Взаємодія УГС з польською «Солідарністю»

Крупник Любов Орестівна,

кандидат історичних наук, доцент,

головний спеціаліст наукового відділу

Управління наукового забезпечення

політики національної пам’яті

Українського інституту національної пам’яті

«ЗА ВАШУ І НАШУ СВОБОДУ»: ВЗАЄМОДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ З ПОЛЬСЬКОЮ «СОЛІДАРНІСТЮ»

Упродовж 1989 р. країнами соціалістичного табору Центрально-Східної Європи прокотилась хвиля «оксамитових революцій», які знищили монополію комуністичних режимів. Події в Польщі стали початком падіння комуністичної системи у всій Центрально-Східній Європі (під час частково вільних парламентських виборів у червні 1989 р. «Солідарність» здобула 99 зі 100 місць у Сенаті та усі можливі 35 % місць в Сеймі). Пожвавились національні рухи і у республіках СРСР, найперше у Прибалтиці. Все це стало суттєвим поштовхом для українського національного руху, який разом з іншими антикомуністичними рухами зіграв  вагому роль у розпаді СРСР.

Україна відігравала вагоме місце в СРСР не тільки завдяки економічному та людському потенціалу, а й з огляду на ідеологічну, геостратегічну та духовну складові. Історичний міф, що обґрунтовував право домінування Росії над іншими республіками, втрачав сенс без участі у цій конструкції України.  Тому республіка перебувала під пильною увагою, стояла в “авангарді” політичних репресій, відтак у перші роки перебудови Україну називали «заповідником застою».

Ситуація почала змінюватися після Чорнобильської катастрофи, коли в Україні відбулися перші мітинги, а також внаслідок так званої «горбачовської» амністії, коли з ув’язнення виходять учасники національно-визвольного руху, українські дисиденти. За відносно сприятливих умов періоду перебудови вони  стають каталізаторами громадсько-політичного життя в УРСР. Вже 6 серпня 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК) - перша незалежна громадська організація в Україні, провідну роль у якій відігравали колишні політв'язні Євген Сверстюк, Сергій Набока (голова ради), Олесь Шевченко, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Шевченко та інші.

 Наприкінці грудня 1987 р. про відновлення своєї діяльності оголосила Українська Гельсінська група і саме на її основі колишні політв᾿язні утворюють першу в УРСР громадсько-політичну організацію партійного типу, що відкрито заявила про свою опозиційність до СРСР - Українську Гельсінську спілку (УГС). 7 липня 1988 р. у Львові під час п᾿ятидесятитисячного мітингу біля пам᾿ятника Івану Франку було заявлено, що сформована у 1976 р. правозахисна Українська Гельсінська група (УГГ) виконала свої завдання, а тому складає повноваження і повним складом входить в Українську Гельсінську спілку. У тому ж 1988 р. рада Українського культурологічного клубу ухвалила рішення увійти повним складом до Української Гельсінкської спілки (УГС)

Одним з перших рішень членів Української Гельсінської спілки було вислати своїх представника до Польщі для налагодження контактів з польською «Солідарністю», оскільки польська опозиція мала суттєвий досвід боротьби і могла надати реальну допомогу українцям. Важливість цієї поїздки була ще в тому, що це був перший контакт між українськими та польськими опозиційними колами.

Представники польської опозиції стежили за подіями в Україні, зокрема,  добре знали українських дисидентів Петра Григоренка, Валерія Марченка, Юрія Литвина, Мирослава Мариновича тощо. У свою чергу українські політв'язні вже тривалий час з надією дивились на успіхи польської «Солідарності».

Як згадував Мирослав Маринович: «Був один момент, коли ми в таборі склали  лаконічну телеграму до «Солідарності» з думкою про те, що нам вдасться той текст передати на волю і що та телеграма буде з нашими підписами. Не знаю, як там з нею склалося, але, в кожному випадку, вона писалась. Не пам'ятаю тексту телеграми, але гасло «за нашу і вашу свободу»  – воно було таким надихаючим. Ми зичили їм сил, а з іншого боку розуміли, що вони борються і за нас»[1].

