1863 – народився Борис Грінченко, письменник, педагог, громадський діяч
1863, 9 грудня (27 листопада за старим стилем) на хуторі Вільховий Яр на Харківщині в родині штаб-ротмістра Дмитра Яковича Грінченка та доньки полковника Літарєва Поліксени Миколаївни народився Борис Грінченко – майбутній письменник, педагог, етнограф, історик, публіцист громадський діяч, укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови», із організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник Української радикальної партії (1904).
Борис Грінченко. Фото: uk.wikipedia.org
Був найстаршим із п’яти дітей у родині Грінченків. З дитинства розмовляв російською, як і всі в родині. В 5 років навчився читати і перечитав усю батьківську бібліотеку. Але найбільше враження на нього справили «Тарас Бульба» Гоголя і «Кобзар» Шевченка. Під впливом останнього почав учити українську мову, пробував писати вірші. Пізніше українську вивчила і мама письменника – щоб читати і розуміти твори сина.
У 1874 році вступив до Харківського реального училища, але закінчити його так і не вдалося. На четвертому курсі Грінченко зблизився з народницькими гуртками. Зокрема - зі своїм колишнім репетитором студентом-народником Філіп’євим, який давав йому читати «заборонену літературу». За поширення заборонених царським урядом видань Грінченка заарештували і кілька місяців тримали в ув'язненні, але він нікого не видав. Жандарми планували через Грінченка вийти на слід народницького гуртка, де готували замах на Олександра ІІ. Але їхні сподівання виявилися марними. Не допомогли ні тортури, ні шантаж та погрози батька, ні втрачене здоров’я (саме там Борис захворів на туберкульоз, який, зрештою, і став причиною смерті).
Після звільнення Бориса виключили з училища з білим білетом. Рік жив на хуторі Кути на поруках у батьків, займаючись самоосвітою – вивчав німецьку та французьку мови. Згодом досконало оволодів чеською та польською, вивчав норвезьку та італійську. Коли заборона була знята, пішки рушив до Харкова шукати роботу. Брат матері допоміг влаштуватися дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, пізніше, квартируючи у шевця, навчився шити чоботи і цим так само підробляв на життя.
Здобута самоосвіта дозволила Борисові Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті і в 1881 році він починає вчителювати в селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини, зокрема – і у відомій народній школі Христі Алчевської. Йому болить, що діти навчаються російською, навіть у школі Алчевської, тому намагається писати для дітей оповідання рідною мовою, пізніше – підручники підручники «Рідне слово» (1889) та «Українська граматка » (1907). Через російську мову в школах він навіть відмовився взяти участь у святкуванні 30-річчя діяльності Христини Данилівни.
Борис Грінченко в часи вчителювання. 1883 рік. Фото: uk.wikipedia.org
У 1883 року на літніх учительських курсах у Змієві познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою Марією Гладиліною, письменницею, яка виступатиме в літературі під псевдонімом М.Загірня. У родини народилася донька Анастасія, яка пізніше навчалася у Львові і стала активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху.
З 1894 року Борис Дмитрович працював у Чернігівському губернському земстві. Тут він організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу. Щоб зекономити кошти, він з дружиною взяли на себе коректуру і редагування рукописів. Загалом вони випустили у світ більше 45 видань загальним тиражем більше 180 тис. примірників, закладаючи на них кошти мецената Івана Череватенка, а незрідка й свої власні.
Також вони упорядкували каталог музею старожитностей В.Тарновського, де було 758 експоатів, пов’язаних із Тарасом Шевченком. А ще Борис Грінченко захопився фольклорними та етнографічними записами, видавши їх тритомною працею «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях».
Борис Грінченко з дружиною Марією та донькою Анастасією. Фото: uk.wikipedia.org
1902 року письменник переїхав до Києва, де з головою поринув у політичну і громадську діяльність, де на першому місці були література, освіта і просвіта. У 1905 став одним із ініціаторів утворення Всеукраїнської учительської спілки (ВУУС) — професійної української організації вчителів і діячів народної освіти.
У 1907 році за дорученням Київської Громади розпочав з дружиною роботу над тлумачним «Словарем української мови». Спочатку планувалося, що Грінченко буде упорядником і опрацює лексикографічний матеріал, зібраний членами Громади. Однак у процесі роботи він значно розширив і доповнив матеріал словника. В результаті до нього увійшли 70 000 українських слів з літературних творів та фольклорних джерел. Словник вийшов 1907-1909 роках у чотирьох томах і був відзначений премією Російської академії наук. Пізніше, у 1920-х роках, Словник Грінченка став основою для розробки українського правопису.
Перший том «Словаря української мови» Бориса Грінченка. Фото: uk.wikipedia.org
У Києві письменник створив першу публічну бібліотеку, (її книжковий фонд нині в ЦНБ АН України імені Вернадського). Книги не видавалися на руки, але їх можна було вільно читати в залі. У заповіті було окремим пунктом наголошено прохання зберегти бібліотеку як ціле, не змішувати її книги з загальним фондом, мати окремий каталог і окремі шафи, називати «Бібліотекою Марії і Бориса Грінченків».
Важка робота і родинні трагедії (арешт доньки, який спричинив захворювання на сухоти, її смерть і смерть єдиного онука) загострили і власну хворобу Грінченка. У 1909 році він їде в Італію лікувати сухоти. Втім, було надто пізно.
6 травня 1910 року Грінченко помер в містечку Оспедалетті, Лігурія. Тіло письменника було доправлено до Києва і поховано на Байковому кладовищі.