1971, народився Валерій Юрченко, учасник російсько-української війни, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)
1971, 12 лютого в смт Лугини Житомирської області народився Валерій Юрченко – танкіст, командир взводу 30 ОМБр, капітан, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Народився в родині військовослужбовця. Через службу батька вчився в російськомовній школі, а по її закінченню поступив до Омського військового училища. Після проголошення Україною Незалежності, щоб повернутися на батьківщину, перевівся до аналогічного училища в Києві.
На канікулах в рідному селі зустрів ровесницю Марію, яку знав ще з дитячого садка. У 1995-му вони побралися. За направленням молода сім’я опинилася у передмісті Житомира – військовому містечку Висока Піч. Згодом, після розформування тамтешньої ракетної частини і гарнізону, родина Юрченків була направлена до Новограда-Волинського, в 30-ту бригаду. Валерій служив заступником з технічної частини танкової роти, потім командиром роти.
Після 20 років військової служби вийшов у відставку, але без роботи не сидів – влаштувався водієм у місцевому будівельному супермаркеті. Захоплювався фотографією і дуже любив природу рідного Полісся, не міг пройти повз кинутих чи хворих тварин – підбирав, лікував, прилаштовував у добрі руки. Власних дітей у подружжя Юрченків не було, тож опікувалися одинадцятьма хрещениками.
Валерій Юрченко з дружиною Марією. Фото: memorybook.org.ua
Через навчання в російськомовній школі та Омському військовому училищі так і не опанував українську. При цьому завжди залишався патріотом, за що й отримав від дружини прізвисько «російськомовний бандерівець».
Коли розпочалася російська агресія в Україну, призов 2014 року сприйняв як професійний військовий. За місцем проживання був мобілізований на посаду командира взводу, заступника командира танкової роти з озброєння, 30-ої окремої механізованої бригади.
Брав участь у бойових діях в секторі Д, біля кордону з Російською Федерацією. Був поранений в руку, але залишився в строю – через брак фахівців не зміг собі дозволити комісуватися на реабілітацію чи взагалі звільнитися з лав ЗСУ.
Валерій Юрченко в зоні бойових дій. Фото: memorybook.org.ua
«Він дуже змінився на війні. Прислав мені фотографії звідти, то я його не впізнала. Він виглядав на 50 років, сивий, з бородою, хоча йому було 43 роки. Казав, що навчився пити таку воду, яка є, хоча тут він пив тільки кип’ячену. Присилав мені фотографії постійно. На одній у нього була перебинтована рука. Виявляється, його поранили, а мені він нічого не розповідав», - згадувала дружина Марія.
Загинув 1 вересня 2014 року під час виконання бойового завдання неподалік міста Лутугине Луганської області – його танковий екіпаж при виході з оточення потрапив під обстріл.
Похований у рідному селищі Лугини на Житомирщині.
Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Новоград-Волинський». На фасаді Лугинської ЗОШ №2 відкрито меморіальну дошку.