1931 – народився Григір Тютюнник, письменник

1931, 5 грудня в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині у селянській родині народився Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник — прозаїк, перекладач, педагог. Брат письменника Григорія (Єгора) Тютюнника.

Григір Тютюнник, 1970-ті роки. Фото: dityinfo.com

Рано зіткнувся з репресіями. Батька, Михайла Васильовича, репресували у 1937-му, коли Григорію не було й 6-ти років. Дитяча пам’ять зберегла спогади, як батька виводили з хати, як біг аж за село за «чорним вороном».   По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили, тільки 1958 року прийшло повідомлення, що за рік його було реабілітовано посмертно за браком складу злочину.  (Пізніше письменник зізнавався, що йому все життя бракувало батька.

За місяць до того заарештували й розстріляли батькового старшого брата Павла Тютюнника. Раніше, в 1930-му, жертвою репресій став і дід Григора Тютюнника по матері, Михайло Тимофійович Сивокінь.

Щоб врятувати від переслідувань «сина ворога народу», Григора взяв на виховання батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, що мешкав з дружиною у смт Щотове на Луганщині. Там у 1938 році Григір пішов до школи в український перший клас. Але в класі було лише сім учнів, тому його невдовзі розформували, а хлопця перевели в російський клас. Відтоді він писав і розмовляв російською.

Брати-письменники Григорій та Григір Тютюнники. Фото: schooljournalist12.blogspot.com

Після п’ятого класу пішов учитися до Зіньківського ремісничого училища, «щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день». Ці 700 грамів рятували його і маму під час голоду 1946-47 років. Став слюсарем 5-го розряду, був відправлений до Харкова на завод імені Малишева, але захворів легенями, повернувся до Шилівки. За те, що не відпрацював належних трьох років на заводі, 4 місяці відсидів у колонії. Після звільнення працював у Шилівському колгоспі, на будівництві шахти під Дебальцевим.

В армії, яку відбув радистом на Далекосхідному флоті, визріло рішення іти далі вчитися. Після демобілізації закінчив вечірню школу, вступив на факультет російської філології Харківського університету. Тут він почав писати сам, заснував студентський журнал «Промінь» і став його редактором. «Університет для мене — більше, ніж я того чекав. Мої уявлення про нього були викривлені і зовсім необґрунтовані. Тут  навчать  не  тільки  помічати, фіксувати певні факти, але навчать і аналізувати їх правильно, без зайвих гарячковості  і  багатослівного  гніву, який мені  притаманний. Тут навчать  відсівати  різного роду полову і все те, що колись здавалося вартим уваги», - писав він брату Григорію. В університеті ж познайомився з однокурсницею з українського відділення Людмилою Корецькою, яка стала його дружиною.

Григір Тютюнник із дружиною та синами. Початок 1970-х. Фото: ionum.com.ua

Спочатку спілкувався і писав тільки російською, але з часом, завдяки дружині, назавжди перейшов на українську мову. У подружжя народилося двоє дітей – Михайло і Василь. На повернення до рідної мови вплинув і старший брат – письменник Григорій Тютюнник, який в одному з листів задав запитання: як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова – душа народу?

Перша публікація — новела «В сумерки» — вийшла російською мовою в журналі «Крестьянка» в 1961 році. Після смерті брата Григір переклав її українською,  нею ж писав усі наступні твори.

Після закінчення інституту якийсь час вчителював на Донеччині. В 1963-му переїхав до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», у сценарній майстерні Київської кіностудії імені Олександра Довженка (разом із Дмитром Павличком та  Іваном Драчем створили сценарій до роману Григорія Тютюнника «Вир»),  у видавництвах  «Молодь» і «Веселка». Згодом повністю віддався літературній праці, член Спілки письменників України з 1966.

Його твори вирізнялися колоритним зображенням побуту сучасного села, рідкісним знанням мови та психології народу, соковитим гумором. Тютюнник не любив сидіти у великих містах, постійно подорожував селами України, бо там можна було почути живу рідну мову. Автор збірок новел «Зав’язь» (1968), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973). Перекладав українською твори Василя Шукшина, Еріха Распе та ін.

Григір Тютюнник. Лубни, 1974 рік. Фото: suspilne.media

Як у творах, так і в житті Григір Тютюнник був гострим і безкомпромісним, що заходило в гострий конфлікт із «радянською дійсністю»: Тютюннику не раз погрожували виключенням зі Спілки, зняттям із роботи, примусово-добровільно запрошували на різні спілчанські та партійні зібрання й «виховували» там, за ним відкрито стежило КГБ.

У 1974-му, коли почалися переслідування української інтелігенції, його внесли до чорного списку для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях, твори піддавалися дуже жорсткій цензурі, і сам автор важко переживав це. Одного разу він з болем кинув: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?».

У 1980-му році наче ситуація змінилася – Григору Тютюннику присудили премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Втім, «приручити» письменника так і не вдалося: у ніч із 5 на 6 березня 1980 Григір Тютюнник наклав на себе руки. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»

Незавершеною залишилася повість «Житіє Артема Безвіконного».

У 1989 році Григір Тютюнник був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (посмертно).