої політичної кон’юнктури, наприклад, заклику реформаторів Міхаїла Горбачова змагатися за побудову соціалістичного раю з «людським обличчям», або західних ліберальних цінностей, а від власної традиції – від тяглости національно-визвольного руху. Вони виразно усвідомлювали, що є спадкоємцями боротьби героїв ОУН/УПА, воїнів УНР та українських козаків за права власного народу. Наприклад, Василь Стус подібне бачення висловив у такій поетичній формі:

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

Після звільнення з радянських концтаборів значна частина політичних в’язнів об’єднується в Українську Гельсінську спілку (7 липня 1988р.). Програмним документом стала «Декларація принципів Української Гельсінської спілки». Керівними органами Всеукраїнська координаційна рада (ВКР) та Виконавчий комітет. Головою Спілки заочно обрано Левка Лук’яненка, виконавчим секретарем В’ячеслава Чорновіла. До проводу УГС увійшли такі відомі особистості як Михайло і Богдан Горині, Микола Горбаль, Василь Овсієнко, Олесь Шевченко, Іван Сокульський, Зеновій Красівський, Степан Сапеляк, Петро Розумний, Левко Горохівський, Йосиф Зісельс та інші.

Голова КДБ УРСР Н.Голушко у доповідній 1-му секретареві ЦК КПУ В.Щербицькому (від 5 жовтня 1988 року) достатньо реалістично описує створення і перші кроки діяльності УГС: «в липні цього року – каже він – вказані особи проголосили про створення так званої Української Гельсінської спілки (УГС), що складається в даний час приблизно із 30-ти осіб з різною антисуспільною активністю, в основному із числа тих, хто відбув покарання за особливо небезпечні державні та інші злочини. Керівництво її діяльністю здійснюється «виконавчим комітетом» із Чорновола, Гориня, Красівського, які претендують на роль лідерів. Головою «УГС» вибраний двічі судимий за антирадянську діяльність Лук’яненко Л., що ідейно залишається на крайніх націоналістичних позиціях, відбуваючи зараз заслання в Томській області.

Першочерговим завданням антисуспільної діяльності «УГС» Чорновол і його спільники розглядають перетворення «УГС» в «масову організацію», а в подальшому – в українську «опозиційну партію», для чого планують створити в обласних центрах і деяких великих містах республіки «відділення спілки». Учасникам цих відділень планується доручити пропаганду ідей «УГС» шляхом організації мітингів, зборів і демонстрацій, поширення листівок, бланків із заявами про вступ до «УГС». Після завершення формування обласних «відділень» лідерами «УГС» планується розгорнути роботу із підготовки і проведення «установчого з’їзду спілки», а потім провести кампанію із висунення на чергових виборах своїх кандидатів до місцевих та центральних органів влади.

В серпні цього року нами була зафіксована організаційна зустріч Чорновола, Гориня, Красівського з Лук’яненком, що перебував у відпустці в Чернігові. Останній висловив задоволення з приводу його обрання до керівництва «спілки», висловив повну підтримку щодо її утворення, розцінивши це як «новий перехідний етап політичної діяльності» українських націоналістів. За його словами, скоро можуть скластись обставини, при яких це об’єднання перетвориться в «самостійну партію у противагу до КПРС». Утворення такої партії і боротьба за «самостійну Україну», як сказав Лук’яненко, є метою всього його життя. Лук’яненко демагогічно стверджував, що влада змушена буде продовжувати процес демократизації через «глибоку економічну кризу» і терпимо буде ставитись до існування «УГС»…

На цій зустрічі велика увага приділялась обговоренню тактичних завдань, зокрема використання церкви в інтересах активізації «національного руху»…

Варто також зазначити, що Чорновол і його соратники не припиняють спроб блокуватись із антисуспільними елементами із інших регіонів країни…– Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Молдавії… з так званими «представниками національно-демократичних рухів народів СРСР»… Ними прийнятий ряд документів політично шкідливої направленості. Зокрема, вони у «Підсумковій заяві наради» стверджують «про нестабільність політичної ситуації»,… і нагальність заміни «тоталітарної політичної системи в СРСР…

З врахуванням отриманих даних про дії Чорновола, Гориня, Шевченко, Красівського та інших по згуртуванню націоналістичних елементів під прикриттям «УГС» нами здійснюються заходи по зриву задумів проведення організованої націоналістичної діяльності, роз’єднанню і компрометації лідерів «спілки», недопущення створення її «відділень» шляхом здійснення індивідуального виховного впливу на залучуваних до них осіб і виведення їх з-під впливу екстремістів» [11].

