1843 – народився Микола Вербицький, поет, педагог, громадський діяч

1843, 13 лютого в Чернігові в родині старшого секретаря Чернігівської губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха народився син Микола – в майбутньому поет, педагог і громадський діяч, один з активних учасників Київської, Петербурзької та Чернігівської українських громад. 

Микола Вербицький в студентські роки. Фото: uk.wikipedia.org

Андрій Іванович, син героя війни 1812 року, мав досить жорсткий характер. Як згадував Микола Вербицький, він «тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушая ему правила нравственности».   

У 1851 році з заслання до Чернігова приїхав Опанас Маркович. Малий Микола часто бігав у редакцію «Чернігівських губернських відомостей», які видавав Маркович. У цій же газеті в 1853-му з’явилися перші вірші Вербицького. Хлопцю тоді було 10 років.

Навчався у Чернігівській гімназії, був першим у класі, за що отримав право носити мундир із погонами та обов’язок тримати при собі шкільний журнал. Однак швидко позбувся цих привілеїв, коли виправив оцінку друга з одиниці на четвірку. Після скандалу батько перевів сина до Полтавської гімназії, де директором був їхній родич.

У Полтаві Микола Вербицький подружився з Михайлом Старицьким, який теж отримав славу місцевого поета – їм, як згадував Старицький, начальство замовляло урочисті вірші чи оди на честь приїзду різних сановників. Утім набагато частіше обидва за своє вільнодумство потрапляли до карцеру.

Після закінчення Полтавської гімназії Вербицький вступив до Київського університету, де зійшовся з багатьма представниками української інтелігенції. Зокрема, з братами Тадеєм та Юзефом Рильськими, Павлом Житецьким та Олександром Стояновим. Вони видавали рукописну сатиричну газету «Помийниця», в якій нещадно висміювали тогочасну владу. Батьку Миколи порекомендували відправити бунтівливого сина до Петербурга, щоб «остудити».

У Петербурзі Микола Вербицький зблизився зі студентами-земляками Іваном Рашевським і Павлом Чубинським. Пізніше в тому ж будинку поселився Опанас Маркович, до якого на «чарку чаю» заходив Тарас Шевченко. Микола був знайомий з поетом, часто сідав за фортепіано й акомпанував дуету Марковича та Шевченка.

Вербицький активно долучався до діяльності української та польської громад у Петербурзі. Після смерті Тараса Шевченка брав участь у похованні поета та благодійних вечорах його пам'яті. Переклав українською польський гімн «Єще Польска не згінєла». Все це закріпило за Вербицьким імідж «неблагонадійного» й поставило хрест на навчанні в Петербурзі. Після польських заворушень 1861 року всі вищі навчальні заклади Петербурга та Москви були закриті, а студентів відправили додому. Диплом Микола отримав лише в 1864 році, закінчивши Київський університет як вільний слухач.

У серпні 1862-го Микола Вербицький опинився на вечірці в колі друзів Павла Чубинського, Тадея Рильського, Павлина Свенціцького, Павла Житецького. Там же були й сербські студенти. Згадували похорон Тараса Шевченка, студентські заворушення поляків, їхній гімн «Єще Польска нє згінєла». Хтось запропонував написати свою Марсельєзу. Вербицький сів за фортепіано й зімпровізував: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля». Інші підхопили, взялися дописувати, пропонувати свої варіанти. Павло Чубинський усе занотовував і редагував. Пізніше Микола Вербицький у листі до літератора Олекси Коваленка напише: «Гімн «Ще не вмерла України» написав покійний Павло Чубинський (моїх є там усього дві стрічки). Зложив його Павло під впливом сербського гімну». 

Після закінчення Київського університету Миколу Вербицького запросили до Полтавської гімназії викладачем. Але за правдолюбство й відстоювання прав гімназистів – він змусив директорку гімназії просити вибачення в учениці, заступився за інспектора-поляка, несправедливо обвинуваченого в крадіжці срібних ложок – губернське начальство вирішило його позбутися й перевести в Чернігів. Улюбленого вчителя полтавська молодь проводжала далеко за місто.

У Чернігові Вербицький стає невіддільним учасником життя української громади. У місцевій гімназії його ученицею була Маруся Адасовська – майбутня актриса Марія Заньковецька. «Цей учитель словесності не тільки правильно відчув загальну обдарованість своєї учениці, її любов до поезії, тягу до книги, але й тонко побачив її справжнє покликання: сам актор-любитель він вказав учениці її справжній шлях – у мистецтво», – писала в біографії актриси Наталя Лазурська. 

Але діяльність Вербицького в Чернігові раптово обірвалася. У 1875 році в Мглинському та Сурозькому повітах Чернігівської губернії стався голод (нині Мглин і Сураж – міста в сучасній Брянській області Росії). Вербицького звинуватили, що він підмовив селян до бунту, і перевели вчителювати до російської Рязані. Адміністративна висилка розтягнулася на 25 років: 10 у Рязані й 15 в Орлі.

Повернувся до України в 1901 році – хворим і майже забутим. Доживав у своєму маєтку в Чернігові, дружив із Михайлом Коцюбинським. Його донька Віра вийшла заміж за поета Миколу Вороного. Поетом став і внук – один з яскравих авторів Розстріляного відродження Марко Вороний. 

Помер Микола Вербицький 23 грудня 1909-го, похований у Чернігові. Його архів перейшов у спадок зятю, Миколі Вороному. Але в того так і не дійшли руки довести його до ладу – в 1934 році більшовики арештували Вороного як польського шпигуна, а в 1938-му розстріляли за вироком особливої трійки. Доля архіву Миколи Вербицького лишилася невідомою.