1884 - народилася Анастасія Грінченко, письменниця, перекладачка, учасниця соціал-демократичного руху

1884, 25 грудня – у родині письменників Бориса та Марії (літературне псевдо – Марія Загірня) Грінченків народилася донька Настя. Попри юний вік, у якому вона відійде у вирій, стане відомою публіцисткою, перекладачкою, революціонеркою, учасницею жіночого руху. 

Настя Грінченко у львівський період життя. 

Дитинство Насті пройде у селі Нижня Сироватка (нині це Сумщина). Батьки цілком віддаватимуться вихованню маленької Настуні. Няні вони не найматимуть, Борис Грінченко сам проводитиме багато часу з малечею.

«Батько краще міг її тішити, ніж я. Влітку вона прокинеться рано, в 4 чи в 5 годин. То й він забере її з возиком у садок, що був при школі і панькається з нею», – напише у спогадах Марія Загірня. 

У 1887 році Христина Алчевська запрошує Бориса Грінченка  учителювати в її приватній школі. Родина переїздить  до села Олексїївка Слов’яносербського повіту на Катеринославщину (нині це Луганська область). Будинок Грінченків стане осередком українського життя. Вони плекатимуть українську мову, спілкуючись нею в родині та спонукаючи до того усе своє оточення. Також не цуратимуться носити традиційний український одяг.

«У світлому національному вбранні, з різнокольоровими стрічками, на широких уже завмерлих степах вона (Настя) здалека визначалась як чудово гарна квітка», –

напише у спогадах  Іван Липа. Христина Алчевська щоправда зневажливо ставитиметься до цього, відзначаючи, що вбрання  Насті виглядає по-селянському: полотняна мереживна сорочка зі спідничкою та ще й пострижена по-селянськи. 

Серед селян родина  Грінченків була в авторитеті. До них приходили за порадами, за навчанням, а то й просто поговорити. Вечорами Настя слухала розмови дорослих про політику, освіту, актуальні сільські новини,  й навіть брала участь у дискусіях. 

Борис Грінченко вчив доньку за власною педагогічною системою, яку виробив під час вчителювання. Брак українських книжок змусили його створювати саморобні книжечки. У 1888 році він укладає буквар «Настина читанка», згодом буде «Граматика», журнал «Квітка», «Проліски. Настин часопис». «Квітка» супроводжується написом:

«Сю книгу написав татко Насті, як вона не могла читати друкованого, бо воно дрібне, а в неї боліли очі, та й не було тоді таких українських книжок дитячих, щоб їх могли маленькі діти читати – Насті тоді було 5 років».   

Донька стане для Грінченка справжньою натхненницею та відрадою. Усі книжечки він робитиме з великою любов’ю, гарними ілюстраціями, різноманітним цікавим для дитини матеріалом.
У відповідь батькові, Настя почала писати свій журнал. Спочатку друкованими літерами, а потім прописними. Журнал називався «Зоря. Таткова читанка», який дівчинка писала в учнівському зошиті. Там вона малювала, наклеювала картинки. Щоб мотивувати доньку, Грінченко редагував її «журнал», писав зауваження, відмічав досягнення і в своєму журналі «Проліски» навіть створив рубрику, в якій детально розписував усе, що стосувалося «Зорі». 

«Вже 6 число вийшло. Часопис той цікавий, – можна знайти в одному з номерів «Проліску». – Гарні там самої Насті вірші й прозова байка про квіти. Видимо, що ту байку пишучи, Настя думає добре і розуміла про що писала і знала як треба писати. Ми хотіли б якомога більше читати Настиних віршів та байок. Цікавий також переклад з Андерсона писаний гарною мовою, шкода тільки, що коректа йому поганенька. Чернігівський критик».

Настя з батьками: Борис та Марія (Марія Загірня) Грінченки.

У 1893 родина Грінченків переїжджає до Харкова, потім до Чернігова. Тут Настя здає іспити і вступає до гімназії. Марія Грінченко пише, що знайомі застерігали родину щодо мови, бо домашню початкову освіту Настя отримала українською. Іспити та навчання у гімназії відбувалися російською. «Ще з самого її малечку докоряли нам люде, що ми не маємо права робити над дитиною такий експеримент – нехай виросте, тоді й вибере «сознательно» собі мову. На щастя вона вже змалечку «сознательно» вживала українську мову і такі розмови не мали на неї поганого впливу. Як прийшла я з нею на екзамен у гімназію, то одна пані, що теж привела свою дочку на екзамен і знала, що Настя завсігди говорить по-українському, почала докоряти мені, що як це недобре, що тепер їй дуже важко буде вчитися». Але наука давалася дівчині легко, і гімназію вона закінчила із відзнакою. 

У Чернігові дівчина починає реалізовуватися в якості перекладачки. Виходить  книжка перекладів «Добрий звір», згодом у Києві – «Між хмарами сонечко», «Буря на морі».

 У Чернігові Настя познайомилася з українським театром, який захопив її. В місті гастролювали трупи Марка Кропивницького, Івана Карпенко-Карого та Панаса Саксаганського. Оскільки гімназисткам не можна було відвідувати театр, то:

«Ходила вона в театр звичайно контрабандою…. І ввесь час, поки трупа в Чернігові, то в нас розмови про театр не змовкають. З Кропивницьким вона дуже приятелювала. Мала портрети всіх артистів українських, які тільки могла здобути». Про це описує Марія Загірня у «Спогадах».

