1855, 18 лютого у селі Млієві (на Платоновому хуторі) на Черкащині в родині цукрозаводчика і мецената Платона Симиренка народився син, якого назвали Левком – в майбутньому відомий вчений-помолог, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких – і знаменитий ренет Симиренка.
Лев Платонович Симиренко. Фото: agroelita.info
Рід Симиренків бере початок від козацьких реєстрів Війська Запорозького. Але прпадід Левка Симиренка, Степан Андрійович, відмовився присягати імператриці Єкатєрінє ІІ, за що був позбавлений усіх привілеїв, козацьких вольностей і власного маєтку, а його діти були покріпачені і «жалувані» графині Браницькій. Втім, його син Федір, разом із братами Яхненками зумів розкрутити свою справу і викупив родину з кріпацтва. У 30-40 роках ХІХ століття фірма «Брати Яхненко-Симиренко» стала на півдні Російської імперії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам в 1832 році було надане звання спадкових почесних громадян Росії – грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Ніколай І під час приїзду до Києва.
Не менш підприємливими виявилися і діти Федора Симиренка та Насті Яхненко. Найстарший, Платон, здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, згодом очолив фірму і започаткував на Черкащині модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що незабаром стало одним із перших у Європі. Разом з братом Василем, членом «Старої Громади», він не лише розвивав промисловість, але і щедро підтримував «українську справу» – виділяв кошти на етнографічні експедиції, гастролі українських театрів, освіту, книговидання. Зокрема, коштом Платона Симиренка було видано останній прижиттєвий «Кобзар» Тараса Шевченка.
Левко Симиренко закінчив приватну гімназію мадам Кнеррі в Одесі і вступив до Новоросійського (нині – Одеського) університету. Однак навчання почав у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, а за рік перевівся на природниче відділення Київського університету. Саме тут він серйозно захопився ботанікою та хімією.
Брав активну участь в студентському русі, підтримував теплі стосунки з народовольцями (лідер «Народної Волі» Андрій Желябов був одружений з його кузиною, донькою Степана Яхненка Ольгою), за що потрапив під нагляд поліції. Коли у 1878 році з Київського університету виключили понад 150 осіб, Симиренко перевівся до Одеси, де і закінчив за рік навчання. Його курсова робота з органічної хімії була визнана вартою вченого ступеня кандидата природничих наук. Але напередодні закінчення університету Симиренка заарештували, і на випускні іспити його супроводжував із тюремної камери в університет жандармський чин.
Симиренка відправили етапом до Красноярська. В дорозі він познайомився з письменником Володимиром Короленком (вони були старостами відповідно мценської та вишнєволоцької груп). У Красноярську, де 22 політичних в’язнів лишили на поселення, вони створили свою підпільну організацію, виготовляли фальшиві паспорти для втікачів, складали докладні списки про всіх політичних, кого доля закинула на край світу. Тут Симиренко познайомився із майбутньою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською.
В Красноярську він починає перші садівничі експерименти в оранжереях місцевого золотопромисловця Кузнєцова. Спочатку його ідеї вирощування в Сибіру укривних плодових садів на карликових підщепах викликали скепсис, однак невдовзі йому вдалося в оранжереях виростити виноград, ананаси, різні овочі,і навіть... пальми.
Після вбивства народовольцями Алєксандра ІІ до рук жандармерії потрапив список явочних адрес, серед яких фігурувало і прізвище Симиренка (народовольці часто гостювали на Платоновому хуторі). Його знову арештовують і відправляють в Іркутську губернію. Альдона їде за ним. Тут народжується і помирає від голоду, холоду і хвороб їхній первісток. Це змушує Левка Платоновича прохати про помилування і дозвіл повернутися в Україну. У 1886 році він повертається до Платонового хутора – під гласним наглядом поліції та із забороною покидати межі Київської губернії.
У 1887 році Симиренко започатковує плодовий розсадник у рідному Млієві, і за кілька років він стає одним із найпотужніших у Російській імперії. Саджанці від Симиренка розходяться на Західний і Східний Сибір, Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, а також до Криму, на Кавказ, Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію.
Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздає задарма селянам, які приїжджали до Млієва із сусідніх сіл. Не в останню чергу дякуючи Симиренку Україна, особливо на Київщині та Черкащині, на початку ХХ століття мала потужні фруктові сади. У самого ж Симиренка у 1912 році, на 25-й рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах нараховувалося майже 3000 сортів різних плодових дерев і кущів.
Левко Платонович Симиренко з дітьми: Платон, Володимир, Тетяна. 1910-ті роки. Фото: uk.wikipedia.org
Левко Платонович долучився і до становлення садівництва в Криму. У 1888 році він дістав дозвіл приїхати сюди на лікування, а паралельно пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці «Кримське промислове плодівництво», що побачила світ у 1912 році. Інша його робота – «Помологія» – дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.
Симиренко завжди охоче ділився знаннями і навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України. На жаль, в 30-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, увійшли в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних Системою. Як наслідок – на довгі роки ці імена були стерті з аналів історії та науки.
Левка Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення більшовицького режиму в Городищі. 6 січня 1920 року в вікно їхнього дому постукали, а коли Левко Платонович визирнув, вистрілили практично впритул. Злочинців так і не знайшли. У цей же час за загадкових обставин гинуть у Києві і два молодших брати Симиренка, Микола і Олексій.
Родинний архів Симиренків через 13 років, у ті ж різдвяні дні 1933-го, енкаведисти спалили в каміні просто на очах у сім’ї, під час обшуку і арешту сина і послідовника вченого, Володимира Симиренка, який виступив з критикою ідей Мічуріна. Через п’ять років, після кількох арештів, ув’язнень і гулагівських таборів, у вересні 1938 року його теж розстріляли, а знаменитий ренет Симиренка перейменували на Зеленку Вуда. Лише в 1957 році, після смерті Сталіна, Володимира Симиренка реабілітували.
