1882 – народився академік Михайло Слабченко, історик, жертва сталінських репресій

1882, 21 липня на Нерубайських хуторах (нині село Нерубайське Біляївського району на Одещині) в родині каменяра народився Михайло Слабченко – український історик і правник, академік ВУАН.

Михайло Слабченко в молодості. Фото: uain.press

Дитинство Михайла пройшло в злиднях. З шести років допомагав батьку в одеських штольнях. Попри це, початкову школу закінчив з відзнакою. 

На подальше навчання грошей не було і єдиним варіантом стало Одеське духовне училище, де навчали за державний кошт. Далі вступив до Одеської семінарії, але  був виключений з третього курсу за організацію підпільного українського гуртка. Дізнавшись про це, батько вигнав юнака з дому.

Поселився в Одеському порту, працював вантажником, палітурником, брався за будь-яку роботу. Паралельно займався самоосвітою, вивчив сім іноземних мов, якими володів досконало. У 1903 році екстерном склав іспити в 3-й Одеській гімназії та вступив на історико-філологічний факультет Новоросійського (нині Одеського) університету. Пізніше зізнавався, що на вибір фаху  вплинула тритомна праця відомого історика Аполлона Скальковського «Історія нової Січі». За два роки перевівся на юридичний факультет, ставши спеціалістом із історії права.

Був членом перших українських політичних партій Наддніпрянщини – РУП і УСДРП, активістом «Громади», прихильником ведення  лекцій з історії українського права  українською мовою. Через це виникли проблеми зі вступом до аспірантури. Але вступився улюблений професор, і до аспірантури молодого історика таки зарахували.

1908 році праця Михайла Слабченка «Малоросійський полк у адміністративному розумінні» була відзначена золотою медаллю, а сам історик отримав відрядження до Німеччини – для завершення роботи над магістерською дисертацією. Навчався у правничій школі Сорбонни, спілкувався з революціонерами-емігрантами.

Це не залишилося поза увагою «охранки». За свою проукраїнську діяльність опинився під жандармським наглядом, був мобілізований до царської армії. Під час Першої світової війни командував ротою, батальйоном, мав кілька поранень та отруєння газами.  Отримав чимало нагород і звання штабс-капітана. Влітку 1917 року був скерований на навчання до Петроградської військово-юридичної академії.

Після жовтневого перевороту покинув навчання і в січні 1918 року повернувся до Одеси, займався журналістикою. Був свідком і учасником подій Української революції. Підтримував Центральну Раду та Директорію, натомість скептично, а то й вороже ставився до режиму Павла Скоропадського (навіть брав участь у підготовці протигетьманського повстання Директорії, за що був заарештований гетьманською вартою, але невдовзі звільнений), білогвардійців, більшовиків. Кілька разів потрапляв під арешт, був присуджений до розстрілу контррозвідкою Денікіна як «малоросійський сепаратист», але дорогою втік з-під варти.   

У 1920-х роках був одним із найяскравіших представників одеської історичної школи. Доцент, потім професор Одеського університету, перетвореного більшовиками після освітньої реформи на інститут народної. Створював Археологічний інститут, очолював Український театральний інститут імені Марка Кропивницького. Був одним із провідників українізації на Одещині. 29 червня 1929 року обраний академіком історико-філологічного відділу ВУАН. Того ж року він узяв участь у сесії ВУАН, першій для нього – і останній.

Михайло Слабченко з учнями. Третій праворуч у другому ряді його син Тарас, також репресований у справі «Союзу визволення України» 20 грудня 1929 року. Фото: day.kyiv.ua

Бо сталінський молох уже розпочав свої криваві жнива сфабрикованою справою СВУ. 20 грудня 1929 року заарештовують сина, історика і театрознавця Тараса Слабченка.  А 30 січня наступного року – і самого академіка. Аби врятувати життя синові, Михайло Єлисейович визнав «провину» і «покаявся». Його засудили на 6 років таборів і 2 — обмеження прав, позбавили звання академіка і вилучили скрізь його наукові праці як «націоналістичні» (згодом – «фашистські»).

Покарання відбував у  СЛОНі – Соловецькому таборі особливого призначення. Після звільнення йому заборонили займатися викладацькою та науковою діяльністю.  Працював бухгалтером тресту «Апатит» у Ленінградській області. Потім переїхав до Первомайська (нині Миколаївської обл.), де мешкав Тарас із родиною — сина засудили до 3 років таборів, але через рік випустили.

Як виявилося – тимчасово. 27 жовтня 1937 року Тараса Слабченка заарештували вдруге, а наступного дня – розстріляли. Того ж року повторно заарештували і батька та засудили до 10 років заслання до Сибіру, Башкирії, Астрахані. Під час німецько-радянської війни загинули дружина історика та молодший син.

Тільки через десять років, голодного 1947 року, Михайло Слабченко дістав дозвіл на повернення до України. Оселився в Первомайську на Миколаївщині. Не маючи змоги ні займатися наукою, ні викладати в університетах, став шкільним вчителем – викладав дітям німецьку мову. Через рік вдалося влаштуватися на посаду інспектора міського відділу народної освіти.

Але настали часи «ждановщини». У серпні 1949-го на міській учительській конференції тодішній секретар Первомайського міськкому КП(б)У Іван Ємець у своїй промові назвав академіка «фашистом і політичним трупом». Слабченка звільнили з роботи і більше нікуди не брали.

Останні роки провів у злиднях, практично жебракував, з’являлися думки про самогубство. Помер 27 листопада 1952 року. За однією з версій – замерз у кімнаті комуналки в Первомайську. За іншою – помер на вулиці, біля переходу через колії на станції Голтва, втративши свідомість від виснаження. У свідоцтві про смерть стояло «рак шлунку».

Меморіальна дошка Михайлові Слабченку на фасаді головного корпусу Одеського національного університету імені Іллі Мечникова. Фото: day.kyiv.ua

Місце поховання не збереглося – кладовище в Первомайську, де поховали видатного вченого, невдовзі було знищене.

Реабілітований 1989 року, через рік – поновлений в АН УРСР (посмертно).