1875 - народився митрополит УАПЦ Полікарп

1875, 2 липня (20 червня) – у селі Зеленьки на Київщині народився Петро Сікорський, який стане відомим під церковним іменем Полікарп, Митрополит Української автокефальної православної церкви.

Митрополит Полікарп (Петро Сікорський) (1875 - 1953). Фото: stavropigia.lviv.ua

 Походив з родини священника. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, продовжив навчання в Уманському духовному училищі,  а в 1898 році закінчив Київську духовну семінарію. 

Спершу Петро Сікорський працював учителем двокласної церковнопарафіяльної школи, яка діяла при Вознесенській церкві в Києві. Згодом влаштувався дяком у Києво-Печерській Вознесенській церкві, а також став столоначальником (керівником відділу) позаштатного церковного будівельного столу Київської духовної консисторії. 
Арсенал його освіти поповнився курсом наук юридичного факультету Київського університету святого Володимира та бухгалтерськими курсами Бобиря.  Протягом декількох років працював на різних посадах у Київській духовній консисторії.

В роки Першої світової війни Сікорський був помічником наглядача, а згодом і наглядачем Київського першого військового продовольчого магазину (складу). Ці обов’язки він виконував паралельно з працею в консисторії та діловода в ревізійній комісії Київського єпархіального свічкового заводу.
У 1918 році він перейшов працювати до Міністерства віросповідань Уряду УНР, а з 1919 року став його віце-директором. З 1917 року Сікорський став членом Всеукраїнської Православної Церковної Ради. У цей час в Україні серед православного духовенства та вірян набуває поширення ідея створення незалежної від Москви церковної інституції. 

У квітні-травні 1917-го в українських єпархіях РПЦ проходили єпархіальні з’їзди за широкої участі мирян. На них обговорювали запровадження української мови в богослужіння, повернення до українських церковних традицій, автономії чи автокефалії Київської Митрополії. 

На початку січня 1918-го у Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор, представником від Київської єпархії на ньому став Петро Сікорський. Його роботу перервала окупація Києва російськими військами Муравйова. Після відновлення української влади відбулася друга сесія Собору, однак на ньому домінували проросійські сили, що проігнорували питання автокефалії Української Церкви. 
Поразка перших українських визвольних змагань змусила багатьох членів уряду УНР емігрувати до Польщі, де місцем їхнього тимчасового розміщення став табір для інтернованих осіб у Каліші. За цих умов Сікорський продовжив громадську діяльність, зокрема, він очолив відділення Українського Червоного Хреста.
Після закінчення польсько-радянської війни в 1920 році Петро Сікорський залишився на Волині. У цей час саме тут набирав сили національно-церковний рух, спрямований на дерусифікацію Православної Церкви та її українізацію.  

У липні 1922 року Сікорський прийняв чернечий постриг з іменем Полікарп у Загаєцькому монастирі. А незабаром отримав сан архімандрита. Почергово був настоятелем монастирів – Дерманського й Загаєвського на Волині. Попри шалений спротив кліриків із Польщі, і внутрішнього проросійського духовенства, ігумен Полікарп здійснював дерусифікацію підвладних йому чернечих осередків. 

Послідовна проукраїнська церковно-громадська діяльність архимандрита Полікарпа неодноразово викликала не тільки спротив з боку проросійськи налаштованого православного кліру та чернецтва, а й польської влади. Одним із наслідків цього стали його неодноразові переміщення, а також своєрідні «заслання» подалі від Волині – до Віленського (1923), а потім Жировицького (1927) монастирів.
На польських парламентських виборах 1930-го, послами і сенаторами стали відомі українські церковно-громадські діячі Волині: Петро Певний, Євген Богуславський, Степан Скрипник, Микола Маслов, Сергій Тимошенко. Під час виступів у сеймі висловлювалися вимоги українізації Церкви, повернення в життя українських церковних традицій, а також висвяти єпископа-українця. 

Після тривалих суперечок офіційна Варшава погодилася на висвяту Полікарпа на вікарного єпископа Луцького. 10 квітня 1932 – хіротонізований на єпископа в складі Польської православної церкви, а в 1932-1941 роках він виступає єпископом Луцьким, вікарієм Волинської єпархії. На думку історика-релігієзнавця Ігоря Скиби, вперше православні українці отримали канонічного єпископа, і цим нівелювалися всі пропагандистські закиди з боку місцевих росіян про незаконність вимог українців, зокрема запровадження української мови в богослужбову практику. 

