1971 – народився Олександр Штейко, загиблий герой російсько-української війни
1971, 14 лютого у селі Балки Барського району (нині Жмеринський район) Вінницької області народився Олександр Штейко – старший сержант, командир бойової машини-командир відділення 72-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, учасник російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та орденом «За мужність» II ступеня (посмертно).
Закінчив Войнашівську середню школу. В 1988 році був призваний до радянської армії, проходив службу у військово-морському флоті (Хабаровський край, нині РФ). По завершенню служби навчався в торговельному технікумі, працював будівельником, майстром з ремонту доріг у Барському райавтодорі, охоронцем плодово-ягідних садів. Був одружений. Мав двох синів, які після розлучення виїхали з мамою до Португалії.
З початком російської агресії проти пішов добровольцем на фронт. Із серпня 2014 року перебував у лавах 72-ї окремої гвардійської механізованої бригади, був командиром БМП.
Олександр Штейко, «Батарейка». Фото: umoloda.kyiv.ua
«Ми зустрілися з ним ще 2014 року, коли розпочалася війна. Тоді їхній підрозділ стояв під Старогнатівкою. Приїхали, привезли хлопцям домашніх наїдків, печиво, цукерки, а Сашко й каже: «Е, ні, почекайте смакувати, я вам солдатського борщу зварю». Дістає із ящика кілька картоплини і одну капустину – це, схоже, були їхні останні овочі... Привезені свіжі продукти він не чіпав, але такого смачного борщу я ніколи не їв. На першій ротації Сашка називали «Фартовий», бо він легко виходив з будь-якої ситуації. Коли його поранили, в госпіталі довго не затримався, лікарі «ловили» його на передку, щоб долікувати. Але щоразу утікав із госпіталю. За це отримав новий позивний – «Батарейка», – згадує барський волонтер Володимир Маліцький.
Був двічі поранений. У 2015 році після контузії майже на 70% втратив зір і повернувся додому. Але затримався ненадовго – відпочивши і відновивши сили у вересні 2016 року підписав контракт на військову службу. Спершу був прикомандирований до 80-ї бригади, потім вмовив комбрига і перевівся у рідну 72-гу.
«Остання зустріч з ним була у Волновасі. Там він знайшов своє кохання. Взагалі місцеві жителі, як кажуть, носили його на руках, бо він усім допомагав. Остання наша розмова була чистою і щирою, він радо розповів про те, що нарешті знайшов свою сім’ю. А коли від’їжджали, в дзеркало заднього виду я бачив, як він зняв свої товсті окуляри й витирав сльози...Таким він міг бути тільки наодинці, бо з друзями Сашко був генератором добра – «Батарейкою» – розповідав Володимир Маліцький.
Олександр Штейко (другий зліва) з побратимами на позиціях. Фото: umoloda.kyiv.ua
19 листопада 2016 року Олександр Штейко отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. А через півроку, 26 квітня 2017 року загинув на бойовому посту поблизу смт Верхньоторецьке Донецької області – снайперська куля влучила в груди.
Похований у селі Балки Жмеринського району на Вінниччині.
«Сашко жив за принципом – «Гуляти, то гуляти, а воювати, то воювати». Воїн-рубашка. Душа-товариш!!!», – відгукувався про загиблого Володимир Маліцький.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» II ступеня. На фасаді Войнашівської ЗОШ відкрито меморіальну дошку.