Вячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко: дискусія щодо розвитку Української гельсінської спілки

ВЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ ТА ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО: ДИСКУСІЯ ЩОДО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ

Ярослав Секо

У історії Української гельсінської спілки (далі – УГС) є чимало значних сторінок та звершень. Адже, успадкувавши традицію визвольної боротьби попередніх етапів, ця організація посприяла упровадженню ідеї незалежності в суспільно-політичний дискурс перебудови, а також дієво долучилася до її поширення в різних областях республіки.

Ці питання давно перебувають у полі зору колишніх членів організації та дослідників, тоді як гострі кути, переважно, оминаються з етичних міркувань. Чи є потреба в них заходити сьогодні? Питання не риторичне, а доволі практичне. Романтизована версія подій боротьби за незалежність, витворена її безпосередніми учасниками, не сприймається новими поколіннями, й піддається цілком обґрунтованій критиці. Отож, на часі наукова розробка «складних» питань історії УГС та пошук методології відповідей на них.

Одним із таких питань є конфлікт в УГС між В. Чорноволом і Л. Лук’яненком, який вийшов за особистісні межі, й став однією з причин розколу в національно-демократичному таборі періоду боротьби за незалежність та після її проголошення. Кожен із них на момент створення організації був авторитетним борцем за незалежність. За плечима – роки ув’язнень і поневірянь. Старший і за віком, і за кількістю років проведених в ув’язненні, Л. Лук’яненко для багатьох був «патріархом» боротьби, надзвичайно шанованою людиною. У той же час «зеківський генерал» В. Чорновіл мало чим поступався йому, виділявся харизмою, величезною працездатністю та вмінням організувати справу.

Особисті антипатії та упередження були притаманні кожному з них. Л. Лук’яненко бачив себе політиком, до якого тягнуться люди через підтримку його програми, а свого опонента – політиком-популістом, який вивчаючи потреби виборців, обіцяв задовольнити їхні потреби й вимоги[1, с. 215]. В. Чорновіл, натомість, підкреслюючи роль особистості в умовах відсутності традицій західної демократії та сильних партій, усвідомлював відмінність між собою і Л. Лук’яненком: «якщо хтось, скажімо, зорієнтувався саме на Левка Лук’яненка, то йому не так просто буде віддати голос за мене» [2. 381]. Одним із головних закидів Л. Лук’яненку був авторитаризм та тоталітарні погляди [3, с. 482].

Брак добре задокументованої джерельної бази, відсутність мемуарної літератури з даного питання, наразі не дозволяють на науковому рівні осмислити особисті причини конфлікту, амбіції та прагнення лідерства. Утім, зверну увагу на те, що до 1988 р. Л. Лук’яненко і В. Чорновіл не були особисто знайомі. Це дозволяє особисті мотиви їх конфлікту розглядати як похідні, й висловити припущення, що конфлікт визначався різними світоглядними особливостями та породженими ними різними тактичними міркуваннями щодо досягнення незалежності. На мою думку, світоглядно Л. Лук’яненко і В. Чорновіл належали до різних традицій українського національного руху. Перша з них була пов’язана із еволюцією національно-визвольного руху в бік мирних засобів боротьби, а друга – діяльністю шістдесятників.

Саме тому в статті головну увагу буде зосереджено на ідеологічній складовій протистояння.  При цьому мої завдання лежать поза оціночними судженнями, і не передбачають встановлення того, хто з двох лідерів був правий, далекоглядніший чи демократичніший. Бо, за великим рахунком, правота В. Чорновола не є неправотою Л. Лук’яненка. І навпаки. Очевидно, що кожен, озираючись на власний досвід, пропонував достатньо цілісне бачення ситуації.

У липні 1988 р. В. Чорновіл, брати Горині та З. Красівський створили першу політичну організацію – УГС. Вона мала консолідувати дисидентські та опозиційно налаштовані кола колишніх учасників визвольної боротьби, але головне, у перспективі, мала перетворитися на широкий народний фронт. Керівником організації, з ініціативи В. Чорновола, став Л. Лук’яненко [4, с. 77]. Решта погодилися, адже добре його знали[1]. Логіка міркувань ініціаторів була наступною: оскільки УГС оголошувалася продовжувачем справи Української гельсінської групи (УГГ), то логічним виглядало що її очолить один із членів-засновників. По-друге, йдучи в політику, колишні дисиденти не були певні, що влада не відновить репресії. Тож Л. Лук’яненко, який перебував на засланні в с. Березівці Томської області, частково відводив би з-під удару дисидентів на волі. У березні 1988 р. під час телефонної розмови Л. Лук’яненко пристав до пропозиції М. Гориня.

На першому етапі діяльності УГС роль В. Чорновола була визначальною. Він став співавтором та редактором «Декларації принципів» – головного ідеологічного  документу УГС. Його вплив на ідеологію організації полягав у активному просуванні шістдесятницького дискурсу – активна підтримка перебудови, звернення до ленінської національної політики, пошук діалогу з владою. Очевидно, що ці гасла не мали нічого спільного з поглядами В. Чорновола, але їх актуалізація під час мітингів та публічних заяв мала на меті залучення в орбіту УГС більшої кількості людей.

Аналізуючи документи, пов’язані з діяльністю В. Чорновола в 1988 р. можна виділити кілька специфічних рис: ідейна традиція боротьби на яку він опирає свою платформу охоплює різні періоди ХХ ст., але її осьовою лінією є «розстріляне відродження» та шістдесятники; визнання факту залежності української влади й економіки від імперського центру, а сама залежність має бути подолана реформами в УРСР; поступове підведення до антикомунізму, який на початку перебудови маскувався за протиставленнями ленінської позиції сталінській; підкреслення важливості демократичних механізмів не лише для досягнення мети, але й для облаштування життя після проголошення незалежності; визнання політичного характеру української нації [5, с. 9]. Реалізовуючи концепцію шістдесятництва, В. Чорновіл намагався закласти в організаційну структуру УГС, використовуючи сучасну термінологію, мережевий принцип, коли осередки на місцях мали значну ідеологічну та організаційну самостійність.