Упродовж наступних місяців продовжувалося невпинне зростання популярності і чисельності УГС. Почався процес створення обласних філій спілки. Одночасно проявилась одна загрозлива тенденція: навіть доволі стримані, упаковані в правозахисну форму ідеї УГС про необхідність боротись за права нації, у поєднанні з шаленою комуністичною контрпропагандою відлякували від спілки більшість населення республіки і без усяких спеціальних зусиль КДБ блокували можливість створення масової політичної партії. А без такого політичного інструменту будь-які розмови про вихід України із складу СРСР перетворювались на банальну утопію.

Рішення, як розв’язати цю проблему, прийшло разом із загальною політичною активізацією в країні, появою нових менш радикальних, але більш масових організацій – Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, Меморіалу та Народного Руху України за перебудову. Особливо динамічно почав рости створюваний комуністами-реформаторами НРУ. Для підтримки якого навіть організували приїзд до Києва генерального секретаря КПРС М.Горбачова.

Зустріч українських літераторів із Горбачовим мала стати своєрідною «охоронною грамотою» від грубого тиску консервативного республіканського керівництва на чолі з першим секретарем компартії Щербицьким, своєрідною санкцією вищого начальства на контрольовану реформаторську свободу. Оперативники КГБ так доповідали начальству про реакцію народу на досі небачене заступництво: «Зустріч генерального секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова з відомими письменниками, що відбулася 24 лютого 1989 р. в ЦК Компартії України, викликала велику зацікавленість… одночасно письменники пов’язують цю зустріч з ініціативою Спілки Письменників України по створенню Народного Руху України… і схильні вважати, що їх діяльність знайшла підтримку і схвалення у керівництва країни» [12].

До речі, після цієї зустрічі змінилася тактика КПУ щодо ідеї створення Руху, замість цькування і блокування було прийнято цілком прагматичне рішення про максимальне входження комуністів до НРУ з метою його контролю.

У цій ситуації УГС не могла залишитися осторонь, керівництвом приймається доленосна ухвала про залучення всіх сил спілки до організаційної роботи по створенню НРУ. Одному із найталановитіших політиків, засновнику УГС Михайлу Гориню доручається займатися винятково рухівськими справами. За їхнім задумом, члени УГС в НРУ мали відігравати роль неафішованого ідеологічного проводу, стати його структурним ядром і перешкодити планам комуністів підпорядкувати його.

В інформаційному листі УКДБ «Про ситуацію в Народному Русі України», їхні аналітики так коментують цю проблему: «із зростаючою популярністю НРУ… її активно підтримують і експлуатують угрупування націоналістичного характеру. Вони намагаються використати «рух» для розширення впливу на маси…

Далекоглядні цілі лідерів самодіяльних об’єднань негативної направленості відображає заява одного із активістів УГС Івана Сокульського: «Ми мусимо – каже він – підлаштуватися під політичну платформу НРУ, увійти в цю організацію, щоб пізніше підім’яти її під себе»…» [13].

Визнанням надзвичайно активної і плідної роботи Михайла Гориня стало обрання його на Установчому з’їзді НРУ за перебудову (8-10 вересня 1989 року) головою Секретаріату – керівником виконавчого органу організації. Головою Руху стає Іван Драч. Тут необхідно нагадати про готовність Драча передати фактичне керівництво організацією Гориню. Талановитий український поет, успішний полеміст і, як це не прикро, конформіст, він готовий був залишитися «прапором» Руху, його прикриттям, щоб націоналіст Горинь у достатньо комфортних умовах зробив свою справу: перетворив Рух на незалежну масову політичну організацію.

Начальник львівського управління КДБ С.Малик, визнає: «їм – екстремістам – вдалося зміцнити свої позиції в НРУ, що дозволить їм в подальшому здійснювати істотний вплив і навернути їх до ідей УГС. Особливі надії, – підкреслює Малик, – вони покладають на одного із лідерів УГС М.Гориня, вибраного на з’їзді головою постійно діючого секретаріату…, а також 24 представників УГС, вибраних до керівних органів» [14].

