1881, 5 квітня в оспіваному Шевченком селі Іржавець на Чернігівщині в українській дворянській родині народився Дмитро Ревуцький. Він стане композитором і фольклористом, дослідником спадщини Миколи Лисенка. Його молодший брат Левко теж увійде в історію відомим композитором.
Дмитро Ревуцький. Фото: www.istpravda.com.ua
Брати Ревуцькі походили зі старовинної козацької шляхти. Про найдавнішого відомого їхнього предка — легендарного козака Петра Ревуху співається в народній пісні. За материнською лінією Ревуцькі належали до козацького шляхетського роду Стороженків і були нащадками двох гетьманів: Богдана Хмельницького та Павла Полуботка.
Батько Микола Гаврилович — «потомствений іменитий громадянин» — добре грав на скрипці, непогано співав (це було в роду – його старший брат Олександр був артистом Петербурзької італійської опери).
Мати — Олександра Дмитрівна Каневська, дочка предводителя прилуцького дворянства, була прекрасною піаністкою. Вільно володіла французькою і німецькою мовами, записувала фольклор. Діти в сім'ї росли свідомими родинних традицій та моральних цінностей.
Мама стала для братів і першою вчителькою музики. Після закінчення Прилуцької гімназії Дмитро вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Співає в студентському хорі, де на нього звертає увагу Микола Лисенко. Невдовзі Дмитро Ревуцький стає помічником старости хору й опиняється в найтіснішому колі прихильників і соратників Лисенка.
Після закінчення університету Дмитро деякий час викладає в Ревелі (нині Таллінн). Лише в 1909 році завдяки сприянню Володимира Науменка Дмитро Ревуцький одержує посаду вчителя словесності в Києві, у класичній гімназії.
З перших днів Української Народної Республіки Дмитро Ревуцький береться за розбудову національної музичної культури, стає одним із перших професорів Музично-драматичного інституту імені Лисенка, у який було реорганізовано Лисенкову Школу. Разом із Климентом Квіткою (чоловіком Лесі Українки) стає засновником Етнографічного кабінету ВУАН (на базі якого пізніше буде створено академічний Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології).
У цей час він із братом починає вивчати і популяризувати українську пісенну фольклорну спадщину. У 1919 році побачили світ його фундаментальні «Українські думи та пісні історичні», нотний матеріал до яких підготував Левко Ревуцький. Згодом виходять два випуски «Козацьких пісень» і «Галицькі пісні» в обробці Левка з коментарями Дмитра Ревуцького та три випуски «Золоті ключі» по 125 українських народних пісень із академічними коментарями Дмитра Миколайовича. Створює перший український театральний підручник «Живе слово. Теорія виразного читання».
У 20-ті роки Дмитро Ревуцький береться за переклад світової оперної та вокальної класики українською мовою – за п’ятирічку планувалося здійснити український переклад 15 тисяч вокальних творів. Його соратниками у цій справі стають провідні українські митці – Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Зеров, Павло Филипович, Борис Тен (Микола Хомичевський) та Максим Рильський.
Дмитро Ревуцький із дітьми Олександрою та Валер'яном, 1908 рік. Фото: www.istpravda.com.ua
У 30-х роках брати Ревуцькі розпочинають багатотомне повне видання творів Миколи Лисенка, але антиукраїнські репресії 30-х років ставлять крапку на усіх сподіваннях. У 1932 році Дмитра Ревуцького звинувачують в буржуазному націоналізмі та «петлюрівщині» і звільняють з Муздраміну, а невдовзі було репресовано й сам інститут. Від арешту братів Ревуцьких рятує робота над оперою Лисенка «Тарас Бульба», яку радянська влада вирішила «наблизити до оригіналу Миколи Гоголя» та причетність до появи «Пісні про Сталіна» (музика Левка Ревуцького, слова Максима Рильського).
Але вже у вересні 1939 року Дмитра Ревуцького остаточно звільняють з усіх посад. Від пережитого в композитора стається інсульт – втративши мову, він майже рік пролежав у ліжку. А коли почав ставати на ноги – до нього підселили наглядача з «органів». Це змусило Дмитра Ревуцького перебратись навесні 1941 року до помешкання його близького друга, художника Василя Кричевського.
У вересні 1941-го усім відомим діячам у Києві була поставлена категорична вимога залишити місто. Відмова закінчувалася арештом і можливим розстрілом (так сталося з артистом Донцем, якого, імовірно, розстріляли разом із Петром Франком). Дмитро Ревуцький, який досі ледь пересувався по квартирі, в евакуацію їхати відмовився. Після окупації Києва він відновив роботу над упорядкуванням листів та нотних сторінок із архіву Лисенка та роботою над монографією про його життя і творчість. До київської газети «Українське слово», яку видавала в Києві Олена Теліга та її колеги, подав дві статті — «Український фольклор» та «Український фольклор і Лисенко».
Це, очевидно, і стало причиною його жахливої смерті. 29 грудня 1941 року Дмитра Ревуцького знайшли мертвим за його робочим столом над залитою кров’ю монографією про Миколу Лисенка. На голові вченого пізніше нарахували 34 удари молотком, а після цього нерухомому тілу було завдано кілька ножових поранень. Тоді ж жахлива смерть застала й дружину Дмитра Ревуцького.
Могила Дмитра Ревуцького та його дружини Марії Аліпіївни на Байковому кладовищі. Фото: www.istpravda.com.ua
Довгий час таємниця вбивства Дмитра Ревуцького лишалася нерозкритою. Німці в липні 1942 року повідомили, що смерть подружжя Ревуцьких – справа рук «комуністичих бандитів»: «Злочин зроблено з політичних мотивів. Вбивці пограбували всі золоті й цінні речі, що знаходилися в помешканні. Вбивці: Федір Ревуцький, Володимир Кудряшов, Сергій Пащенко та Ґеорґій Левицький, які всі проживали в Києві, сьогодні розстріляні. Київ, 15 липня 1942 року», - йшлося в повідомленні командира поліції безпеки і СД Київської генеральної округи, опублікованому в газеті «Нове Українське Слово» за 17 липня 1942 року.
Натомість радянські джерела після звільнення Києва в смерті вченого звинувачували нацистів. Крапки над «і» розставили документи архівів НКВД, які оприлюднила дослідниця Валентина Кузик, де був «звіт» про те, що «в листопаді 1941 року був знищений зрадник Батьківщини професор Ревуцький, який перейшов на службу до німців, виступав у фашистській пресі з наклепами на Радянський Союз».
Дмитра Ревуцького з дружиною поховали на Байковому кладовищі. В останню дорогу провести їх вийшли сотні киян.