Очевидно, що це не співпадало з баченням Л. Лук’яненка. У серпні 1988 р. йому було надано 10-денну відпустку, яку він використав для поїздки в Україну. Тоді ж на Чернігівщину виїхали В. Чорновіл, М. Горинь та З. Красівський. Саме тоді Л. Лук’янеко і В. Чорновіл особисто познайомилися [6, с. 13]. У спогадах маємо доволі скупу інформацію про цю зустріч керівництва УГС. Куди красномовнішими є документи КДБ, яке здійснювало прослуховування. Можна припустити, що надання Л. Лук’яненку відпустки стало елементом спецоперації з метою виявлення намірів опозиції.

Так, у доповідній першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому від 5 жовтня 1988 р., голова КДБ УРСР Н. Голушко повідомляв деталі розмови, які засвідчують різне бачення розвитку УГС у В. Чорновола і Л. Лук’яненека. Перший із них виступав за «перетворення «УГС» в «масову організацію», а в подальшому – в українську «опозиційну партію» [7, с. 552]. Для цього мали бути створені відділення УГС у різних областях, які, в міру укрупнення, мали ініціювати установчий з’їзд та провести кампанію з висування кандидатів на виборах у місцеві й центральні органи влади [7, с. 552]. Що ж до позиції Л. Лук’яненка, то, за його словами, «незабаром можуть скластися обставини, за яких це об’єднання перетвориться в «самодіяльну партію на противагу КПРС»» [7, с. 552].

Звернемо увагу на різні словосполучення, використані в тексті доповідної: В. Чорновіл виступає за перетворення УГС у «масову організацію», тоді як Л. Лук’яненко – за «самодіяльну партію». Припускаю, що під час серпневої бесіди ці нюанси були непомітні й малосуттєві, адже бачилися на перспективу. Однак, вони важливі з огляду на подальшу боротьбу в Спілці, та вказують на різні засновки лідерів.

Можливо, ця зустріч підштовхнула Л. Лук’яненка до викладу власного бачення розвитку УГС, яке на початку 1989 р. набуло текстового вигляду в брошурі «Що далі?». Перебуваючи на засланні, Л. Лук’яненко ретельно відстежував ситуацію навколо УГС через листування. Зокрема, І. Кандиба наприкінці 1988 р. вказував на існування в Спілці двох напрямків – правого крила, яке прагнуло створити свою фракцію, та поміркованих (В. Чорновіл і М. Горинь), які «ведуть надто відкриту… надто ризиковану, надто гостру лінію» [1, с. 47]. У цьому конфлікті Л. Лук’яненко зайняв позицію В. Чорновола, а, відтак, націоналістичне крило відмежувалося й почало творити власні, спочатку нелегальні, політичні структури.

Аналізуючи «Що далі?», найперше звернемо увагу на відмінну традицію боротьби за державність, запропоновану автором. Головну роль у ній відведено УГГ [8, с. 7, 36, 37] та підпільним організаціям 1950-1970-х рр., зокрема Українській робітничо-селянській спілці (УРСС), організатором якої був Л. Лук’яненко [1, с. 13]. УГС у такому символічному ряді стала продовжувачем справи УГГ [1, с. 20]. У цьому факті Л. Лук’яненко вбачав неперервність розвитку національного руху, послідовність і логічність його гасел.

Звернемо увагу на деякі специфічні риси світогляду Л. Лук’яненка: етнічне, і, навіть, примордіальне розуміння української нації; розуміння того, що досягнення мети можна досягнути мирним і демократичним шляхом у межах СРСР; підкреслення колоніального становища України, і, відповідно, досягнення незалежності можливе в контексті світової антиколоніальної боротьби.

Як і наприкінці 1950-х рр., у світогляді Л. Лук’яненка періоду перебудови переважали ідеали національно-визвольного руху з його доктринерською вірою у сильну організацію-провідника нації до свободи. Тож цілком закономірно, Л. Лук’яненко виступив за першість УГС в національному русі: «Щоб бути провідною, УГС має бути попереду всіх інших українських патріотичних течій, попереду настільки, щоб не порвати відчуття спільности стратегічного напрямку з тими, хто іде з нами» [8, с. 44].

Значною мірою Л. Лук’яненко переносив на УГС нереалізовані завдання УРСС, і, відповідно, в період перебудови прагнув добитися незалежності України конституційним шляхом, розробленим ще наприкінці 1950-х рр. У пізніших виступах і публікаціях Л. Лук’яненко доводив, що керівництво УГС прийняло його бачення про боротьбу за самостійну Україну в два етапи: «Перший – боротьба за демократизацію суспільства, за право утворення і діяльності націоналістичної партії. Другий етап – боротьба партії за вихід України з-під влади Москви і проголошення України незалежною державою» [1, с. 26].

Ця програма була основою УРСС. Тож немає сумніву, що в такому вигляді не могла бути прийнятою В. Чорноволом. Ідея централізованої організації Л. Лук’яненка суперечила ідеї В. Чорновола про УГС як організацію-матрицю типу Народного фронту для всіх неформальних організацій.

При цьому різниця у цілях боротьби – конфедерація («Декларація принципів») чи незалежність («Що далі?») не мала принципового значення. Для Л. Лук’яненка вона була переважно тактичною: «Позиція більшості, яка виступала за федерацію і конфедерацію, не була не патріотичною. Вона була менш радикальною, ніж висловлена в «Що далі?», але ближча до стану свідомости українських громадян… <…> У той час вимога федерації була кроком уперед від реального стану України в СРСР, бо реально СРСР був унітарною державою, а Україна ніякою не союзною республікою, а колонією. Зрештою, «Декларація принципів УГС» і мала на увазі подальший розвиток у бік самостійности» [1, с. 57].

