1881 – народився Микола Капустянський, генерал-хорунжий Армії УНР, один із керівників ОУН

1881, 12 квітня в селі Чумаки Катеринославської губернії (нині - Томаківського району Дніпропетровської області) в родині священика народився Микола Капустянський, в майбутньому — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, один із керівників Організації українських націоналістів.

Микола Капустянський, 1960-ті роки. Фото: www.dnipro.libr.dp.ua

Щодо точної дати народження точаться суперечки, адже в різних документах зустрічаються різні числа: від 1 лютого 1879 року до 10 лютого 1881 року. Однак відомий історик Михайло Ковальчук, посилаючись на коротку автобіографію, написану Капустянським після 1945 року, та працю Миколи Стечишина «Генерал Микола Капустянський у світлі його першого періоду вояцького життя (1900-1916 рр.)» стверджує, що найбільш вірогідною датою народження генерала є саме 12 квітня 1881 року.

Микола був пізньою дитиною: коли він народився, мамі був уже 41 рік, а батьку – 47. Середню освіту майбутній генерал отримав у Катеринославській духовній семінарії, але вже тоді вибрав для себе військову кар’єру. Тож після закінчення семінарії він рекрутувався до армії. Але до війська брали тільки з 21-го року, тож Микола підробив документи, приписавши собі два роки – так у його біографії з’явився 1879-й. Прагнучи досконало вивчити військову справу, вступив до Одеського піхотного юнкерського училища, а після його завершення, уже в ранзі підпоручника, поїхав добровольцем на російсько-японську війну.

Після війни продовжив опановувати військову справу в Імператорській Миколаївській Воєнній Академії в Петербурзі, де вивчав, зокрема, і повітряну розвідку. За успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня, продовжив службу в 105-му Оренбурзькому піхотному полку у Вільні (нині – Вільнюс), викладав у Вільненському військовому училищі.

З початком Першої світової війни Микола Капустянський вирушив на фронт, брав участь у багатьох бойових операціях. І хоча російська армія не могла похвалитися гучними перемогами, особисту хоробрість та стратегічне мислення Капустянського було відзначено військовими нагородами та службою при Генштабі армії.

Штаб V стрілецької бригади російської армії. Третій зліва в першому ряду — старший ад'ютант бригади капітан М. О. Капустянський. 14 жовтня 1915 року. Фото: uk.wikipedia.org

Лютнева революція 1917 року і хвиля національного відродження в Україні радикально вплинули на світогляд 36-річного підполковника Російської армії. Уже влітку 1917 року він стає одним з ініціаторів формування українських військових частин, а в серпні очолює штаб 1-ї Української піхотної дивізії. Жовтневий переворот у Петрограді підполковник Капустянський зустрів як делегат ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду в Києві.

Вбачаючи в більшовиках серйозну загрозу не лише для України, включився в боротьбу проти загарбників як начальник Штабу 1-ї дивізії. У  листопаді-грудні 1917 року під його безпосереднім командуванням дивізія у складі частин корпусу не пропустила на Київ збільшовизований 2-й гвардійський корпус, роззброїла 34-й Вітебський полк, завдала більшовикам значних втрат під Старокостянтиновом, Жмеринкою, Бердичевом. «Ліпші операції, що були проведені корпусом у боротьбі з більшовиками, складені підполковником Капустянським» – зазначав старший ад’ютант штабу 4-ї дивізії Середа.

Наприкінці 1917 року генеральний секретар Центральної Ради з військових питань Симон Петлюра призначає Капустянського начальником штабу 11-ї армії, а в січні Микола Олександрович уже очолив штаб Північно-Західного фронту, утвореного для боротьби з більшовиками. . Але, невдоволений діяльністю Центральної Ради та приходом австрійців та німців до Києва, у березні 1918-го він подав у відставку.

Таких спроб звільнитися з армії в його житті буде ще кілька, але без армії він себе не уявлятиме і щоразу повертатиметься. У добу гетьманату Капустянський очолює штаб 2-ї дивізії 1-го Волинського корпусу. Під час антигетьманського перевороту російські монархічні кола пропонували йому прийняти посаду старшого ад'ютанта штабу Саратовського корпусу, що ставив собі за мету повернення на трон Миколи ІІ, однак він стає на бік Директорії і береться за підняття боєздатності Армії УНР.

Виконував обов’язки Головнокомандувача з військових операцій, влітку 1919 року обіймав посаду помічника начальника 1-ї (оперативної) управи штабу армії УНР, потім начальника оперативного відділу об’єднаних армій УНР та УГА. Брав участь у розробці плану наступальної Київської операції (6–31 серпня 1919 року) і здійсненні серпневого наступу на Київ армій УНР і УГА, що призвело до визволення майже всієї Правобережної України та Києва від більшовиків.

Однак уже за кілька місяців виснажена хворобами і нестачею набоїв Дієва армія УНР опинилася в «трикутнику смерті». Частина Армії пішла в Перший зимовий похід, а Микола Капустянський з іншими командирами опинився в польському таборі для інтернованих, де написав історичну розвідку бойового шляху Армії УНР. У 1920 році він повернеться в Штаб армії УНР, яка разом з поляками намагатиметься протистояти більшовицькій навалі, отримає підвищення у званні до генерал-хорунжого, але після підписання Ризького договору між поляками і більшовиками знову опиниться на  території Польщі.

У 1923 році Микола Капустянський переїхав у Париж. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства, членом Української Військової Організації, очолюваної полковником Євгеном Коновальцем, брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції. У 1929 році став учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, входив до складу проводу ОУН, займався переважно військовими питаннями, активно виступав у націоналістичній пресі.

Учасники Першого конгресу українських націоналістів у Відні. Третій зліва в першому ряду - М.Капустянський, поряд - Є.Коновалець. 1929 р. Фото: uk.wikipedia.org

У 1935-1936 роках перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. Був учасником Других Великих зборів ОУН у Римі в 1939 році, належав до числа прихильників Андрія Мельника, після розколу в ОУН став одним із лідерів «мельниківців».  

Після початку Другої світової війни слідом за наступаючими німецькими військами прибув до окупованого німцями Києва. Був учасником і військовим керівником Похідних Груп в 1941-1943 роках. Заснував Українське військове товариство імені Павла Полуботка, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби. У 1942 році разом з Оленою Телігою та іншими членами ОУН (м) був заарештований гестапо, але  завдяки заступництву колишнього командира 7-ї Львівської бригади УГА, яка брала участь у Київській операції 1919 року, полковника абверу Альфреда Бізанца, був звільнений.

У 1945 році емігрував до Мюнхена, з 1948 року — військовий міністр «уряду УНР у вигнанні», член Вищої військової ради, отримав військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника. Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих зборів ОУН(м), з 1964 року — глава сенату Українського націоналістичного Руху.

За свою довгу бойову та політичну діяльність був нагороджений президентом УНР в екзилі орденом (Хрест) Симона Петлюри, Колегією Старшин – пропам’ятною воєнною відзнакою УГА (Галицьким хрестом), Головною Управою Української Стрілецької Громади в Канаді – Українським  Комбатанським хрестом.

Помер Микола Капустянський 19 лютого 1969 року в Мюнхені, де й був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф. 22 січня 2010 року відбулося урочисте перепоховання праху генерала на Личаківському цвинтарі Львова.