У квітні 1932 року найбільш урочистою та знаковою виявилася зустріч владики Полікарпа в кафедральному соборі Луцька, який мав статус адміністративного центру Волинського воєводства. Від міської влади його вітав бургомістр Теофіл Оловінський. У соборі від братії Почаївської лаври ієромонах Митрофан підніс владиці архиєрейське облачення і привітав його. Літію єпископ Полікарп провів українською мовою. 
Однак польська влада цілеспрямовано обмежувала архипастирські візитації владики Полікарпа, які супроводжувалися українськими традиціями. Єпископ змушений був зосередити свою діяльність на участі у роботі кількох національно-орієнтованих церковно-громадських інституцій. Особливе місце серед них посідало Товариство імені митрополита Петра Могили. Упродовж 1932 року філії Товариства були створені в Рівному, Кременці, Володимирі-Волинському й Сарнах. Видавався неперіодичний журнал «За Соборність». 

Підготовку україномовних богословських праць, літургійних текстів і катехітичних книг владика Полікарп також здійснював через структури Товариства імені митрополита Петра Могили. Переклад українською мовою значної кількості теологічних, богослужбових і катехитичних книг, їх видання та розповсюдження не тільки в Польщі, але й у багатьох інших країнах світу, стали одним із феноменів української культури. Ця перекладацька і видавнича праця перервалася на початку 1939 року під тиском польської влади з політичних міркувань. 

Початок Другої світової війни й прихід на Волинь радянської влади спричинили радикальні зміни в релігійному житті. Восени 1940 року всі єпархії ПАПЦ в Західній Україні й Західній Білорусі було включено до складу Західного екзархату РПЦ. Його центр розмістився в Луцьку. Очолив його архієпископ Миколай (Ярушевич). Єпископ Полікарп став єпископом (вікарієм) Володимир-Волинським. 
Митрополит Миколай марно вимагав від єпископа Полікарпа зречення автокефалії та приєднання до Московської Патріархії. Якось під час радянських виборів він людині, якій довіряв, відчайдушно відповів: «Українському владиці іначе й не годиться. Петлюрівського духу з мене ніхто вже не видмухне, а для таких у більшовиків один кінець: амба (розстріл), або на Сибір. Краще ж вмерти з випростованим хребтом, ніж у три погибелі зігнутим».
У червні 1941-го Волинь була окупована нацистами. Коли 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Степана Бандери проголосила відновлення Української Держави, на Волині єдиним православним єпископом, який публічно вітав цю подію, був владика Полікарп. 10 липня 1941-го він оприлюднив «Архипастирське послання преосвященнішого Полікарпа єпископа Луцького до всіх українців, сущих на Волині», у якому закликав «будувати Самостійну Українську Державу» з єдиною Православною Церквою без партій і «боротьби між собою». Він жодним словом не згадав про німців, а свій титул подав так, яким він був до початку війни. Цим він публічно засвідчив про неналежність до Московської Патріархії. 

Митрополит Діонісій декретом від 13 серпня 1941 року, як канонічний зверхник Волинської єпархії, розділив її на дві частини – Кременецьку на чолі з архиєпископом Олексієм та Луцько-Ковельську під керівництвом владики Полікарпа, якому присвоювався титул архієпископа Луцького і Ковельського. 
Владика Полікарп 24 серпня 1941 року провів панахиду по жертвах масового розстрілу формуваннями НКВС в’язнів Луцької тюрми. Участь у ній взяло 78 священників і десятки тисяч людей.
24 грудня 1941-го владику Полікарпа призначили тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви з правом висвятити для України українських єпископів. На соборі УАПЦ у Пінську 9-10 лютого 1942 року митрополита Полікарпа обрали її главою. 

Через повернення на Волинь радянської окупаційної влади в 1944 році митрополит Полікарп був вимушений евакуюватися до Варшави, а потім через Словаччину до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни Полікарп став Первоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в діаспорі. 

13 вересня 1946 року голова священного синоду УАПЦ на еміграції митрополит Полікарп надіслав до ООН меморандум у справі становища української еміграції на окупованих німецьких землях, де пояснювалось, що православна церква в Україні зазнала жорстоких переслідувань як під радянською, так і під німецькою окупаційною владою. Рішуче заперечувалася будь-яка співпраця українських православних ієрархів з нацистами. 
Митрополит Полікарп у 1950-му переїхав у Францію і жив поблизу Парижа. Він помер 22 жовтня 1953 року в французькому місті Ольне-су-Буа.

Для підготовки матеріалу використано дослідження В.Рожка, І.Скиби.