Реанімація досвіду УРСС свідчила, що всупереч очікуванням В. Чорновола, Л. Лук’яненко від початку почав розглядати своє керівництво в УГС як повернення до активної політичної діяльності. Розбіжність у традиціях, попри її умовність, насправді, приховувала значну тріщину у політичних стратегіях обох лідерів, легковажити якою не можна. Достатньо нагадати, що саме на ідеологічному грунті відбувався перший розлам в УГС, коли від неї відійшли прихильники радикального націоналізму. Різні традиції опозиційного руху, які закладали В. Чорновіл і Л. Лук’яненко в ідеології УГС, від початку створювали умови для їх подальшого розмежування. Єдиним чинником, який унеможливлював розкол в УГС була фактична відсутність Л. Лук’яненка в Україні.

Утім, було б помилкою у різних підходах в УГС вбачати негатив. Навпаки вони були закономірним результатом закладених В. Чорноволом у організаційну структуру принципів. У одній із публікацій 1989 р. він підкреслював федеративний характер організації, яка від початку задумувалася «без обов’язкового загальноукраїнського статуту, з рекомендаційним, а не наказовим принципом взаємин між «центром» і місцевими філіями, які б могли виявляти якнайширшу ініціативу» [9, с. 479].

Вкотре підкреслю, що в чорноволівському тлумаченні УГС повинна була стати структурою типу Народного фронту, яка б витворила навколо себе мережу неформальних організацій і скеровувала б їх у потрібному напрямку. Саме тому в УГС допускалося колективне членство інших неформальних організацій з радикальними чи поміркованими програмами, які виступали за відродження України [9, с. 479.]. І коли в подальшому, у 1989 р., чорноволівська концепція зазнала поразки, то потрібно відповісти на запитання: чому так сталося? Найпростіша відповідь – власне, гра Л. Лук’яненка, який повів УГС у іншому напрямку. Але в такому разі можна сплутати причини з наслідками.

Як на мене, головна причина полягала в факті появи Народного руху України за перебудову. Допоки в 1988 р. суспільно-політичне поле УРСР не було чітко окресленим, чорноволівське бачення УГС мало всі перспективи для розвитку. Адже в гаслах УГС, орієнтованих на широкі верстви населення, найперше були актуалізовані популярні перебудовні гасла про повергнення до ленінської національної політики. Сюди ж варто віднести ідею львівських дисидентів, зокрема і В. Чорновола, про створення широкого Демократичного фронту сприяння перебудові. Саме таку логіку дій приписували В. Чорноволу в КДБ. У доповідній записці В. Щербицькому, в грудні 1988 р., Н. Голушко писав, що В. Чорновіл заявив, що УГС «повинна стати «імпульсною, стрижневою» організацією, що об’єднує народний фронт України» [10, с. 587].

Однак, коли в лютому 1989 р. у середовищі офіційної інтелігенції з’явилася ідея НРУ, а згодом – перші його організації в Тернополі й Львові, стало очевидно, що початковий задум В. Чорновола щодо УГС себе вичерпує. Можна сказати так: у першій половині 1989 р. намітилися чіткі тенденції організаційного програшу В. Чорновола, який не зміг на основі УГС створити Народний фронт за прибалтійським зразком, і саме це посилило турбулентність всередині організації, виокремило в її середовищі ще одного лідера, який запропонував іншу стратегію розвитку.

При цьому варто підкреслити – організаційна поразка В. Чорновола виявилася, за змістом, його ідейною перемогою. Адже виникнення низових осередків та всеукраїнської організації НРУ, відбувалося через активне вбирання ідеології УГС. Можливо, усвідомлення факту ідейного запозичення вплинуло на гостроту виступів В. Чорновола на установчих зборах київської та республіканської організацій НРУ за перебудову в 1989 р. [11, с. 564, 587].

Отож, посилення позицій Л. Лук’яненка відбувалося на фоні неспроможності В. Чорновола реалізувати на платформі УГС ідею Народного фронту. А особисті чинники лише посилювали градус принциповості. Хронологічно це виглядало так. 26 січня 1989 р. Л. Лук’яненко повернувся із заслання, а 4 лютого вперше прийняв участь у засіданні Виконавчого комітету (Виконком, ВК). Через кілька днів – нове засідання, на якому Л. Лук’яненко відзначив, що Чорновіл «говорив удвічі більше, аніж всі інші члени виконкому разом» [1, с. 56] і спробував «покерувати», виступивши за надання слова іншим учасникам зібрання [1, с. 57].

Коли ж на засіданні Виконкому було підняте питання про ідеологію УГС, то більшість відмовилася взяти на озброєння гасло незалежності, висловлене в брошурі «Що далі?». Проте, Л. Лук’яненко домігся для себе свободи дій. Він погодився в якості голови УГС висловлювати думку більшості, однак, у приватному порядку – зберіг за собою право висловлюватися за незалежність [1, с. 57]. Непорозумінь додало й те, що Л. Лук’яненко без погодження з Виконкомом передав на Захід текст «Що далі?». Це викликало невдоволення В. Чорновола і красномовну репліку Л. Лук’яненка: «Я не зрозумів його. Мене це просто приголомшило» [1, с. 58].

На третьому засіданні Виконкому керівництво було передано Л. Лук’яненку. Своє головування він розпочав із обмеження часу виступів Чорновола: «Це мені не зовсім удавалося, бо Чорновіл з кожного питання намагався говорити більше всіх. Я його обмежував. Він звертався до всіх зі скаргами на мене, що я нібито не даю йому говорити. Всі бачили моє прагнення до справедливого розподілу часу і підтримували мене, а не його. Він був незадоволений» [1, с. 58].

