1935 – народився Станіслав Тельнюк, поет
1953, 23 квітня в селі Іскрівка на Запоріжжі в родині місцевого агронома та вчительки народився відомий поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, критик, один із когорти «шістдесятників» Станіслав Тельнюк.
Станіслав Тельнюк. Фото: telnyuk.info
Батько, Володимир Якимович, мав польське коріння і потрійне прізвище: Тельнюк-Демірскі-Адамчук. Крім Станіслава в родині був іще син Володимир та доньки Валентина й Людмила. Володимир Тельнюк-Адамчук став відомим математиком і астрономом, директором Астрономічної обсерваторії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Після школи Станіслав обрав педагогічну ниву. Закінчив Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище, згодом – Київський університет імені Тараса Шевченка. Тоді ж заявив про себе як поет і літературний критик. Тому після закінчення університету його запросили до редакції газети «Літературна Україна». А з 1966 року – на посаду відповідального секретаря Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України.
Був членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який згуртував навколо себе шістдесятників, брав участь у вечорах та різних акціях, організованих клубом. Тоді ж у самвидаві набули популярності його знамениті «підпільні» вірші, зокрема «Забувайте українську мову» та «Веселу пісеньку останнього гурона» — автор сам читав їх біля пам’ятника Шевченку на роковини перепоховання, згодом вони звучали в ефірі «Голос Америки» та «Радіо «Свобода».
«Тельнюк виплекав свою власну формулу любові до України, свій власний спосіб служіння українській літературі. Опір провінційності та хуторянству, просвітництво, гранична порядність, високий професійний стандарт — ось із яких компонентів складалося його життєве кредо, його творча місія… Як більшість його друзів та колег він «жив так, тому що — вірив». Вірив у все те, що було «по-українськи», або про «українське»… Культурне, мовне, етнічне самовизначення — ось що було головним і першочерговим…», - згадувала про батька його донька, Галина Тельнюк.
Тоді ж Тельнюк захоплюється творчістю Павла Тичини. Він був одним із перших, хто зняв із поета «позолоту» соцреалізму і привернув увагу до його ранньої творчості періоду «Сонячних кларнетів». Саме дві ґрунтовні праці Станіслава Тельнюка про Павла Тичину – повість «Павло Тичина» та збірка літературно-критичних нарисів «Червоних сонць протуберанці. Чотири зустрічі з Павлом Тичиною» стали однією з перших спроб у ті роки побачити за радянською іконою живу людину і спростувати деякі міфи. «Треба зберегти якомога більше. Особливо про П. Г. Тичину. Літ через 50–100 (може, й раніше) всі збагнуть, який він геній – і навіть найменша деталь стане промовистою…», - писав Тельнюк у своєму щоденнику в жовтні 1970-го.
Станіслав Тельнюк з доньками Галиною та Лесею. Фото: telnyuk.info
Розгром «шістдесятництва», позначився і на долі Станіслава Тельнюка. Йому пощастило уникнути арешту, однак викликають як свідка на суд над Василем Стусом. Його перестають друкувати, формується ізоляція. Щоб уникнути переслідувань і продовжувати літературну працю, їде на будівництво Байкало-Амурської магістралі.
Він був не лише літературознавцем і поетом, автором восьми поетичних збірок, але і талановитим перекладачем. Він перекладав з 15 мов, зокрема Яна Райніса, Рабіндраната Тагора, Зульфію, Уразака Бекбаулова, Абая Кунанбаєва. Його вірші та оповідання також перекладалися: російською, білоруською, грузинською, вірменською, молдавською, кримськотатарською, польською, болгарською, португальською, арабською мовами.
У 1989 році Святослав Тельнюк став співавтором першої програми Народного Руху України. На жаль, хвороби не дали змоги побачити Незалежність України.
Помер 31 серпня 1990 року. Похований на Байковому кладовищі.