Історична заслуга Михайла Гориня (і проводу УГС) полягала в тому, що він обрав правильну тактику в боротьбі з комуністами – поборення імперського начала із перетяганням на свій бік реформаторів, націонал-комунівстів. Цю тактику можна схематично описати як своєрідну синергію руху – зростання через залучення нових елементів і підняття завдяки цьому на якісно вищий рівень впливовості. Тому УГС, увійшовши в ідеологічно розмите середовище рухівців, що з погляду абстрактної чистоти ідеї було кроком назад, насправді зробила десять кроків уперед, зумівши направити набагато чисельнішу організацію на реалізацію власних цілей, – переходу на самостійницькі позиції.

Далі подібна ситуація повторилася із негласною співпрацею із реформаторською частиною Компартії України, уособленням якої став секретар із ідеології Леонід Кравчук. В ідеальній ситуації це теж був би крок до самообмеження, але в процесі динамічної зміни суспільства, навпаки, посприяв залученню їх (комуністів-реформаторів) у посилення енергії просування до незалежності.

Про це, до речі, із роздратуванням зауважує той самий Малик, що нібито «В.Чорновіл, ділячись враженнями про з’їзд (ред. – НРУ), несхвально відгукнувся про виступ Барладяну (Одеса), який різко негативно відгукнувся про комуністів» [15].

Для Чорновола, як і для Гориня, важливою була не поза, не бравада принциповістю, а посилення українізуючих змін, перетворення їх в незворотний процес. І саме в цьому вони були принципові і непохитні.

На подібній компромісній платформі було створено парламентське об’єднання «Народна Рада» – до якого, окрім комуністів-реформаторів, як, наприклад, Ігор Юхновський, входили депутати із УГС/УРП і Руху. Фінальним акордом цієї своєрідної синергії руху до свободи стало ситуативне об’єднання із твердокам’яною комуністичною більшістю у Верховній Раді УРСР в час для голосування за Незалежність України. Зрозуміло, що комуністи це зробили з переляку перед новим ліберальним керівництвом в Москві. Але для українських державників це був унікальний історичний момент, яким необхідно було доконечно скористатися, попри кількісну меншість і змусити історію розвернутися до українського народу обличчям. І вони це зробили: через поступливість в малому і жертовність у здобутті Великого. Тому, гадаю, закономірно, що саме голова УГС Левко Лук’яненко написав проект «Акту проголошення незалежності України», це був символічний знак реалізації через нього боротьби багатьох поколінь українців за національну свободу.

Замість висновку

На завершення хочу звернути увагу на один полемічний висновок Рендалла Коллінза про первинність геополітичного фактору над національним у розвалі імперії. У ньому він несподівано переходить від характерної для нього наукової аналітики до метафоричного описання явища: «Численні етнічні групи, – каже він, – входили в цю структуру (ред. СРСР) упродовж фаз як зростання, так і занепаду; таким чином, етнічний фактор не може розглядатися як першочергова причина розпаду Радянського Союзу, скоріше він є організаційним посередником (medium), через який здійснювався вплив геополітично надмірного розширення».

Але той тип геополітичних умов, на які вказує Коллінз, були зовнішніми факторами, що опосередковано впливали на підрив життєздатності імперії, тоді як поневолені нації були внутрішніми чинниками, що боролися за власну свободу. Вони виникли не внаслідок дії геополітичних умов, бо існували до того, а лише активізувались із послабленням імперії. Етнічні фактори управлялись не геополітичними, а соціокультурними детермінантами змін. Безсумнівно, що зв'язок між ними був, і коли їхні енергії зустрічались, імперії розлітались в друзки. Тому, якщо вже метафорично описувати функціонування цих сил (енергій), що розвалюють імперії, то їх варто викладати не у формі підлеглості (medium), а рівноцінної співдії: «негативний» – геополітичні умови і «позитивний» – етнополітичні, соціо-культурні детермінанти, образно кажучи, щось подібне до причин виникнення електричного струму від наявності позитивно та негативно заряджених частинок.

Синергія геополітичного і національного факторів радикально переформатувала не лише політичну карту Євразії, але усього світу. Подарувавши історичний шанс українській нації стати повноцінним суб’єктом світового процесу.