 У  1982 р., перебуваючи у таборі,  Василь Стус  писав: «Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть вольонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають; робітництво, інтелігенція, студентство – все, крім війська і поліції. Коли так ітимуть події, то завтра полум'я охопить і військо. Що тоді робитимуть Брежнєви-Ярузельські? (…)Профспілковий варіянт визволення надзвичайно ефективний був би і для СРСР. Коли б початки, зроблені інженером Клебановим, були підтримані по цілій країні, уряд СРСР мав би перед собою, може, найсучаснішого антагоніста. Бо Гельсінкський рух – то вища математика для цієї країни, як, може, і національно-патріотичний. Зате рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника – це мова загальнозрозуміла, прийнятна.(…) Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах»[2].

Так само у вересні 1982 р., перебуваючи у Лук'янівській в'язниці, дисидент Юрій Литвин написав звернення до польської «Солідарності»  від Української Гельсінської групи, де було сказано: «Та, воістину титанічна і героїчна боротьба, проведені «Солідарністю» протягом року, гідні подиву, захоплення, глибокого вивчення і наслідування»[3].

З 20 червня по 22 липня 1989 р.  у Варшаву у тому числі і для пошуку контактів з «Солідарністю» поїхав колишній дисидент, голова Львівської обласної філії Української Гельсінської спілки Богдан Горинь. У налагодженні цих зв'язків важливу роль зіграли представники української громади Польщі, а також церква.  Спершу Богдан Горинь знайшов контакт з часописом християнської молоді «Spotkania»  («Зустрічі»), а через них з «Солідарністю». Цікаво, що діячі «Солідарності» були ознайомлені з діяльністю Української Гельсінської спілки, оскільки мали матеріали, які у Польщу нелегально переправлялись до греко-католицьких монастирів  чернечого ордену василіан. Також організовувались зустрічі з такими чільними постаттями «Солідарності», як Яцек Куронь, Адам Міхнік, Клубом католицької інтелігенції та з редакцією часопису християнської молоді «Spotkania» («Зустрічі»).

Зокрема, під час зустрічі Богдана Гориня з послом Сейму ПНР Яцеком Куронем, яка тривала чотири години: «Вислухавши про стан справ в Україні, посол Куронь запропонував перейти до розмови про завтрашній день Європи, ролі і місця в ній незалежної України і незалежної Польщі. Яцек Куронь, як і багато інших політиків Польщі, вважає, що про вільну Європу не можна говорити до того часу, поки в ній існують підневільні народи. На сьогодні навіть Польща тільки формально є незалежною... Погляд на майбутнє Польщі Яцек Куронь сконденсував у словах тосту: «Без вільної України не може бути вільної Польщі. Ці слова, висловлені ще під час передвиборчої кампанії, політична еліта Польщі прийняла як одне з провідних гасел»[4]. На зустрічі Богдана Гориня і Яцека Куроня був присутній Володимир Мокрий - перший українець, обраний у 1989 р. до польського Сейму Х-го скликання від «Солідарності», керівник кафедри українознавства Ягелонського університету.

Перед зустріччю з Яцеком Куронем, Богдана Гориня познайомили з аспіранткою Люблінського католицького університету Богумілою Бердиховською, яка «незважаючи на молодий вік активно працює на ниві формування польсько-українських взаємин. Свою працю вона вкладає у те, щоб загал польського суспільства відійшов від нав’язаного офіційною пропагандою стандартного мислення стандартного мислення про Україну і українців»[5]. Тоді ж вона домовилася про інтерв’ю з Богданом Горинем для позацензурного релігійно-політичного журналу «Spotkania».

Богуміла Бердиховська про приїзд до Польщі Богдана Гориня згадувала так: «Ця поїздка Гориня до Польщі – це була дивовижна справа, бо якщо візьмеш до уваги, в якому стані був дисидентський рух і як виглядала їхня історія, то видно, що вони не мали можливості подивитись на світ. І те, що  вони, однак, придумали потребу будувати співпрацю, а не конфронтацію… вони проявили таку громадянську і політичну мудрість. Ну, в кожному разі, після тих зустрічей було ясно, що новий етап співпраці з Україною починається»[6].

Паралельно з цією співпрацею, зав’язалися контакти з «Солідарністю, що бореться» (Solidarność Walczonca). Голова Київської філії Української Гельсінської спілки Олесь Шевченко підкреслює, що активну підтримку українським та кримськотатарським опозиціонерам надавали лідери підпільного крила польської Солідарності – «Солідарність, що бореться» (Solidarność Walczonca) (БС), - Корнель Моравецький (голова), Ядвіга Хмельовська, Піотр Глебовіч[7]. Зокрема, від польських побратимів у 1989-1990-х роках надходили в Україну друкарські верстати, засоби електронного зв'язку, нелегальна друкована продукція. Українська молодь проходила на теренах Польщі вишкіл на поліграфічних курсах.

Як згадує керівник Бюро Східного Відділу  «Солідарності, що бореться» Піотр Глембовіч, у 1990–1991 роках вони підготували й переправили в СРСР кілька офсетів, друкованих пристроїв і іншого роду друкарське устаткування[8]. Все це вони передали не тільки в Україну, зокрема, Крим, а спочатку в Литву, а також в Грузію й Казахстан. Організації, що приймали посилки, розгортали типографську роботу самі, якщо їхні люди пройшли навчання у Польщі. Також  представники «Солідарності, що бореться» їздили до республік СРСР і там навчали їх, як обслуговувати офсет і друковані пристрої. Зокрема, з цією метою перебував у кримських татар в Бахчисараї Піотр Глембовіч.

На відміну від «Солідарності» — суспільного й профспілкового руху, що діяв у Польській Народній Республіці — «Солідарність, що бореться» (Solidarność Walczonca) «БС» стала із самого початку організацією політичного характеру із суворим членством. Також актуальним було публічне розкриття агентів і колабораціоністів (як це робилося під час німецької окупації). «Солідарність, що бореться» функціонувала осібно від підпільних структур незалежної профспілки «Солідарність», але діячі «БС» відчували себе учасниками загальнопольського підпільного руху[9].  

«Солідарність, що бореться» була антикомуністичною організацією, яка закликала до боротьби проти СРСР, прогнозувала швидкий розпад Радянського Союзу, а також всього соціалістичного табору. БС велася широкомасштабна пропагандистська кампанія в гарнізонах радянської армії, що перебували у Польщі. Вони друкувала листівки російською мовою й поширювала їх серед радянських солдатів. Зокрема, поширювалася інформація про конфлікт в Афганістані й порушеннях прав людини в самому СРСР[10].

Її організаторами в основному були  наукові працівники - представники точних наук, а тому їх підходи до конспірації відрізнялись від інших опозиційних структур. Для боротьби комуністичним  режимом вони застосовували нові технології, що було доволі унікальним явищем у підпільній діяльності, але виявилось надзвичайно ефективним й стало справжньою несподіванкою для  комуністичних спецслужб. На особливу увагу заслуговує те, що  Solidarność Walcząca створила власну контррозвідку, а також радіопередавачі, що одночасно імітували синал з багатьох державних передавачів.

Контрозвідка «Солідарності, що бореться» головною своєю ціллю ставила прослуховування зв’язку міліції та Служби Безпеки (СБ) Польської Народної Республіки (ПНР),  мала відповідну техніку і в стані була довідуватись про їх операції. У відповідь СБ кодує власний зв’язок, що називався «fosa», який польським опозиціонерам вдалося зламати. Контрозвідка наймасштабніше працювала у Вроцлаві, Познані,  а також в інших містах, але в менших масштабах. Їм вдалося вивчити методику та техніку операцій СБ і це допомогло уникнути викриття «Солідарності, що бореться» і навіть викриття завербованих агентів у власному середовищі, а також вивчати працівників СБ, їх контакти, номери автомобілів, які вони використовували. Оскільки вдавалося здобувати інформацію про інші підпільні структури, «Солідарність, що бореться» інформувала їх про це[11]. Також діяли юридичні осередки, до складу яких входили не тільки адвокати й судді, але й прокурори. Винятково добре діяла така служба у Верхній Сілезії. Для гарантії безпеки контактів ці структури обслуговувалися особисто керівником Катовицького відділу Ядвігою Хмелевскою і її зв'язковим.    

У Вроцлаві й Труйместі вдалося залучити до співробітництва з Служби Безпеки,  навіть офіцерів СБ, від яких одержували цінну оперативну інформацію. У такий спосіб тривали своєрідні змагання між «Солідарністю, що бореться» та спецслужбами ПНР[12].

Відомо, що діяльністю «Солідарності, що бореться» дуже цікавилися комуністичні спецслужби ШТАЗІ НДР і  КДБ СРСР. Особливо активно вони намагалися розробити закордонні представництва. Німецькі й радянські резидентури, не довіряючи польським колегам, намагалися проникнути в організації БС і в Польщі і цьому є підтвердження у  Німецькому Інституті Гаука (Управління у справах архіву Служби безпеки НДР).

Від 26 червня 1982  р. трансляції Радіо «Солідарності, що бореться» з’являлися в ефірі несподівано, найчастіше на чверть перекриваючи популярні офіційні радіотрансляції. Почути їх могли ті, хто були заздалегідь проінформовані про частоту і час трансляції. Ефіри записувалась в законспірованій студії і транслювалася з дахів веж щоб збільшити досяжність.

Велику допомогу «Солідарності, що бореться» запасними частинами, необхідними для складання передавачів, надавали друзі  з Австрії та Західної Німеччини. Радіо «Солідарність, що бореться» функціонувало і інших відділеннях «Солідарності, що бореться», зокрема, найбільша активність була в Познані, а також в Щецині, Лодзі, Битомі та інших містах. Цікаво, що одна трансляція мовлення була здійснена  у Львові[13]. Остання трансляція «Солідарності, що бореться» була у Вроцлаві в квітні 1990 р.[14]. Завдяки суворому членству організації й використанню дуже суворих правил конспірації провали в «БС» були відносно рідкісним явищем, а якщо й відбувалися, то ніколи не приводили до ушкодження структури організації. Провали траплялися насамперед при контактах із профспілковою «Солідарністю», у якій не занадто суворо дотримувалися правил конспірації[15]. Польські спецслужби за рідкісним винятком не знали в таких випадках, що до їх рук потрапили члени «БС». Учасники «Солідарності, що бореться»  зазначають, що у конспіративній роботі опиралися на  досвід і Юзефа Пілсудського, і Армії Крайової[16].

У середині 1980-х з ініціативи Піотр Глебовича з’явилася ідея створити спеціальний підрозділ, який мав займався справами східними. На початку 1988 р. постав Автономний Підрозділ Східній «Солідарності, що бореться»  під керівництвом Ядвіги Хмельовської та Петра Глембовича.   Спочатку контакти було налагоджено з литовською опозицією: «Саюдисом», Лігою Волі Литви, а Литва викликала ланцюгову реакцію контактів по всьому СРСР. Литовські політв’язні дали адреси опозиціонерів  з інших республік з якими сиділи в таборах[17].

Важливим підсумком цієї роботи стало створення координаційного центру «Варшава – 90» за участю представників національно-демократичної опозиції з республік Радянського Союзу. 14 грудня 1990 р. «Маніфест «Варшави – 90» підписали опозиційні партії та організації України, Польщі, національного руху кримських татар, Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Казахстану, Болгарії, Румунії. Був заснований Східний Фонд «Вєдза», що повинен був займатися збором фінансових коштів, а також забезпечувати друкованою технікою, що ми потім пересилали в СРСР. Спільними силами організували центральне бюро Координаційного Центру («Інформбюро»).

Фактично це була реалізація ідей емігранта з Польщі, редактора паризького культового часопису «Культура» Єжи Ґєдройця щодо Центрально- Східної Європи. Концепція Ґєдройця передбачала підтримку прагнення до державної незалежності та відмову Польщі від територіальних претензій у вільній від комунізму і імперіалізму Європі. Ці ідеї базувалися на переконанні, що СРСР розпадеться і це дасть можливість поневоленим народам здобути власні незалежні держави. Міжнаціональна ворожнеча та територіальні претензії сприяли збереженню радянського панування й відсували перспективи визволення народів Центрально-Східної Європи на неозначений час. Міжнаціональне порозуміння уможливлювало створення спільного фронту з метою ідеологічної боротьби з радянським тоталітаризмом. На думку Єжи Ґедройця, саме еміграційні кола, які представляли реальні інтереси народів Центрпльно-Східної Європи, повинні були розпочати діяльність на користь міжнаціонального примирення[18].

Тому Єжи Ґєдройць підтримував навіть найменші прояви опозиції в країнах східного блоку. Після Гельсінської конференції 1975 р. активізувалася співпраця дисидентських рухів країн Центрально-Східної Європи. У 1977 році Єжи Ґєдройць ініціює "Декларацію в українській справі", що її підписують російські, польські, угорські, чеські діячі. У ній, зокрема, йшлося: «В імперській структурі СРСР існують два ступені залежності: статус „обмеженої суверенності” в т.зв. народних демократіях Центрально-Східної Європи, а також статус повної несуверенності в інкорпорованих союзних республіках. Поляки, чехи чи угорці мають без порівняння більші можливості збереження своєї тотожності – національної та культурної, ніж українці, білоруси, прибалтійці чи мусульманські народи. Перші – піддані процесам совєтизації, однак усе ще не русифікації. Другі проходять совєтизацію і з кожним роком вони щораз інтенсивніше русифіковані. Проте доля одних і других міцно з собою пов’язана: не буде насправді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І, в остаточному підрахунку, без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, таких, які розвивають власне національне життя, шанують право до самостановлення інших народів. Ми висунули в нашій декларації на чільне місце українців як найбільший у рамках СРСР поневолений народ і такий, що найупертіше (поряд з литовцями) прямує до того, щоб вибороти собі незалежне державне існування»[19].  Таким чином, представники російської, польської, чеської та угорської еміграцій заявили про готовність співпрацювати з борцями за незалежність України.

Єжи Ґєдройць вважав питання державності України одним із найважливіших для майбутнього Польщі й безпеки Центрально-Східної Європи. Ідеї міжнаціонального порозуміння та налагодження партнерського діалогу прийняли також численні товариства співпраці в Лондоні, Парижі, Канаді, США, Німеччині. Велику вагу мала підтримка цих ідей такими потужними постатями,  як Збігнєв Бжезинський - радник президента США Рональда Рейгана, а також папою Іваном-Павлом ІІ, який своїм духовним авторитетом і послідовною позицією став опорою антикомуністичного руху в Польщі та в усій Центрально-Східній Європі.

Таким чином, можна погодитись з твердженням, що «такі фігури, як Лук’яненко, Чорновіл, брати Горині, Хмара були таранами, які розбивали мури совєтчини. Разом із тим, було б не правильно говорити, що цей розвал починався з України – він відбувався і в Україні в тому числі»[20]. Члени УГС брали активну участь не тільки у державницьких процесах всередині України, а й в налагодженні зовнішніх контактів (представниками УГС за кордоном були Микола Руденко, Леонід Плющ та Надія Світлична), формуванні нової філософії цієї співпраці. Зокрема, налагодження дружньої взаємодії з польською «Солідарністю» стало запорукою потужної підтримки державницьких прагнень України. Тому не дивно, що Польща була першою країною, яка після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. визнала державну незалежність України. При цьому представники польських політичних еліт 1990-2000-х років (навіть якщо вони репрезентували посткомуністичне середовище, як наприклад Александер Кваснєвський) сповідували сприятливу для України доктрину Ґєдройця відповідно до згаданої максими “без вільної України немає вільної Польщі".

Учасники міжнародної наукової конференції «Історична роль Української Гельсінської спілки у відновленні незалежності Української держави (1988-1991)», 26 жовтня 2018 р., м. Київ.