 Тоді Настя вирішила, що обов’язково гратиме на українській сцені. Вона грала в аматорському театрі в Кононівці, куди приїздила до Чикаленків влітку гостювати. А також під час навчання у Львові. 

У 1902 році родина перебралася до Києва. Настя, після закінчення київської гімназії, протягом 1903 – 1904 років навчалася на філософському факультеті Львівського університету. На час навчання вона мала жити в домі у Івана Франка. Але Ольга Хоружинська (дружина письменника) мала психічні розлади і під час зустрічі дуже налякала дівчину своєю неадекватною поведінкою. Тому Грінченки відмовилися від пропозиції Франка і підшукали для своєї доньки інше помешкання. 

У Львові Настя здружилася із Дариною Шухевич, яка була засновницею  «Кружка українських дівчат». Ця організація ставила за мету діяльності здійснювати самоосвіту дівчат та їхню підготовку до громадської діяльності. Настя відчула суголосність цих ідей зі своїми поглядами, тому стала членкинею «Кружка» і відтак опинилася у вирі жіночого руху. 

В цей же час Настя знайомиться з членами Революційної Української партії (РУП), які перебралися в Галичину. Серед них були Володимир Винниченко,  Михайло та Наталка Ткаченки, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Михайло Русов. До них приєдналися Настя Грінченко, Марія Виноградова, Микола Сахаров, Микола Гмиря, Павло Крат, Симон Петлюра. 

«Наддніпрянські політичні емігранти трималися разом. – пише Нінель Клименко – дослідниця біографії Насті Грінченко. – Винайнявши у польської пані декілька кімнат на вул. Курковій, 10, жили вони по декілька осіб в одній кімнаті. На першому поверсі разом із Симоном Петлюрою жили Прокіп Понятенко, Володимир Фідровський. Поверхом вище –Дмитро Антонович, ще на іншому – подружжя Ткаченків. До них часто приходили Л. Юркевич, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Порш, П. Канівець, Голіцінські. Ймовірно саме тут і познайомилася Настя Грінченко з майбутнім цивільним чоловіком Миколою Сахаровим. Помешкання на Курковій були місцем зборів та засідань емігрантів. Там вони, продовжуючи традиції революційної боротьби, як і в Наддніпрянщині, збирались для обговорення нагальних питань, для дискусій у когось вдома».

Настя Грінченко, крім організації різноманітних лекторіїв та тематичних вечорів займалася перевезенням нелегальної літератури. «Набери літератури як можна більше: в пантальони, в панчохи, за пазуху, словом скрізь, куди тільки можна, і приїжджай з тамтешнім пашпортом, а потім зараз поїдеш назад. – писав Микола Сахаров до Насті. –  В Чернівцях дуже добре митне начальство, можна бути спокійним. Дуже треба – хоч плач. Розуміється, коли ти хвора, то не треба». 

 Приїжджаючи до батьків у Київ, вона також привозила підпільну літературу. Так вона включилася в соціал-демократичний робітничий рух.

У Львові, серед однопартійців та учасниць жіночого руху, Настя завоювала неабиякий авторитет. Їй декілька разів пропонували очолити «Кружок», однак вона відмовлялася.

Під час революції 1905-1907 років у Росії вона починає співпрацювати з російськими соціалістами. На її переконання лише у цій співпраці можна буде повалити царський режим і прокласти шлях до автономії українських земель. Навчання в університеті вона закинула і в 1905 році повернулася до Києва. 

Разом зі своїм цивільним чоловіком Миколою Сахаровим долучається до «Лубенської самооборони» — бойової дружини, що протидіяла єврейським погромам і арештам революціонерів, по суті організація здійснювала самоуправління у місті. Сахаров очолював один із її загонів (пирятинський напрям), а Настя була його помічницею та сестрою милосердя. 

Жандарми заарештовують багатьох активістів, серед них Сахарова і Анастасію Грінченко. У в’язниці вона просиділа від грудня 1905 до квітня 1906-го. Її випускають завдяки клопотанням батьків. Перебуваючи в ув’язненні вона захворіла на сухоти, які швидко розвивалися і на очах «спалювали» молоду жінку. У 1907 році знову заарештовують її чоловіка. Настя почувається геть розбитою: морально та фізично. Вона продовжує працювати, переважно лежачи. У 1908 році  в  Києві вийшли друком сім перекладених Анастасією книжок: «Мрії та  сни» Олів Шрайнер, «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, драма «Огні Іванової ночі» Германа Зудермана, критичний нарис «Анатоль Франс» Георга Брандеса, оповідання «Дочка Ліліт» Анатоля Франса, драми «Гедда Ґаблер» та «Жінка з моря» Генріка Ібсена». 

У березні 1908 року в помешканні Грінченків відбувся черговий обшук, вагітну і важкохвору Настю знову забирають до в’язниці. Борис Грінченко робив усе можливе аби залишити доньку під домашнім арештом. 
19 квітня 1908 року Настя народить хлопчика, який помре немовлям, не проживши і року.

1 жовтня 1908-го помирає Анастасія Грінченко. Галицькі та наддніпрянські часописи виходитимуть з некрологами, присвяченими цій неординарній молодій жінці, яка у свої 24 роки досягла багато для такого юного віку,  і так мало, з огляду на те скільки ще могла зробити.