З огляду на подальший конфлікт, це засідання мені здається надзвичайно важливим, адже засвідчило вступ Л. Лук’яненка у боротьбу за лідерство в УГС. Підтвердження цьому знаходимо в спогадах М. Гориня: «На цій Раді УГС[2] сталося перше незначне непорозуміння. Чорновіл, який вважав себе батьком процесів кінця 80-х років, хоч і сам добровільно передав керівництво Лук’яненку, мав би бути своєрідним Хомейні. Лук’яненко ж вирішив бути не формальним головою, а відразу взяти керівництво у свої руки. Відчувалося, що керівництво УГС має роздвоєний конфлікт. Я думаю, що це стало однією з причин подальших конфліктів» [4, с. 78]. У спогадах Л. Лук’яненко наведено цікавий епізод, який трапився 2 березня 1989 р. у Бучі, поблизу Києва. В. Чорновіл запропонував йому «схему», за якої головою рахуватиметься Л. Лук’яненко, а керуватиме – В. Чорновіл [1, с. 161]. Однак, ні підтвердити, ні спростувати факт розмови не можливо.

Черговий виток загострення відносин припав на червень 1989 р. До цього прихована боротьба за лідерство не передбачала публічного з’ясування стосунків. Формальною причиною стало поширення західними радіостанціями, за погодженням із Л. Лук’яненком, брошури «Що далі?». Невдоволення В. Чорновола було висловлено в оприлюдненій заяві прес-служби УГС на Захід. У ній підкреслювалося, що Л. Лук’яненко «почесний голова» і голова Виконавчого комітету, але не голова УГС [1, с. 175]. Оспорювання повноважень Л. Лук’яненка було прихованою формою відкидання «Що далі» в якості ідеологічного документу УГС. Звісно, що та заява напередодні його поїздки в Європу обурила Л. Лук’яненка.

Усі ці «дрібні фоли» були не більше аніж підготовкою до осінньої суперечки. 1 жовтня на Всеукраїнській координаційній раді УГС відбулося обговорення подальших дій з огляду на зміни в суспільно-політичному житті УРСР та нові можливості для відкритої діяльності опозиції. Розширення гласності, демократизація, посилення ролі рад у політичному житті, виникнення НРУ за перебудову суттєво змінювали роль УГС в республіці. Організація, яка ще минулого року була в авангарді змін, виявилася не готовою до інтенсивних процесів і не встигала за змінами. Її осередки в областях були малочисельними, чимало ідеологічних гасел активно використовувалися іншими суспільно-політичними акторами. Через участь членів УГС в роботі інших неформальних організацій послабилася робота керівних органів. А початок виборчої кампанії до рад різних рівнів – показав відсутність практичного досвіду в організації цього процесу. За таких умов, В. Чорновіл і Л. Лук’яненко визначили різні пріоритети, і тим самим поглибили конфлікт в організації.

Ще в серпні В. Чорновіл розкритикував рішення керівних органів та наполягав на негайному проведенні з’їзду УГС. Він мав би надати організації чіткішого політичного спрямування та запропонувати нові адекватні часові гасла, зокрема – досягнення незалежності України. Розвиваючи свої ідеї, В. Чорновіл запропонував розширений варіант «Декларації принципів», який би сприяв перетворенню УГС на організацію, здатну здійснити в Україні антикомуністичну революцію, схожу до тих, що 1989 р. прокочувалися країнами Східної Європи.

Зі свого боку, Л. Лук’яненко основний пріоритет побачив у підготовці до виборів, які мали запустити механізм досягнення незалежності мирним парламентським шляхом. Логіка суспільно-політичних процесів в УРСР, на думку Л. Лук’яненка, добре накладалася на його давні погляди. Опонуючи В. Чорноволу, Л. Лук’яненко підготував проект програми Української демократичної спілки.

Обидва документи акцентували увагу на необхідності політичного вирішення національного питання, однозначно висловлювалися за вихід України зі складу СРСР й пропонували конкретні кроки. Їх аналіз дозволяє говорити не так про стратегічні відмінності як тактичні розходження. За відсутності в суспільстві реального досвіду політичного життя та необхідних політичних інститутів, розмитості критеріїв, які б чітко відмежовували б партію від інших політичних організацій, акценти обох програм не були непоєднуваними. Однак, для лідерів УГС питання постало руба – хто поведе за собою організацію? Відтак, на цьому етапі світоглядні відмінності посилені непоступливістю обох лідерів стали вирішальними для розколу.

Чорноволівський проект «Української громадянської спілки», по суті, продовжував організаційну лінію на створення консолідуючої організації, якій відводилася роль «Малого Руху». Вона мала бути надпартійною[3], «федеративним об’єднанням самоврядних громадсько-політичних груп і організацій» [12, с. 601]. Як і раніше, В. Чорновіл пропонував зберегти плюралізм поглядів членів на шляхи досягнення незалежності, їх членство в інших громадсько-політичних організаціях чи партіях [12, с. 602]. Така організація бачилася інструментом досягнення незалежності, після чого мала б бути розпущена і поступитися місцем «нормальному для демократичного суспільства партійному плюралізмові» [12, с. 603]. Суть реорганізації полягала в закріпленні ідеалу незалежності як мети організації, відмові від правозахисної складової та чіткій артикуляції політичного характеру діяльності, альтернативній до КПРС [12, с. 611].