Друга проблема, яку Михайло Горинь зумів розв’язати на користь України, – міжнаціональні стосунки. Як уже згадувалося, спецслужби активно розігрували «карту міжнаціонального протистояння», тому надзвичайно важливо було вибити з-під їхніх ніг соціальну базу. За ініціативою керівництва Народного Руху України 21 листопада 1991 року, напередодні референдуму про незалежність і перших виборів Президента України, в Одесі було проведено Конгрес національних меншин України, на якому було вироблено програмні та організаційні форми поєднання українського патріотичного руху і рухів малих народів у єдиний загальнодемократичний рух. Політика Руху в цьому питанні була продовженням та розвитком зусиль, здійснюваних у цьому напрямку Українською Гельсінською спілкою та Українським Культурологічним клубом, а в ширшому розумінні – традицією, що виходила із задумів УГВР та УНР.

Політика УГС у духовному відродженні України

Важливим сегментом боротьби за незалежність стала Православна Церква в Україні, повністю тоді підконтрольна радянським каральним органам. На зборах УКК ми постійно обговорювали різноманітні релігійні питання.

Намагаючись подолати обмеженість українського впливу на Православну Церкву, я вирішив видавати незалежну релігійну газету. Щоб видавати газету найперше потрібно було знайти кошти. Єдине місце, де я міг їх взяти, була каса УГС. Все вирішилось просто, без бюрократичної тяганини. У нас було неписане правило, якщо ти пропонував якусь громадську справу, то сам за неї і відповідав – бо когось іншого просто не було. Спочатку я, підійшовши до Євгена Пронюка - він тоді був одним із секретарів УГС, розповів йому про задум видавати православну газету і сказав, що для цього потрібно дві тисячі радянських рублів. Він підтримав ідею, але зауважив, що це питання потрібно узгодити із виконавчим секретарем УГС В'ячеславом Чорноволом. Не відкладаючи справи надовго у ящик, ми одразу зателефонували В'ячеславу Максимовичу і отримали згоду на реалізацію мого проекту.

Через декілька днів Ярослава Данилейко – касир УГС – видала мені дві тисячі карбованців і я приступив до втілення ідеї в життя.

Мешкав я на вулиці Сєдовців, 8-а у приватному секторі Печерського району, недалеко від Ботанічного саду. Будиночок винаймав мій приятель і відновлювач традиції старосвітського кобзарства Микола Будник. Він мені виділив для редакції напівгорище цієї оселі. Там я поставив друкарську машинку і почав збирати матеріал для газети – був це початок серпня 1988 року. До редакції я записав, окрім себе і Миколи Будника, ще й Михайла Свірнюка – студента Художнього інституту, якого ми, перестраховуючись від імовірних утисків, подали під псевдонімом Михайло Олефірнюк.

Михайло виготовив для газети прекрасний логотип, за словами: "Наша віра – православ’я" проглядався рівноапостольний князь Володимир із хрестом, що накладався на тризуб. Газета позиціонувалася як видання парафій Української автокефальної православної церкви.

Під кінець серпня підготував восьмисторінковий макет газети і, взявши в Євгена Сверстюка адресу Нійолє Садунайте – литовської прозахисниці, вирушив з Михайлом Свірнюком до Вільнюса. Нійолє порадила щодо друкування газети переговорити із головою Ліги незалежності Литви Тарляцкасом, дала нам номер його телефону. За декілька днів хлопці із Ліги підвезли нам газети до самого поїзда "Вільнюс – Київ".

8-10 вересня 1989 року на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову ми вже презентували нашу газету делегатам та великій кількості прихильників Руху, що оточили зі всіх боків Актову залу Політехнічного інституту.

Згодом ми запропонували Євгену Сверстюку очолити газету, він погодився, за умови, що ми її будемо готувати, а він здійснюватиме лише остаточну редакцію. Розповсюдженням газети на початку займався Павло Кислюк, а згодом його брат Олександр Кислюк.

Після Рухівського з’їзду я підійшов до Михайла Гориня – обраного головою Секретаріату НРУ – із пропозицією розіслати перший номер "Нашої віри" та інформаційний листок про необхідність відродження УАПЦ до крайових організацій Руху. Він надав мені список делегатів Установчих зборів НРУ і я розіслав до них газету із закликом створювати парафії УАПЦ та запрошувати до них парафіян РПЦ.

