1944 – знищення села Сагринь

1944, 10 березня – підрозділи Армії Крайової разом із польськими партизанами знищили українське село Сагринь на Холмщині. Різанина в Сагрині – це одна з трагедій польсько-українського збройного конфлікту часів Другої світової війни.

На фото одна з хат у Сагрині у полум'ї. Світлина зроблена військовими Армії Крайової та зберігається у музеї міста Томашів-Любельський та архіві польського Інституту національної пам'яті.

За різними даними, під час подій 10-11 березня загинули від 800 до 1240 жителів села. Нападниками були підрозділи Армії Крайової під командуванням Зенона Яхимека разом з Батальйонами хлопськими – польськими партизанськими силами переважно з місцевих селян, які очолював Станіслав Басай.  Вони атакували українські села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями й тривав кілька наступних тижнів.

Більшість загиблих у Сагрині були жінками й дітьми. Велика кількість жертв зумовлена тим, що кожного вечора тут збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися у Сагрині. Нападники використовували запальні кулі, які потрапляли у висохлі солом’яні стріхи й за декілька хвилин перетворили село у вогненне море. Було знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 хат, молитовний будинок громади євангельських християн, сотні господарських будівель.

Жахіття того дня зафіксовані Українським допомоговим комітетом у протоколах свідчень очевидців, яким пощастило вижити. Ділимося спогадами двох свідків з протоколів від 26 квітня 1944 року.

Зіна Малимон:

“Дня 9.ІІІ.1944 р., ціла моя родина і я всю ніч не спали. Побачила я, як польська банда нападала на Сагринь і стріляла із запальних куль. Мама моя Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Л. і я втікли на станицю. По дорозі на станицю мене ранили в обидві ноги. Мама взяла мене на руки і занесла мене на станицю. На станиці було багато людей. За якийсь час прийшли бандити і почали бити в двері, і кричати, де є поліція. Поліції на станиці не було. Бандити забрали з хлівів станиць свині і від’їхали. Друга група бандитів підійшла під станицю і кричала, щоб відкрити їм двері. Лякали, що будуть підкладати міни під станицю. Люди почали втікати нагору. Тоді бандити почали стріляти по горі. Вирубали двері на долині і вдерлись нагору. Побили всіх мужчин. Вбиваючи, проклинали. Забрали все згори, а жінок з дітьми зігнали на діл, а нагорі запалили. […] Вбили також мою маму Ольгу і сестру Ліду. Коли мама впала, за нею впала моя тітка. Бандити думали, що вбили також тітку, але тітку навіть не ранили. Після того прийшли до мене, один з них стрілив в мене. Ранено мене в голову і я впала. Бандита стріляв ще раз в мене і попав в руку. Я лежала, не ворушилася зовсім. Бандити думали, що я вбита, й відійшли. Сестра моя Ліда була тільки ранена в руку, встала і хотіла втікати. На цей раз надійшов бандита і стрілив її в голову. Сестра моя впала і сконала...”

Ольга Шидловська:

“Банда мала місцевих провідників. Ця партія бандитів в числі 7-ох мала за провідників 2-ох малих хлопців, поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру зарплату, тільки що показували їм сховища. Обидва хлопці поляки виховувалися в Яцюка, господаря – Українця. […] Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. В сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища…”

Детальніше про ті події можна дізнатися за посиланням: http://bit.ly/2wMqCOV