1901 – народився Михайло Орест (Михайло Костьович Зеров), український поет
1901, 27 листопада у Зінькові на Полтавщині в родині педагога народився Михайло Орест (Михайло Костьович Зеров) - український поет, перекладач, педагог, в’язень комуністичного режиму, засновник і керівник інституту літератури в Мюнхені, брат літературознавця, поета, перекладача Миколи Зерова та ботаніка Дмитра Зерова.
Михайло Орест (Михайло Костьович Зеров). 1952 рік. Фото: poltava.to
Походив із козацького роду. Загалом в родині вчителя Костянтина Іраклійовича Зерова і його дружини Марії Яківни (у дівоцтві Яресько), народилося одинадцять дітей, але вижило семеро: Микола, Дмитро, Костянтин, Михайло, Георгій, Олена і Валерія. Усі вони отримали вищу освіту: двоє синів стали біологами, один – інженером, доньки обрали медицину. Поетів у родині виросло двоє: найстарший Микола Зеров і молодший від нього на одинадцять років Михайло.
Михайло починав як педагог, закінчив Київський інститут народної освіти. З 1924 року жив у Києві (старший брат на той час уже був «літературною знаменитістю»). Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в його поезії. Писати почав іще в студентські роки, хоча за життя його поезії в підрадянській Україні не друкувалися.
Влітку 1929 року Михайла арештували у справі «Спілки визволення України». Його брата, Миколу Зерова радянські спецслужби планували зробити одним із лідерів антирадянської організації, проте достатніх доказів не отримали, тож ці докази планували вибити з молодшого брата. Упродовж дев’яти місяців у Лук’янівській в’язниці шантажем і тортурами його вимагали обмовити Миколу. Щоб убезпечити себе від зради і безчестя, спробував накласти на себе руки. Випадково залишився живий, був відправлений на заслання.
Родина Зерових. Фото 1918 року. Стоять Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Діти: Георгій. Валерія. Фото: zinkivdetska.blogspot.com
У червні 1938 року арештований удруге. Цього разу Михайлові Зерову інкримінували замах на Сталіна й Ворошилова. Слідство тривало кілька місяців. Михайла мали розстріляти, але справу переглянули і на три роки заслали на будівництво Біломорканалу за звинуваченням в антирадянській агітації.
На волю вийшов у червні 1941-го. Оселився у Вінниці, де працював редактором місцевої газети, а за кілька місяців перебрався до Львова. Тут він усамітнився у квартирі поета і художника Святослава Гординського і цілими днями писав, відтворюючи свої й Миколині вірші з пам’яті, яку мав феноменальну. Серед текстів були і кілька частин Вергілієвої «Енеїди», яку старший Зеров перекладав, – з латини теж по пам’яті, – на Соловках незадовго до розстрілу в 1937-му.
Із наближенням радянських військ до Львова Михайло Зеров змушений був емігрувати на Захід. Неподалік словацького Зволена в оселю, де зупинився поет, увірвалися партизани. Із усього нехитрого скарбу найбільше їх привабили стоси паперу, який згодився б на цигарки. Михайло отримав постріл у голову, але вкотре вижив, і прожив ще 19 років.
Із 1944 року, після перебування в таборах для переміщених осіб, оселився в німецькому Авґсбурзі.
Митець із псевдонімом Михайло Орест постав у 1942 році: у львівському часописі «Нові дні» з’явився цикл віршів. За майже два десятиліття він написав п’ять збірок віршів (останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував поет Ігор Качуровський).
Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов. Поет був упевнений у доцільності й важливості своєї літературної діяльності в еміграції, вважаючи її роботою «більше для майбутнього, ніж для теперішнього», бо вірив у постання української держави.
Він виступав на зібраннях МУРу (об’єднання еміграційних письменників «Мистецький український рух»), обстоюючи неокласичні погляди на літературу, заснував разом із Володимиром Державиним мистецьку групу «Світання», а потім у Мюнхені – Інститут літератури, який нині носить його ім’я. У листі «До всіх людей совісти в цілому світі» (1945) під псевдонімом М. Байдан він протестував проти посилення підступної інформаційної кампанії радянської влади з дискредитації повоєнної української еміграції перед світовою спільнотою для створення атмосфери, «яка б полегшила примусове вивезення її з Німеччини до катівень Совєтського Союзу», тобто репатріації.
На відміну від багатьох колишніх учасників МУРу, які роз'їхалися до США й Канади, Михайло Орест лишився в Німеччині, жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки малими тиражами, здебільшого на пожертви меценатів та друзів. Заробляв перекладами, займався редакторською роботою. Підготував до друку твори брата Миколи Зерова, поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).
Помер від інфаркту 12 березня 1963 року, похований в Авґсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.
1994 року перепохований у Києві на Байковому кладовищі – поруч із братом Дмитром.