У зв’язку з цим, у 1989 і наступних роках В. Чорновіл неодноразово наголошував на вимушеності звернення до «гельсінської» традиції в ідеології УГС. Для цього в нього були різні мотиви. Один із них – особистісний, адже, саме через двері Гельсінської групи в УГС увійшов Л. Лук’яненко і підкреслення тої спадковості грало йому на руку. Не випадково, у «Коментарі до проекту Декларації принципів», В. Чорновіл дипломатично «зачепив» Л. Лук’яненка, підкресливши що його обрання головою ВК УГС зумовлювалося не тим, що «він разом із М. Руденком, П. Григоренком, О. Мешко та ін. був членом-засновником Гельсінської групи, а з огляду на його авторитет і перебування в ув’язненні» [13, с. 612].

В. Чорновіл наполягав на збереженні надпартійної характеру УГС, що узгоджувало б особливості тогочасного суспільного становища з реаліями членства в організації. У ній співпрацювали соціалісти і прихильники приватної власності, федералісти й централісти. «Отож, – переконаний В. Чорновіл, – якщо ми всі, що об’єднуємося сьогодні в УГС, назвемо себе партією, то або це буде партія тільки за назвою, а не за суттю» [13, с. 613].

У поглядах В. Чорновола, порівняно з 1988 р. є лише одна зміна. Він не прагне більше створювати Народний фронт – це було б абсурдно з огляду на існування НРУ, але прагне чіткіше прописати нове місце Спілки в структурі суспільно-політичного життя УРСР. Його нову формулу можна визначити так: і оновлена УГС і НРУ. Саме цим пояснювався акцент на відмінностях із Рухом: «1) безумовне проголошення нашою метою досягнення державної незалежності України, на що Рух навряд чи коли зважиться; 2) проголошення себе політичною структурою, опозиційною до КПРС (коли в Русі заправляють партійні ліберали, що підкреслюють свою вірність «перебудовній політиці партії»); 3) чистота наших рядів у зв’язку з чітко фіксованим індивідуальним членством» [13, с. 614].

У 1989 р. В. Чорновіл доволі насторожено ставився до НРУ за перебудову, побоюючись, що КПУ може використати його для ідеологічної протидії УГС. Саме тому, «у зв’язку з ненадійністю нашого українського руху», він пропонував УГС «зберегти свою об’єднуючу всі радикальні сили структуру, залишаючись своєрідним «малим Рухом»» [13, с. 614]. Таку організовану структуру В. Чорновіл протиставляв ідеям кола Л. Лук’яненка, які полягали у введенні до керівних структур НРУ різних рівнів членів УГС [13, с. 615]. Ще однією актуальною проблемою стала децентралізація влади в УГС, обмеження ролі центральних органів та посилення їх консультуючої ролі.

Бачення подальшого розвитку УГС Л. Лук’яненком було викладене у «Проекті програми Української демократичної спілки». Документ написаний ним у доволі розлогому теоретичному стилі, що також не сприймалося В. Чорноволом. У «Коментарях» він закидав керівництву УГС (читай – Л. Лук’яненку) «багатослівність, розтягнутість, використання індивідуального авторського стилю» програмних документів [13, с. 616].

Не обтяжуючись аналізом світоглядних засад та тогочасних суспільно-політичних тенденцій, які переважають у творі,  зверну увагу на бачення Л. Лук’яненком основних засад діяльності УДС. Вже звично він звернув увагу на традицію правозахисного руху як важливого аргументу обґрунтування права української нації на незалежність. Не випадково УГГ та УГС названо попередницями Демократичної спілки [14, с. 446], а правовий аспект – закріплення Конституціями СРСР і УРСР права республіки на вихід із СРСР є головною підставою діяльності УДС [14, с. 441].

При цьому Л. Лук’яненко повторив власні думки викладені у попередніх текстах та промовах, в яких розглядав перебудову сприятливим тлом для розгортання демократичних процесів. На його думку, пройдено два етапи, які позначилися виникненням неформальних організацій та появою робітничих страйків. Третім етапом мав стати процес створення політичних партій і перетворення однопартійної монолітної структури на плюралістичну суспільну структуру [14, с. 450].

Відтак, піддаючись чару демократичних процесів, Л. Лук’яненко наголошував на необхідності безпосередньої участі УГС у них: «Перетворення колись правозахисної групи сприяння виконанню Гельсінських угод, а потім УГС на політичну партію УДС – помітний крок у цьому напрямі на українському суспільно-політичному тлі. Завершиться цей етап скасуванням статті 6 Конституції СРСР» [14, с. 451].

Як і його ідейний опонент, Л. Лук’яненко прагнув визначити нове місце УДЛ в розширеному за останній рік опозиційному таборі. Її спеціалізація – «боротьба за розширення демократичних прав і свобод та підготовча діяльність до виходу України зі складу СРСР» [14, с. 452] нагадує завдання УРСС. Л. Лук’яненко пропонував відмовитися від всеохопності завдань, які можуть перебувати в зоні відповідальності інших демократичних організацій, та зосередитися на політичній підтримці їх діяльності, аби «розширенням свободи сприяти їхній роботі» [14, с. 452]. Він виступив за професіоналізацію політичної діяльності в УДС, завдяки якій вона вноситиме «елемент цілеспрямованості» та надаватиме організаційну та інформаційну допомогу [14, с. 452]. Ця місія мала бути реалізована через включення членів УДС в керівництво інших організацій[4]. УДС мала знайти власну політичну нішу, і «не розчиняючись в інших організаціях, не підміняючи їх собою», співпрацювати з ними [14, с. 453]. Проектом «Української демократичної спілки» Л. Лук’яненко прагнув закріпити партійний характер організації та централізувати її організаційну структуру.

