1883 – народився Никифор Григоріїв, член Центральної Ради, перший директор Української служби «Голосу Америки».

1883, 21 лютого в містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії (нині це однойменне село Шполянського району Черкащини) в багатодітній родині сільського вчителя народився Никифор Григоріїв, в майбутньому – член Центральної Ради, один з яскравих діячів часів Української революції 1917 – 1921 років та еміграції, пізніше – перший директор Української служби «Голосу Америки». 

Никифор Григоріїв. 1920-ті роки. Фото: ukrainianchi.com

Дитинство його було непростим. До 3 років від епідемії дифтерії він втратив маму та десятьох своїх братів і сестер. Випробування лише загострили його спрагу до знань. Ще під час навчання у церковнопарафіяльній школі самостійно опанував польську й латинську мови, перечитав чимало історичної та художньої літератури. Пізніше закінчив Городищенську сільськогосподарську школу, однак відмовився працювати управителем маєтку – щоб не взискувати селян. 

У 1902 році переїжджає до Києва, де квартирує у свого шкільного товариша Литвина. Тут він знайомиться з очільником «Київського товариства сільського господарства», відомим народником Тихоном Осадчим, який справив значний вплив на формування поглядів Никифора Григоріїва. Захопившись ідеологією есерів, бере участь у підпільній агітаційній роботі. Замість вступу до Київського університету юнак складає іспит на вчителя і подав прохання про посаду в повітовій школі, пояснюючи свій вибір так: «З народу ми вийшли, з ним і підемо... йому належать наші знання й наша сила». 

Через проукраїнську позицію молодого вчителя постійно переводили з місця на місце – Сквира, Бердичів, Літин, Кам’янець-Подільський. І скрізь він розгортав бурхливу діяльність: відкривав публічні бібліотеки, філії київського Товариства грамотності, нелегальні курси з вивчення суспільно-політичних наук та вчительські гуртки.

У 1915 році був мобілізований до російської армії. Інтендантську службу поєднав з написанням підручника для вищих початкових шкіл та перших класів гімназій «Історія українського народу».  Книга була написана живою народною мовою. Загалом у той час він написав низку шкільних підручників і науково-популярних праць: «Історія України в народних думах і піснях», «Поділля: Географічно-історичний нарис», «Всесвітня історія», «Мораль (Природа, зміст, історія та норми її)» та інші. 

З початком Української революції опинився у вирі подій: став членом Центральної Ради та її Малої Ради, чільним діячем Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і Товариства імені Павла Полуботка, головою Ради солдатських депутатів Київського військового округу. На останній посаді всіляко стримував «більшовизацію» ради.

Як міністр освіти і товариш міністра освіти (він тричі очолював міністерство) всіляко відстоював курс на українізацію освіти: було запроваджено обов’язкове навчання в школах українською мовою, відкрито нові школи, курси українознавства для вчителів. Також був керівником інформаційного бюро Армії УНР.

У листопаді 1920 року, коли УНР уже була практично окупована більшовиками, з дружиною та сином емігрував до Польщі, а звідти – до Чехословаччини. