1864 – народилася Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка

1864, 10 квітня в селі Бірки біля Полтави у родині члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду, титулярного радника Федора Хоружинського народилася донька Ольга, в майбутньому – громадська діячка, редакторка і видавчиня, дружина Івана Франка.

Ольга Хоружинська (праворуч) із сестрою Олександрою. 1880=ті роки. Фото: uk.wikipedia.org

Ольга була наймолодшою дитиною в родині Хоружинських – мала трьох братів і трьох сестер. В чотири роки втратила батька, в 11 – маму. Ольгу віддали до Харківського інституту шляхетних дівчат, де вона, як сирота, вчилася «за державний кошт».

Дівчина отримала класичну на той час освіту: Закон Божий, німецька та французька мови, історія, географія, арифметика, фізика, природознавство, російська словесність, чистописання, а також рукоділля, танці, музикування, етикет. Як згадувала пізніше донька Ольги Анна Франко, мама гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури», була «очитана» і мала прогресивні погляди.

Після закінчення в 1882 році інституту Ольга переїхала до Києва і вступила до Вищих жіночих курсів, де на той час викладали Іван Лучинський, Микола Дашкевич, Володимир Антонович. Жила вона в родині старшої сестри  Антоніни, яка була одружена з «громадівцем», викладачем в Колегії Галагана Єлисеєм Трегубовим. В їхньому домі часто бували Олена Пчілка, Петро Косач, Леся Українка, Микола Лисенко, інші «громадівці», лунали дискусії, організовувалися творчі імпрези. Під їхнім впливом Ольга почала відкривати для себе український світ, якого практично не знала в Харкові. Правда, знаючи п’ять мов, у побуті вона до кінця життя за звичкою розмовляла російською або сумішшю російської й української.

Саме там її вперше побачив Іван Франко, який у лютому 1885 року приїхав до Києва у справі видання україномовного часопису. За деякий час він написав Ользі листа, у якому обережно поцікавився, що вона думає, «якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до вас з прозьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?». Ольга відповіла згодою. Після нетривалого листування у квітні 1886 року Франко знову приїхав до Києва – щоб повернутися з дружиною.

Ольга Хоружинська та Іван Франко. Шлюбне фото. 1886 р. Фото: photo-lviv.in.ua

Шлюбна церемонія відбулася 4 травня 1886 року (за старим стилем), в неділю, в церкві при Колегії Павла Ґалаґана. За спогадами Франко ледь не запізнився на церемонію – в бібліотеці Єлисея  Трегубова він знайшов вірш, який його зацікавив, і сів переписувати його.

Для обох це був шлюб не стільки з почуттів, скільки з розрахунку, що в ті часи було звичним явищем. Франкові було уже 29 років, на його серці незагойною раною на все життя лишилося кохання до Ольги Рошкевич, і наступні романи не змогли ні витіснити його, ні принести розради. Ольга теж потерпала від почуття сирітства і невизначеності. Для Франка їхній шлюб став іще й символом єдності центральної України і Галичини. Для Ольги – можливістю побачити Європу, до якої зі Львова було ближче, як із Києва. Зрештою, як писала Антоніна Трегубова: «Вона поклала в основу свого життя дати йому [Франку] оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей своїх викохала йому помічників, робітників та бесідників».

У Львові Ольга одразу залучається до громадського життя. Вона знайомиться із лідеркою руху феміністок на Галичині Наталею Кобринською, пише для жіночого альманаху «Перший вінок» розвідку «Карпатські бойки і їх родинне життя» (правда, відома франкознавиця Наталя Тихолоз нині висловлює сумнів, наскільки це була повністю її праця і чи не доклався до цього сам Франко, якому було важливо в альманасі бачити ім’я дружини, бо навряд чи за такий короткий час панночка зі Слобожанщини змогла б вивчити і зрозуміти життя галицьких бойків).

Частина посагу теж пішла на громадські справи. На них видавався заснований Франком журнал «Життє і слово», вийшли збірка «З вершин і низин», книжка «В поті чола». Ольга в усьому допомагала чоловікові. Як згадувала її донька Анна, «поклавши дітей спати, йшла в його кімнату і там вони обговорювали, опрацьовували і планували нові видання. Мати жила життям тата, була його дорадницею й підтримкою».

За наполяганням дружини Франко вступив до Чернівецького університету, у Відні захистив дисертацію, отримавши диплом доктора філософії. Вони розраховували, що це дасть можливість отримати місце у Львівському університеті чи очолити Наукове товариство імені Шевченка (ця посада оплачувалася) і мати стабільний дохід. Однак, ці старання виявилися марними:  в університет його не взяли, а головою НТШ став Михайло Грушевський.

Іван Франко з дружиною і дітьми на сходах свого будинку. 1904 рік. Фото: photo-lviv.in.ua

Ольга народила четверо дітей: синів Андрія, Петра і Тараса та доньку Анну. У вихованні дітей вона була прихильником вільного виховання, без примусу і покарань, що на той час здавалося дивацтвом. На Ольгу часто скаржилися сусіди, називаючи дітей невихованими і збитошними. Втім, усі вони виросли освіченими і різносторонньо розвиненими особами. Петро Франко, який був найбільше подібний на маму характером, став ученим-винахідником, льотчиком і одним із засновників «Пласту».

Ще однією темою для обговорень була непрактичність Ольги з точки зору місцевих обивателів. Вона могла переплачувати на базарі за городину чи ягоди, бо цінувала людську працю. Коли будували будинок (цим процесом теж опікувалася жінка), його звели так, що там опалювалася лише одна кімната і взимку було страшенно холодно.

Зрештою, галицьке суспільство так і не прийняло Ольгу Хоружинську. Ці вічні осудливі розмови за спиною, злидні, відсутність розуміння в родині спровокували невроз і приступи агресії. Як з’ясувалося пізніше, це було спадково – психічними розладами страждав і брат Ольги Іван та сестра Марія. Особливо ускладнилася ситуація в квітні 1913 року, коли під час приступу епілепсії помер старший син Андрій, а пізніше Петро і Тарас записалися в Легіон Січових стрільців і пішли воювати. У грудні 1914 року Ольгу Федорівну помістили в клініку для душевнохворих на Кульпарківській.

Ольга Франко. 1922 рік. Фото: photo-lviv.in.ua

Звідти вона вийшла у 1917 році. Франко на той час помер, діти роз’їхалися, час від часу навідуючи її. Жінка тихо доживала на другому поверсі їхнього будинку, маючи за хобі готування варення, наливок і конфітюрів.

Вона пережила Івана Франка на 25 років. Померла 15 липня 1941 року. Похована на Личаківському кладовищі неподалік могили Івана Франка.