Їжа як зброя. Що ви маєте знати про Голодомор
Щороку в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932–1933 років. Пам’ять загиблих не просто від голоду внаслідок неврожаю, природного лиха, а жертв цілеспрямованого сталінського геноциду українців.
Національний музей Голодомору-геноциду. Фото Едуарда Крижанівського
У цьому та наступному роках минає дев’ять десятиліть від цього злочину. Проте у світі Голодомор досі одностайно не визнаний геноцидом. Немає жодної резолюції Генеральної Асамблеї ООН, яка б чітко й аргументовано засудила радянський тоталітарний режим на рівні з нацизмом.
Цього року українці вшановуватимуть пам’ять жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни з Росією. Війни, яка знову супроводжується геноцидними практиками, – російський режим уже не приховує мети знищити українську ідентичність.
Понад те – Москва знову використовує їжу як зброю. Цього разу, щоб тиснути на міжнародну спільноту.
Злочини й трагедії, які розгортаються на наших очах, з усією наочністю демонструють: чесна пам’ять надзвичайно важлива. Ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені, а жертви – справедливо пошановані. Інакше непокаране зло повертатиметься знову і знову.
Як і нинішня війна Росії проти України, геноцид на початку 1930-х років став відповіддю Москви на прагнення українців бути господарями на своїй землі. Україна з її ресурсами була конче необхідна сталінському режиму як упокорена частина імперії.
Передісторія
Наприкінці Першої світової війни Європа переживала розпад імперій. На їхніх руїнах численні національні рухи почали будувати власні держави. Серед цих націй були й українці, розділені між Австро-Угорською та Російською імперіями.
1917-й став роком сплеску українського національно-визвольного руху на теренах Російської імперії, в якій розпочалися революційні події. Вже за рік, у січні 1918-го, Українська Центральна Рада, тогочасний парламент, проголосила незалежність Української Народної Республіки. А ще за рік, 22 січня 1919-го, відбулася історична подія – українські землі, які раніше розділяв російсько-австрійський імперський кордон, проголосили Акт Злуки в єдину державу. За цю державу українцям відразу довелося воювати не на один фронт.
У тій війні українським силам не вдалося вибороти перемогу. На початку 1920-х більшовики, які захопили владу в Росії, окупували Українську Народну Республіку. Так, значна частина України опинилася в складі Радянського Союзу.
Проте досвід державності не минув безслідно.
Буквально за кілька років з 1917-го, попри війну та політичні перипетії, українцям вдалося не тільки сформувати державні інституції, а й заснувати культурні та наукові установи, дати поштовх розвитку мистецтва й літератури. Щоб зміцнити контроль над захопленою Україною, більшовики мусили з цим рахуватися. Тож комуністичний режим пішов на створення квазідержавної Української Соціалістичної Радянської Республіки. Вдався до політики «коренізації», яка передбачала розвиток місцевих культур. А також до нової економічної політики, що сприяло лібералізації економічного життя. Відтак національне відродження продовжилося в Україні 1920-х в культурній царині. І воно було позначене орієнтацією на власні традиції та на Європу, а не на Москву. Символом цього стало знане гасло українського комуніста й письменника Миколи Хвильового «Геть від Москви!».
Геноцид
Кінець 1920-х став поворотним моментом. Йосиф Сталін сконцентрував у своїх руках максимальну повноту влади й розпочав форсовану колективізацію та індустріалізацію. Україні з її обсягами сільськогосподарського виробництва та промисловим потенціалом була призначена роль джерела коштів для цих амбітних планів. Москва припинила загравати з національними рухами. НЕП і політику «коренізації» згорнули. Згортання українізації співпало в часі з організацією штучного голоду та було частиною геноцидної політики.
Один із перших показових політичних процесів у Радянському Союзі відбувся в 1929 році та був спрямований проти українських інтелектуалів, які стояли на чолі політики українізації. Близько 300 осіб засудили за обвинуваченням у належності до фіктивної організації – «Спілки визволення України».
Того ж року десятки тисяч агентів Державного політичного управління, партійних чиновників та рядових членів партії прибули в українські села, щоб змусити селян вступити у колгоспи. Влада розгорнула кампанію з переслідування заможних селян, яких таврували «куркулями». Лише в перші чотири місяці 1930 року з радянської України депортували понад 113 тисяч «куркулів». Тисячі холодних товарних вагонів, заповнених людьми, вирушили до віддалених районів Сибіру та Казахстану. Депортації родин з українського села продовжилися й у наступні роки.
Одна з українських родин, яку депортують, затаврувавши «куркулями». Фото Марка Залізняка. Джерело: Національний музей Голодомору-геноциду
Як результат – у лютому–березні 1930-го українське село накрила хвиля повстань і збройних виступів проти насильної колективізації селянських господарств. Того року в радянській Україні було зафіксовано понад 4 тисячі масових протестів, у яких брало участь 1,2 мільйона селян. Селянські протести відбувалися й в інших регіонах Радянського Союзу, але в Україні спротив був особливо масштабним. Надто масштабним, щоб йому можна було протиставити тільки репресії. Тож режим зробив тактичний відступ, та не відмовився від упокорення України.
