1912 – народився Андрій Малишко, поет

1912, 14 листопада в Обухові в багатодітній родині шевця Самійла Малишка народився син Андрій – майбутній поет, перекладач, літературознавець, автор пісень «Де ти, моя стежино», «Знову цвітуть каштани», «Вчителько моя», «Пісня про рушник» та ще десятків інших, які давно сприймаються як народні.

Андрій Малишко. 1931 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Закінчив Обухівську семирічку. Право на навчання довелося відстоювати, бо батько був переконаний, що добре ремесло важливіше за будь-яку науку, і хотів передати синам свою майстерність шевця. У родині було 11 дітей, тож змалку довелося і в найми ходити, і батьку в полі помагати, і на весіллях на гармоніці грати. У Малишковій родині панував гордий волелюбний дух. «Ми ніколи не були кріпаками, ми — з козаків», — любив повторювати Самійло Микитович.

Після закінчення семирічки вступив до Київської медичної профшколи, але швидко зрозумів, що це не його. Навесні 1930 року подає документи до Київського інституту народної освіти на факультет соціального виховання, шкільний відділ, підвідділ – літературний.  На той час в КІНО викладали такі імениті професори‐поети, як Микола Зеров, Павло Филипович, історик‐сходознавець Агатангел Кримський, Максим Рильський. Останній узяв молодого поета під свою опіку і пізніше називав одним із найталановитіших своїх учнів. 

Писати почав ще з 12 років: спочатку переписуючи на більш оптимістичні фінали народних пісень, які змалку чув від своєї мами, Ївги Базилихи. Пізніше почав складати вірші сам, наслідуючи фольклорні мотиви. У 20 років мав уже солідний доробок: написав слова до трьох пісень з кінофільму «Щорс» Олександра Довженка, видав кілька збірок. 

Писав вірші і старший брат Андрія Петро Малишко. Правда, його доля склалася трагічно: протестуючи проти колективізації та утисків селянства, став гайдамакою, грабуючи багатіїв, місцевих комуністів і радянських чиновників, і в 1928 році його розстріляли. Ївга Остапівна ходила до Києва просити в голови ВУЦВК Григорія Петровського про помилування, але безрезультатно.  «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!», згадувала слова батька донька Андрія Малишка Валентина. 

Після закінчення інституту в 1932 році їде до Овруча викладати українську мову й літературу, невдовзі стає завучем школи. В голодні 1932-33 живе при школі, ділиться зі школярами останнім шматком хліба. Знаючи ціну людської праці, відмовляється очолити «червоні бригади», які займалися вилученням продовольства, через що починають сипатися доноси і поет потрапляє «на олівець» до органів. Від репресій рятує мобілізація в армію.

До Овруча він уже не повернувся - після демобілізації переїжджає до Харкова, працює журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Пізніше, в часи війни, стає військовим кореспондентом. У 1944-47 роках був відповідальним редактором журналу «Дніпро».

Одна за одною виходять його поетичні збірки (за життя їх побачило світ біля сорока), що дає можливість остаточно перейти на літературну працю. Попри обов’язкові для радянської літератури мотиви звеличення «подвигу радянського народу», дружби з Росією та колгоспної праці, поезії вражають щирістю, любов’ю до України і особливим ліризмом. «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя», - писав у 1962 році у листі до Андрія Малишка поет Василь Стус.

Андрій Малишко і Платон Майборода. Фото: uahistory.co

Особливе місце у творчості Малишка посідала пісенна лірика, зокрема у співпраці із композитором Платоном Майбородою, в дуеті з яким було написано більше 30 пісень. А загалом на слова Малишка написано біля сотні пісень. Розквіт пісенної творчості поета припав на післясталінські другу половину 1950-х – 1960-ті роки. Багато пісень, як та ж «Пісня про рушник», вперше прозвучало у фільмах.

Він був продуктом радянської епохи. Чотири рази поспіль обирався народним депутатом УРСР, двічі був лауреатом Сталінської премії, один раз – Шевченківської. Збереглося багато відео радянських документальних пропагандистських фільмів з Малишком про щасливе життя і зустрічі з трудящими. І все ж йому вдалося уникнути поширеної в радянські роки практики знецінення української культури, зведення її до рівня хуторянської – в поезіях Малишка українське слово звучить гордо, щиро, потужно.  

Помер 17 лютого 1970 року. Похований на Байковому кладовищі.