Із тридцятирічної відстані суть суперечок виглядає надуманою. Утім тоді, в жарі політичної боротьби, тактичні міркування часто випереджали стратегію. Кожен із лідерів намагався реалізувати власний задум. Повномасштабна антикомуністична революція потребувала сильної низової мережі, здатної витіснити партійні осередки з усіх сфер життя й демократизувати їх. Відтак, УГС мала взяти на себе координацію суспільного спротиву на зразок чехословацьких Громадянського форуму та Суспільства проти насилля. Натомість план Л. Лук’яненка вимагав активного проникнення в органи влади – Ради, де централізована УГС могла б стати надійним інструментом політичної боротьби

У тогочасній суперечці суть розбіжностей можна звести до двох слів: організація чи вибори? На що мала бути звернена першочергова увага? Виступаючи на засіданні ВКР 5 листопада 1989 р. В. Чорновіл розкритикував думку про необхідність підміни широкої політичної діяльності участю у виборах. Причина вбачалася у незадовільному внутрішньому стані УГС після виникнення НРУ: «У нас немає сьогодні своєї програми, бо більшість положень нашої Декларації принципів повторив і навіть поглибив Рух» [с. 15 659].

Для В. Чорновола було очевидно, що з виникненням Руху демократична опозиція може втратити вектор розвитку. Передбачити в якому напрямку еволюціонуватиме НРУ було не просто, тому реорганізація УГС мала забезпечити їй новий статус і місце в структурі демократичних сил. Інакше, на думку В. Чорновола, УГС приречена «плентатися у хвості Руху». Не абсолютизуючи ролі виборів, В. Чорновіл прагнув зробити їх стартовим майданчиком для розкрутки реорганізованої УГС, що забезпечило б їй лідерство у блоці демократичних сил. Остаточно визначившись із необхідністю реалізації в УРСР концепції антикомуністичної революції, В. Чорновіл покладав на оновлену УГС значні надії.  

У доповідних КДБ фіксувався намір В. Чорновола відтіснити за допомогою радикалів УГС «ліберальні» неформальні організації як от НРУ, ТУМ, «Меморіал», адже, створена на їх основі «демократична опозиція» не зможе повести боротьбу з партією, та стане на шлях «соглашательства». На противагу В. Чорноволу брати Горині висловлювалися за помірковану політику, за «блок усіх неформальних об’єднань під егідою НРУ». Аналітики львівського КДБ робили висновок, що посилення розбіжностей між лідерами обумовлене їх прагненням «попасти у вищі органи влади» [16, с. 722].

В. Чорновіл мав чимало сумнівів щодо позитивного результату виборів через внутрішню слабкість УГС та незавершеність процесу її організаційного становлення, а також розумів потужність протидії партапарату. Тому зосередженість на собі дозволяла нарощувати м’язи, а отже бути готовим у перспективі до затяжної війни з партапаратом. Звідси й установка: «Блок з Рухом та іншими неформалами має бути відносний. На першому етапі треба скрізь де тільки можна, висовувати своїх кандидатів, навіть без огляду на успіх» [15, с. 659].  

Утім, погляди В. Чорновола не знайшли підтримки більшості. На засіданні Всеукраїнської координаційної ради 5 листопада 1989 р., з’їзд УГС було перенесено на квітень наступного року. У відповідь В. Чорновіл покинув засідання ВКР [1, с. 192]. А Л. Лук’яненко, з притаманною прямотою, у пізніших спогадах написав: «І в керівництві Спілки взаємини склалися так, що вплив Чорновола зменшувався. Це суперечило його характеру. Він хотів керувати, а це не виходило, бо і у Виконкомі, і у Всеукраїнській Координаційній Раді більшість виявлялася на боці Лук’яненка. Спроба керувати Лук’яненком не вдалася. Він відчув інтелектуальну силу Лук’яненка і зрозумів, що відтиснути його на друге місце не вдасться» [6, с. 50].

У листі до членів ВКР УГС від 13 листопада 1989 р. Л. Лук’яненко так обґрунтовував свою позицію: «Як боротьба за демократизацію виборчого закону була важливіша за наші внутрішні реорганізації, так тепер боротьба за українізацію Верховної ради УРСР є важливіша від реорганізації УГС» [1, с. 204]. Водночас було наведено деякі аргументи щодо неможливості провести з’їзд вчасно з огляду на слабкість філій, задіяність відповідальних осіб УГС на інших ділянках роботи тощо. «Керівники облфілії, що проголосували не відкладати з’їзд, хочуть його найшвидше. І я хотів його найшвидше. Проте життя показує, що є багато таких важливих поточних справ, яких не можна не робити, якщо ми, УГС, не хочемо підняти руки й піти геть зі сцени. Щоб справлятися із завданнями, необхідно розширити і зміцнити Виконком. Для цього треба підібрати нових людей, а поки Горбаль у США, Пронюк у Польщі, М. Горинь, головним чином, у Русі, О. Шевченко, В. Чорновіл і я давно перевантажені і чимало що просто не встигаємо робити» [1, с. 204].

По-друге, Л. Лук’яненко визначив місце УГС щодо НРУ. Позитивно оцінивши те, що НРУ «пішов за Гельсінською спілкою», він побачив нову роль УГС в тому аби «утримати обласні ради Руху від почервоніння» [1, с. 204]. Фактично пропонувалося очолити національний рух діючи, ніби-то, в тіні Руху. За такої умови реорганізація була не бажаною: «реорганізувавши й перейменувавши УГС, ми б вилучили її з політичного тла України і поставили б натомість іншу організацію. Потрібен час, аби народ пізнав нас і призвичаївся до нової абревіатури, аби нова назва викликала б в його уяві визначений образ» [1, с. 207].

У листі помітне протиставлення як от «якщо ми патріоти України, а не Гельсінської спілки», «внутрішнє життя УГС має сенс лише в тій мірі, в якій воно дає можливість проводити діяльність за своїми межами, серед народу» [1, с. 205]. Тож на діяльність «мусимо дивитися інструментально». Лінія Л. Лук’яненка полягала в тому, аби легалізувати УГС у суспільно-політичному полі УРСР, скориставшись можливостями перебудови. За таких умов Рух поставав інструментом розширення впливу УГС на народні маси, які все ще з недовірою ставилися до неї. Відтак, надмірна радикалізація гасел, за яку виступав В. Чорновіл, аби відмежуватися від НРУ, бала небажаною: «З огляду на еволюцію фіктивної УРСР, – читаємо у листі Л. Лук’яненка, – для нашої партії бажана взаємодія з прогресивними силами народу на широкій публічній основі, а не на позиції віддалених окопів, бо не рішучість програми приверне до нас широкі верстви, а входження в легальну структуру суспільно-політичних сил сучасної України» [1, с. 207].

Відмежовуючись від курсу Л. Лук’яненка, у січні 1990 р. В. Чорновіл створив «Українську незалежну видавничо-інформаційну спілку» [17, с. 646]. Це була фактична спроба зберегти за собою вплив над друкованими органами, до організації яких він був безпосередньо причетний. Цей крок, безперечно, загострив внутрішню ситуацію в Спілці, адже не кожен із її членів визначився. Хоча свої мотиви В. Чорновіл пояснював давніми намірами щодо створення незалежного видавництва, яке б якісно підняло пропаганду національно-визвольних ідей, все ж не приховував інших причин – витіснення його з керівництва та «топтання» УГС на місці [18, с. 653]. 24 січня 1990 р. у листі до членів Всеукраїнської координаційної ради УГС, В. Чорновіл виклав свої аргументи. Вихідною точкою розбіжностей ним названо вересень 1989 р., який став «апогеєм діяльності УГС, але, на жаль, став, схоже, і її лебединою піснею» [18, с. 655]. Із двох альтернатив – саморозпуститися, частково влившись у Рух і його керівництво, а частково виділившись у згуртовану самостійницьку партію, конструктивно-критично наставлену до Руху, або ж (чорноволівський варіант) – перегрупувавшись на політичну організацію широкого надпартійного типу, не було обрано жодної. Відтак, УГС стала «ординарною організацією з напівліберальною правозахисною програмою, що живе вчорашньою славою, плететься у хвості Руху й нагадує про себе хіба що ультрарадикальними промовами своїх лідерів на рухівських імпрезах, які, однак, нікого вже не беруть за живе» [18, с. 655].

Негативно В. Чорновіл поставився до участі УГС у виборах до Верховної Ради УРСР, вказавши на її неспроможність висунути власну передвиборчу платформу та списки кандидатів, залежність, «підверстання під Рух» [18, с. 656], та розкритикував появу в УГС «авторитарних тенденцій» [18, с. 657]. Завершувався лист цікавою тезою. В. Чорновіл відзначив, що його ідея реорганізації УГС, з якою він виступав два місяці тому, стала запізнілою, а отже, можливо, не без іронії зауважував В. Чорновіл, є потреба піти шляхом запропонованим Л. Лук’яненком і «припинити існування УГС і започаткувати  існування нової організації» [18, с. 658]. Як бачимо, засновник УГС став тим, хто перший висловився за її розпуск.

Ще одним приводом для чорноволівської критики УГС стала підтримка Л. Лук’яненком і М. Горинем ідеї створення політичної партії на базі НРУ. В. Чорновіл виступив проти такої ініціативи, вважаючи що таке переформатування Руху принесе «невиправну шкоду справі національного визволення» [19, с, 695], і вкотре наголосив на втрачених можливостях УГС, яка програла в динаміці НРУ: «Ми, УГС, утратили динаміку розвитку, підпорядкували себе такій ліберальній структурі, як Рух, який сьогодні перебирає в нас навіть ідею політичної партії» [19, с. 696].

Рецепт від В. Чорновола був доволі простий: «визнати, що УГС у такому вигляді, яка була дотепер, себе вичерпала, живе колишнім авторитетом першої серйозної політичної організаційної структури в Україні «перебудовних» часів. Отож пропоную оголосити саморозпуск Української гельсінської спілки» [19, с. 697]. На її місце з нових людей мала бути створена нова партія, можливо не достатньо чисельна, але «по-справжньому бойова». Закінчувався лист офіційною заявою В. Чорновола про вихід із Виконавчого Комітету, яка була задоволена на засіданні ВКР УГС 18 березня [19, с. 698].

Відхід В. Чорновола від участі в роботі керівних органів УГС посилив позиції Л. Лук’яненка, який у звітній доповіді з’їзду УГС, закріпив своє бачення витоків та поточної ролі організації. На відміну від В. Чорновола, який принципово відкидав спадковість із УГГ, Л. Лук’яненко побачив у ній першу – правозахисну (1976–1988 рр.) стадію розвитку. На другій стадії – політичній (1988–1990 рр.), вже УГС «відігравала роль політичної партії» [20, с. 467]. Гадаю, що обране доповідачем акцентування на партійному характері діяльності не випадкове, а мало служити додатковим аргументом для створення республіканської партії на базі УГС.

Безперечно різнилися й оцінки поточного стану. «Тупцюванню на місці» від Чорновола [21, с. 703] Л. Лук’яненко протиставив твердження, що «за два роки УГС перетворилася на впливову організацію», яка стала «основною опозиційною силою щодо компартії та всієї казармено-поліційної системи» [20, с. 468], парламентською партією, 12 членів якої стали депутатами ВРУ. Усе це мало свідчити про правильність листопадових рішень, які привели до самоусунення В. Чорновола. У нових умовах в «УГС наростало розуміння необхідності реорганізації. Замість неї треба створити політичну партію, тобто відкинути правозахисну форму (слово «Гельсінська», наприклад) і замінити федеративний принцип організаційної структури унітарним принципом!» [20, 467.]. Вкотре зачепивши тему полеміки з В. Чорноволом, Л. Лук’яненко підкреслив правильність обраного шляху в напрямку створення нової політичної партії [20, с. 468], яка на установчому з’їзді (квітень 1990 р.) отримала назву Української республіканської партії (УРП).