Наступного року за колективізацію взялися знову – активніше, але повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу. Врешті радянській владі вдалося колективізувати близько 70% селянських господарств. Проте колективна система господарювання не дала очікуваних результатів. У 1931 році, щоб виконати встановлені владою квоти, у селян забрали майже весь вирощений урожай.
На початку 1932 року українське село вже голодувало та не мало зерна, щоб засіяти поля. Колгоспники писали листи державному та партійному керівництву, українські комуністи зверталися до очільників Радянського Союзу, «нагору» надсилали численні звіти про голодні смерті в українських селах.
«Колгоспники йдуть у поля і зникають. За кілька днів їхні тіла виявляють і зовсім без емоцій, так ніби це нормально, кладуть у гріб. А наступного дня вже можна знайти тіло людини, яка щойно копала могили для інших», – йшлося в одному з таких листів від червня 1932 року.
Влас Чубар, глава уряду радянської України, визнав у червні 1932 року, що голод зумовили надмірні побори, які не залишали селянам нічого їстівного. Він писав про це Сталіну. У критичній ситуації, що склалася, цивілізований вихід із кризи полягав у перегляді надмірних квот і наданні допомоги селянам, які голодували. Проте очільники Союзу в Москві не зробили ні першого, ні другого. Навпаки, в серпні 1932 року влада видала сумнозвісний закон «Про п’ять колосків», який карав розстрілом «розкрадання» колгоспного майна, а таким вважалися навіть підібрані в полі кілька колосків.
Йосиф Сталін використав голод як зброю, щоб розправитися з українцями, в яких вбачав загрозу. Одночасно з штучним голодом, спрямованим на упокорення українського села, він розгорнув масштабні репресії проти українських комуністів і чиновників, яких вважав недостатньо лояльними. Тоді ж була згорнута політика українізації, почалося переслідування українського культурного, мистецького, наукового середовищ.
Усе робилося для того, щоб зробити з України, як казав Сталін, «зразкову республіку». Втрату ж України радянський диктатор вважав загрозою для самого існування Союзу.
У перші пів року 1933-го в Україні, за оцінками демографів, спостерігався вибух смертності. Більшість із мільйонів голодних смертей припадає саме на цей період. Так, голод мав місце в інших регіонах СРСР, проте тільки в Україні, а також на Кубані та Північному Кавказі, які були заселені етнічними українцями, смертність була такою високою. А все – через репресивні заходи, які позбавили українських селян будь-яких харчів та можливості роздобути їжу.
Наприкінці 1932–1933-го в селян силоміць забрали не тільки все зерно, а загалом усі продукти та худобу. У січні–лютому 1933 року селами прокотилися масові обшуки у приватних дворах і домівках селян, під час яких забирали всі залишки їжі, які ще могли знайти.
«Ця бригада ходить попід хатами і бере, що в кого хоче, і де діває ― невідомо. Є випадки, що забирають хліб, скільки є, а як не даєш з хати, то арештують і забирають все майно. Як не даєш, то ще й поб’ють, або не пускаєш до хати, то вони двері б’ють. Дехто й купив хліба, то бригада каже «вкрав з колгоспу», а то беруть з погребів капусту, огірки і все», – інформував у грудні 1932 року редколегію газети «Радянське село» один з її дописувачів про «діяльність» такої бригади в селі Краснопілля тодішньої Одеської (сьогодні Кіровоградської) області.
За невиконання квот із заготівель зерна колгоспи, села й навіть цілі райони заносили на так звані «чорні дошки», що по суті означало введення там надзвичайного стану та ізоляцію. Такі населені пункти оточували військові загони. У селян відібрали свободу пересування, тож мало хто міг поїхати деінде в пошуках харчів. Щоб запровадити максимально жорсткі репресії, в Україну прислали партійців та військових з інших союзних республік, які не мали жалю до приречених на голодну смерть людей. Таким чином зумисне та штучно в радянській Україні було створено умови, несумісні з життям.
У 1933 році українське село було пеклом на землі – спустошеним і холодним. Виснажені, опухлі від голоду дорослі й діти помирали повільною і болісною смертю у відчаї та приниженні, оточенні мовчанням і байдужістю. Україна нагадувала гігантський концтабір – сторожові вежі, закриті кордони, смерть і безнадія.
«На Україні вимирають цілі села. Пам’ятаю, розказував мені в Харкові агроном. Він їздив у Полтавську область укладати договори на посів буряка. Це було ранньою весною. В’їхали в село, мертва тиша огортала його. Заходив у хати зі своїм супутником, бачив мертвих, які почали розкладатися. У дитячих яслах бачив мертвих дітей і няню», – це запис за 1933 рік зі щоденника вчительки Олександри Радченко, яка під час Голодомору жила на Харківщині.
Її щоденники, які Олександра вела з 1926-го, збереглися у кримінальній справі. Радянська влада арештувала та судила вчительку саме тому, що знайшла ці щоденники. Вже в незалежній Україні її свідчення віднайшли та оприлюднили дослідники після того, як стали відкритими архіви радянських спецслужб і репресивно-каральних органів.
Жертва Голодомору на вулиці Харкова. Фото Александра Вінерберга. Джерело: Національний музей Голодомору-геноциду
Ще один щоденник, в якому зафіксовані свідчення про Голодомор та який теж зберігся у кримінальній справі, вів селянин Нестор Білоус. «Люди помирають з голоду різного віку, а особливо діти дуже помирають, у деяких родинах вимерли всі малі діти від грудних і років до 10», – записав він у квітні 1933-го.
А це його запис від червня того ж року:
«Люди помирають голодною смертю: на залізничних станціях, у Харкові, на полі, й ніхто не прибирає. Наприклад, Костенко Микола помер біля Таганки, вже цілий місяць, і ніхто не прибрав труп, а кожний день повз їздять командири Червоної армії. І нікому немає діла, що труп вже розклався, що неможливо пройти повз».
Наслідки та пам’ять
Сталіну вдалося принаймні на деякий час домогтися свого – методом геноциду він сформував радянську Україну, яка не становила загрози, та остаточно доєднав її до радянського імперського проєкту.
Юрист-міжнародник Рафал Лемкін, який є автором терміну «геноцид», назвав згодом події в Україні «класичним прикладом радянського геноциду». Було сплюндровано і знищено саме ядро сільського суспільства в Україні, яке в той час було ядром української нації. А українській культурі знадобилися десятиліття, щоб принаймні почати оговтуватися від репресій 1930-х.
Радянському диктатору вдалося не лише на певний час приборкати непокірну республіку, а й поховати правду про геноцид під лавиною брехні та фальсифікацій радянської пропаганди. Навіть у родинах, які пережили Голодомор, десятиліттями не говорили про пережите. Проте рана геноциду продовжувала кривавити. Старші покоління українців до скону не могли залишити ані краплі супу в тарілці, ані крихти хліба на столі. Психологічні та соціокультурні наслідки геноциду дослідники вивчають досі.
Масштаб брехні та фальсифікацій комуністичного тоталітарного режиму був настільки великим, що науковці все ще не можуть назвати точної кількості вбитих – не те що встановити всі імена. В академічних дискусіях називають цифри жертв від 4 до 10 мільйонів осіб.
По-справжньому шлях до ширшого дослідження та публічної пам’яті про геноцид українців був відкритий лише з розпадом Радянського Союзу. У вересні 1993-го, на 60-ті роковини Голодомору, в Україні вперше на державному рівні вшанували його жертв. Український парламент у 2002 році постановою, а в 2006-му законом визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українців. Станом на 2022 рік на парламентському рівні Голодомор визнали геноцидом ще 18 держав-учасниць Організації Об’єднаних Націй зі 193-х. Українське суспільство вдячне їм за чутливість до історичної правди та солідарність. Проте на рівні Генеральної Асамблеї ООН досі немає резолюції, яка б чітко й аргументовано засудила радянський тоталітарний режим. І це навіть на тлі того, що науковці та правники давно відзначають доцільність засудження комуністичного тоталітарного режиму на рівні з нацизмом та подібність обох режимів.
Страшний урок історії для українців полягає в тому, що втрачаючи власну державу, ми стаємо беззахисними перед злочином геноциду. Тому сьогодні, коли режим у Росії, який є спадкоємцем і сталінського тоталітаризму, прагне знищити нашу державу, ми так відчайдушно боремося за неї. Бо знаємо, що поставлено на карту і що слідує за втратою державності. Понад те – бачимо, як російські окупанти вдаються до геноцидних методів на тих українських територіях, які їм вдалося тимчасово захопити.
Урок для світу полягає в тому, що, закриваючи очі на страшні злочини режимів, ми закладаємо фундамент для їхнього повторення. Сьогодні російський режим вдається до геноцидних практик у війні проти України. Але також знову не гребує використанням їжі як зброї, провокуючи продовольчу кризу, щоб тиснути на міжнародну спільноту. Кремлю байдуже, хто і в якому куточку планети цього разу страждатиме чи навіть загине від голоду.
Запобіжником від повторення злочинів може бути лише справді чесна пам’ять і засудження та покарання усіх без винятку винуватців у злочинах проти людства. Визнання Голодомору геноцидом і засудження радянського тоталітаризму – неминучий крок на цьому шляху.
Вікторія Скуба