1989, 18 лютого у селі В’язівне Любешівського (нині – Камінь-Каширького) району Волинської області народився Тарас Матвіїв, молодший лейтенант 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила, командир взводу, учасник російсько-української війни, удостоєний звання Герой України та нагороджений орденом «Золота зірка» (посмертно).
Із дитячих років Тарас жив і навчався у місті Жидачів на Львівщині, куди переїхали його батьки. У 2006 році закінчив Жидачівську середню школу № 1. Вищу освіту здобув у 2011 році, закінчивши факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював кореспондентом ТРК «Ера», потім – телеканалу TVІ. Вів блоги у низці видань, зокрема, «Дивись.Інфо», «LB.ua», «Львівська мануфактура новин».
«У ті періоди, коли Тарас проживав вдома, світло в його кімнаті горіло до ранку. Він працював. Проєкти, громадські ініціативи, юридичні документи, власні роздуми, публіцистика… Він рідко ділився, над чим саме він зараз працює. Окрім хіба тих небагатьох, дуже небагатьох випадків, коли він просив мене відредагувати якийсь текст. І тоді я лиш могла дивуватись, як в одній голові можна вмістити стільки різних думок, ідей, напрямків діяльності…», – згадувала мама Валентина.
Із 22 листопада 2013 року Тарас Матвіїв був учасником Революції Гідності. Мав псевдо «Сармат». Входив до складу 3-ої сотні Самооборони Майдану. Був співкоординатором «Пошукової ініціативи» (організації, що розшукувала людей, зниклих під час Революції Гідності), членом громадської організації «Українська галицька асамблея», засновником громадської організації «Народний легіон».
Тарас Матвіїв з перших днів був на Майдані. Фото: memorybook.org.ua
На Майдані отримав запалення легень. «Він до останнього тихо заїдав піґулками, жменями напханими в кишені, поки тато вже силоміць забрав його з Києва на лікування додому. Та зима була особливо люта й морозна. А потім ми ще кілька тижнів кололи його антибіотиками і робили масажі… Та були безмежно щасливі, що він нарешті вдома, в теплі, що хоч і за таких обставин, але він з нами, живий, в безпеці. Тривало це недовго. Вночі, коли навколо всі бачили найміцніші сни, година друга-третя-четверта, Тарас виходив із хати з рюкзаком, плакатами, клеєм і ще бозна-чим – і йшов розклеювати це все по місту та на парканах «наших» тодішніх місцевих «регіоналів». Тому рішення саме на своє 25-річчя 18 лютого їхати на розстріляний Майдан разом із такими ж відчайдухами вже й не здивувало», – розповідає мама.
В перервах між ротаціями Тарас Матвіїв займався волонтерством. Фото: memorybook.org.ua
Сам Тарас до чергової річниці початку Революції Гідності написав: «Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому. Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року. Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих. Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч, у балаклавах і без. З палицями і без. В Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета. Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять. Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь. Тож мені не соромно. А вам?».
У 2014 році, після початку антитерористичної операції на сході України, Тарас Матвіїв добровольцем вирушив на захист суверенітету та територіальної цілісності України. Воював під селищем Піски Ясинуватського району Донецької області у складі Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ». Батьки про те, що син воював, дізналися лише через півтора року. Він беріг їхні нерви, повідомляючи, що їздить у журналістські відрядження.
Тарас Матвіїв (у центрі) серед курсантів Національної академії сухопутних військ. Фото: memorybook.org.ua
У 2015 році Тарас Матвіїв став депутатом Жидачівської районної ради VII скликання від Української Галицької партії. Займався волонтерською діяльністю, громадською роботою, патріотичним вихованням молоді, боровся з вирубкою лісів. Був організатором військово-патріотичних вишколів «Лицар Удеча» та Удеч-фесту «Івана Купала».
У вересні 2018 року вступив на річні курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. «Він розумів, що офіцеру під силу більше, аніж простому рядовому, – розповіла мама. – І він знайшов себе у війську. Це відчувалось у всьому: сяяли очі, військова виправка, гордість, з якою він носив військову форму, виваженість і навіть з’явився якийсь дивний спокій, якого ми вже давно за ним не спостерігали… Тарас радував нас. І водночас ми розуміли, що ротація на Схід неминуча, зрештою, він цього і не приховував».
У грудні 2019 року Тараса Матвіїва скерували для проходження подальшої служби на посаду командира взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних Сил України, яка дислокується у місті Яворів Львівської області, військова частина А0998.
Тарас Матвіїв на передовій. Фото: memorybook.org.ua
В останню ротацію на схід Тарас поїхав на початку квітня 2020 року. Його взвод тримав оборону на опорному пункті передової лінії оборони на Луганському напрямку. Тут він загинув 10 липня 2020 року біля села Троїцьке Попаснянського району, рятуючи своїх бійців.
«Почався мінометний обстріл наших позицій, до цього по нас працювали великокаліберні кулемети. Я був у бліндажі, як у нього потрапила міна. Зі мною були ще двоє хлопців. У мене почало паморочитися в голові від густого, гарячого та їдкого диму, інший вже знепритомнів, третій намагався знайти вихід і щось кричав. Тоді Тарас Тарасович прийшов нам на допомогу. Першим витягнув непритомного, потім мене врятував, третій зміг вийти сам. Далі командир рушив до інших позицій, по яких ворог вів прицільний обстріл. У цю мить у двох метрах від нього прилетіла міна 120-го калібру – і від множинних осколкових поранень він загинув», – розказує головний сержант взводу старшина Роман Виксюк.
Більше тисячі людей прийшло на Майдан Незалежності у Києві попрощатися з Тарасом Матвіївим. У церемонії прощання взяли участь міністр оборони Андрій Таран і головнокомандувач ЗСУ Руслан Хомчак. Міністр вручив батькові загиблого воїна зірку Героя України (посмертно).
Пам'ятник Тарасу Матвіїву в селі Троїцьке. Фото: memorybook.org.ua
Тараса Матвіїва поховали у рідному Жидачеві. Його іменем названа школа, в якій навчався, та проспект у місті, на алеї Героїв Небесної Сотні у Жидачеві висадили дерево пам'яті на честь Тараса Матвіїва. На фасаді школи відкрито меморіальну дошку, а на будівлі факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка – інформаційну таблицю на честь Героя.
З ініціативи жителів села Троїцьке на Луганщині тут відкрито пам’ятник Тарасу Матвіїву.