Згодом газета ЦК КПУ "Правда Ураины" ядуче відреагувала на видання першого числа "Нашої віри", повідомляючи, що появилося "видання неіснуючих парафій УАПЦ". Та історія зле пожартувала з комуністів – скасувавши їхню партію і державу, а УАПЦ не тільки відродилась, а стала впливовою релігійною організацією в країні.

Після відновлювального собору УАПЦ я ще декілька років займався підготовкою газети, а потім передав її іншим людям, що разом із Євгеном Сверстюком видають її досі.

1. Рэндалл Коллинз. Золотой век макроисторической социологии. – Альманах «Время мира», вып 1, 1998, с 72-8); або: Рэндалл Коллинз. Макроистория: очерки социологии большой длительности (Методологические фрагменты книги). – Политическая концептология No 2, 2017г.: http://politconcept.sfedu.ru/2017.2/03.pdf Рэндалл Коллинз. Золотой век макроисторической социологии. – Альманах «Время мира», вып 1, 1998, с 72-8); або: Рэндалл Коллинз. Макроистория: очерки социологии большой длительности (Методологические фрагменты книги). – Политическая концептология No 2, 2017г.: http://politconcept.sfedu.ru/2017.2/03.pdf

2. Рэндалл Коллинз. Предсказаиние в макросоциологии: случай советского коллапса. – Альманах «Время мира», вып. 1, 2000, с. 234-278: https://nsu.ru/filf/rpha/lib/collins-prediction.htm Рэндалл Коллинз. Предсказаиние в макросоциологии: случай советского коллапса. – Альманах «Время мира», вып. 1, 2000, с. 234-278: https://nsu.ru/filf/rpha/lib/collins-prediction.htm

3. Рэндалл Коллинз. Предсказаиние в макросоциологии: случай советского коллапса. – Альманах «Время мира», вып. 1, 2000, с. 234-278: https://nsu.ru/filf/rpha/lib/collins-prediction.htm

4. Л.И.Брежнев "О продовольственной программе СССР на период до 1990 г. и о мерах по ее реализации" доклад на Пленуме ЦК КПСС 24 мая 1982 года. Постановление Пленума ЦК КПСС. – М.: Политиздат, 1982. – 28 с.; або: Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам т. 14 (Апрель 1981 г. - декабрь 1982 г.). – М.: Политиздат, 1983. – 702с.

5. Материалы Пленума Центрального Комитета КПСС 23 апреля 1985 года". – М.: Политиздат, 1985. – 30 с.

6. Н.Андреева. Не могу поступаться принципами. – "Советская Россия", 13 марта 1988 г.; або Библиотека газеты «Революция»: http://www.revolucia.ru/nmppr.htm)

7. Н.Андреева. Не могу поступаться принципами. – "Советская Россия", 13 марта 1988 г.; або Библиотека газеты «Революция»: http://www.revolucia.ru/nmppr.htm)

8. Василь Овсієнко. Річниця Української Гельсінської групи. – Тюрма на Лонцького. Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів:http://www.lonckoho.lviv.ua/podiji/novyny/richnytsya-ukrajinskoji-helsinkskoji-hrupy.html

9. Рэндалл Коллинз. Предсказаиние в макросоциологии: случай советского коллапса. – Альманах «Время мира», вып. 1, 2000, с. 234-278: https://nsu.ru/filf/rpha/lib/collins-prediction.htm).

10. Дмитро Донцов. Дух нашої давнини. – Мюнхен, 1951р.: https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/SpiritOurAncient.html

11. Голова КГБ УРСР Н.Голушко ЦК Компартії України. Про націоналістичну діяльність Чорновола і його соратників / Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. – К.: «Ярославів Вал», 2012. – с. 551-55

12. Голова КГБ УРСР Н.Голушко ЦК Компартії України т. Щербицькому В.В. Про відгуки на зустріч Генерального секретаря ЦК КПРС з групою письменників / Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. – К.: «Ярославів Вал», 2012. – с. 608.

13. УКГБ по Львівській області Львівському ОК КП України. Про ситуацію в «Народнім Русі Україин/ Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. – К.: «Ярославів Вал», 2012. – с. 655

14. Начальник УКГБ по Львівській області С.Малик/ Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. – К.: «Ярославів Вал», 2012. – с. 670

15. Начальник УКГБ по Львівській області С.Малик/ Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. – К.: «Ярославів Вал», 2012. – с. 673.