Вже традиційно, на тому з’їзді В. Чорновіл переповів відомі сентенції щодо перетворення УГС на політичну партію, вважаючи що запропонований механізм не сприятиме її ідеологічній міцності. Але найбільшої критики зазнав статут, який фіксував «глибоко централістську організацію більшовицько-фашистського типу» [21, с. 703].  

Хто був правий у конфлікті? В. Кіпіані займає бік Л. Лук’яненка. Дослідник запитує, що б було, якби тоді перемогла лінія Чорновола? На його думку, «Українська демократична партія»[5] навряд чи змогла б збільшити кількість демократів у парламенті. Шансів бути зареєстрованою, отже й зареєструвати висунутих кандидатів нова партія не мала. Відтак проблематичним стало б існування єдиного списку кандидатів від Демократичного блоку, який об’єднав 43 неформальні організації та групи. А саме перебування в Демблоці дозволило кандидатам-угеесівцям перемогти, граючи на несприйнятті населенням комуністів [22, с. 203].

І дійсно – 11 членів УГС, що стали народними депутатами та майже 200 депутатів місцевих рад дозволили організації потужно заявити про себе на всеукраїнському рівні. Але питання потрібно ставити глибше – чи перетворило це реорганізовану Українську республіканську партію на провідну силу в національно-демократичному таборі?

Не увійшовши до складу УРП, В. Чорновіл зосередився на роботі в Львівській обласній раді та Верховній Раді УРСР, ставши головним натхненником проведення в Україні антикомуністичної революції за східноєвропейським зразком. Тоді як Л. Лук’яненко у стінах Верховної Ради почав шукати конституційного шляху досягнення незалежності.

 Як бачимо, конфлікт В. Чорновола і Л. Лук’яненка багаторівневий. Він простежується на відмінностях темпераменту, особистому, організаційному, ідеологічному рівнях. Брак добре задокументованої джерельної бази наразі не дозволяє на науковому рівні осмислити особисті причини конфлікту, на які, безсумнівно, впливали амбіції, прагнення лідерства. Кожен із них надмірно вірив у себе, у власну здатність досягнути незалежності своїм шляхом. Тим більше, що кожен із них заплатив дорогу ціну із власної свободи, аби мати виправдання, що у відповідний момент повести за собою людей. А вірячи в себе, як це часто буває, не до оцінював того, аби в супернику побачити партнера.

Проведений у статті аналіз розкриває механіку розходження двох лідерів українського руху, але не пояснює причин. І як на мене, ці причинні вторинні. Куди важливіше питання – чому більшість угеесівців пішла за Л. Лук’яненком, а не за В. Чорноволом?

Список використаних джерел:

1. Лук’яненко Л. До історії Української гельсінської спілки // Лук’яненко Л. Шлях відродження: в 13 т. Т. 11. К.: ТОВ «Юрка Любченка», 2015. С. 7–314.

2. Чорновіл В. Майбутній президент України – камікадзе! // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 7. К.: Смолоскип, 2011. С. 381–384.

3. Чорновіл В. Із статті «Ми були населенням – стаємо народом» // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 7. К.: Смолоскип, 2011. С. 481–483.

4. Горинь М. Вони хотіли нового життя // Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах / упор. О. Шевченко. К.: Ярославів Вал, 2012. С. 74–80.

5. Основоположні документи Української гельсінської Спілки. Нью-Йорк: передрук закордонного представництва Української гельсінської спілки, 1989. 22 с.

6. Лук’яненко Л. До історії Української гельсінської спілки // Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах / упор. О. Шевченко. К.: Ярославів Вал, 2012. С. 7–64.

7. О националистической деятельности Черновола и его сообщников // Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах / упор. О. Шевченко. К.: Ярославів Вал, 2012. С. 551–555.

8. Лук’яненко Л. Що далі? Лондон, 1989. 48 с.

9. Чорновіл В. Як виникла і діє Українська Гельсінська Спілка // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 478–481.

10. Об экстремистских замыслах лидеров т. н. «Украинского хельсинского союза» // Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах / упор. О. Шевченко. К.: Ярославів Вал, 2012. С. 587–589.

11. Чорновіл В. Виступ на київській установчій конференції Народного Руху України за перебудову // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 563–568.

12. Українська громадянська (?) спілка. Проект. Декларація принципів // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 601–611.

13. Коментар до проекту Декларації принципів // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 611–618.

14. Проект програми Української демократичної спілки // Лук’яненко Л. Шлях відродження: в 13 т. Т. 1. К.: ТОВ «Юрка Любченка», 2014. С. 435–456.

15. Примітки до Листа до членів Всеукраїнської координаційної ради Української гельсінської спілки // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 658–660.

16. Информация о подготовке Львовских политизированых групп оппозиционной направлености к выборам в республиканские местные советы // Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах / упор. О. Шевченко. К.: Ярославів Вал, 2012. С. 720–724.

17. Заява про створення Української незалежної видавничо-інформаційної спілки // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 646–648.

18. Лист до членів Всеукраїнської координаційної ради Української гельсінської спілки // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 653–658.

19. До виконавчого комітету УГС // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 695–698.

20. Звітна доповідь з’їздові Української Гельсінської спілки // Лук’яненко Л. Шлях відродження: в 13 т. Т. 1. К.: ТОВ «Юрка Любченка», 2014. С. 459–472.

21. Чорновіл В. Виступ на установчому з’їзді Української республіканської партії // Чорновіл В. Твори у 10 т. Т. 6. К.: Смолоскип, 2009. С. 699–706.

22. Кіпіані В. УГС: політичні дискусії та долі лідерів // Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах / упор. О. Шевченко. К.: Ярославів Вал, 2012. С. 198–204.