1884 - народився Григорій Голоскевич, мовознавець, репресований
1884, 4 листопада – народився Григорій Голоскевич, мовознавець, дослідник діалектології Поділля, член Української Центральної Ради, репресований совєтською владою.
Григорій Голоскевич (1884 - 1934)
Його батьківщина – село Супрунківці Кам'янецького повіту Подільської губернії (нині – Кам'янець-Подільський район Хмельницької області). Отримав духовну освіту, а з 1906-го вступив на історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького університету і став учнем філолога-славіста Олексія Шахматова.
У 1914-му побачила світ його головна лексикографічна праця «Український правописний словничок з короткими правилами правопису», який вмістив 30 тисяч слів.
Після закінчення університету два роки перебував у Ризі, потім повернувся в Петербург і до 1917-го працював учителем. Приєднався до української громади міста, став членом Українського клубу і осередку Товариства українських поступовців. Від української громади Петрограда його обирають до Української Центральної Ради.
У серпні 1917-го Голоскевич прибув до Києва. Деякий час працював в українському уряді, в Міністерстві народної освіти УНР, викладав у Першій українській гімназії. З квітня 1918-го розпочав роботу у правописній комісії при Міністерстві народної освіти. У 1919-му став співробітником історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук, членом-редактором Комісії для складання словника живої української мови, згодом – співредактором українських наукових словників (1924 – 1932). Досліджував подільські говірки української мови.
Третє перевидання "Правописного словничка".
Став співукладачем «Російсько-українського словника Української академії наук», який Юрій Шевельов назвав «монументальним пам’ятником українського культурного відродження 20-х років».
У вересні 1928 року Рада Народних Комісарів УСРР затвердила новий український правопис. У 1929 році правопис надрукували та розповсюдили у школах, редакціях видавництв. Цей правопис ще називають «харківським», бо ухвалений був на Всеукраїнській правописній конференції, яка відбулася 1927-го в Харкові. Також відома його назва «правопис 1928 року» або «скрипниківський», оскільки народний комісар освіти Микола Скрипник затвердив його 6 вересня 1928 року. Головним же ідеологом цього правопису був Григорій Голоскевич. Він разом з мовознавцями та письменниками Агатангелом Кримським, Всеволодом Ганцовим, Олексою Синявським, Оленою Курило, Майком Йогансеном, Сергієм Єфремовим, Миколою Хвильовим, Михайлом Яловим, Миколою Скрипником входив до Державної комісії, створеної для укладання першого загальноукраїнського правопису.
Але вже у 1933-му цей правопис оголосили шкідливим, створеним «диверсантами від науки», щоб штучно відмежувати українську мову від російської. Правописна комісія, очолювана Андрієм Хвилею (член ВУЦВК, заступник Наркома освіти УРСР) змінила правопис, максимально наблизивши до російської мови. А майже усі фахівці, які працювали над «харківським правописом», були репресовані.
Одним із перших з цієї когорти фахівців у серпні 1929-го заарештували Григорія Голоскевича. Його звинуватили у приналежності до вигаданої ОДПУ антирадянської організації «Спілки визволення України» і засудили до п’яти років позбавлення волі.
Дослідниця Оксана Тищенко проаналізувала матеріали допитів Голоскевича, які зберігаються в Архіві СБУ (Дело № 215471 «СВУ», Т. 100). У своїй розвідці «Комісія словника живої української мови у справі СВУ: Григорій Костянтинович Голоскевич (За матеріалами ОДПУ)», надрукованої у журналі «Мовознавство» № 4 за 2017 рік, вона наводить низку цитат, з яких видно, як з дня в день «ламався» Голоскевич. Вочевидь психологічний тиск, можливо фізичні тортури змусили його дати покази проти своїх колег, зокрема Єфремова, Андрієвської, Кримського, Ганцова та інших. У своєму розкаянні він визнає Єфремова керівником неіснуючої СВУ.
Із зізнання Голоскевича, вміщеного у згадуваній статті О.Тищенко:
«Викриваючи своє і моїх товаришів контрреволюційне минуле, щиро й одверто признаючися в своїй антирадянській діяльности, нічого навмисне не ховаючи і не криючи, я роблю це не з шкурницьких мотивів, не для того, щоб себе реабілітувати, а єдино для того, щоб з корінням вирвати, дощенту винищити в собі ту єфремівсько-петлюрівську ідеологію, що привела мене до контрреволюційної антирадянської діяльности, ту ідеологію, що грунтується не на діктатурі пролетаріяту, трудящих мас, а на дрібно-буржуазних засадах, ту загубну ідеологію, що не давала мені можливости не тільки працювати разом з Радянською владою, брати участь разом з трудящими усього Союзу РСР в будуванні нового соціялистичного ладу, а навпаки – заставляла мене і моїх товаришів перешкоджати Радянській владі в її роботі, творити підпільні антирадянські організації, брати у них участь, ориєнтуватися на всякі інтервенціі, авантюри; роблю це єдино для того, щоб вириваючи з корінням єфремівсько-петлюрівську ідеологію “єфремовщину”, осуджуючи і проклинаючи її, стати новою людиною, з новим політичним світоглядом, щоб щиро і самовіддано працювати надалі разом з Радянською владою».
Після оголошення вироку Голоскевич відбував ув’язнення у Ярославльській в’язниці. Потім його відправили у Тобольськ, де він загинув за нез’ясованих обставин: чи то помер від серцевого нападу, чи то вчинив самогубство.
Письменник Дмитро Нитченко у статті «Маловідоме про Григорія Голоскевича» описує іншу версію:
«Григорій Голоскевич був дуже пригнічений. Цьому сприяло ще й те, що він перед арештом приготувався оформити своє одруження, але арешт все ліквідував. Після вироку ним опанувала ще більша розпука й апатія.
Фактична дружина Голоскевича, що лишилась у Києві, збиралась поїхати на відвідини до нього, але дістала пакунки з речами чоловіка, а потім і телеграму, ніби від господаря, в якого він жив. В телеграмі сповіщалося, що Голоскевич помер від хвороби серця. Це було, як розповідав К. Титаренко, восени в 1934-му році. Вибравши таки час, дружина Голоскевича поїхала сама до Тобольська, щоб хоч упорядкувати могилу. Там вона довідалась, що речі й телеграму надіслав їй сам Голоскевич, і що в день смерті його запросили знайомі до театру, але він відмовився. А увечері, розрахувавшись з господарями за мешкання, він лишив якийсь лист до НКВД, куди мусив трохи не щодня ходити на реєстрацію, й пішов з дому. Не витримавши поневірянь і систематичних викликів до НКВД, він покінчив життя самогубством (повісився) вночі у міському парку».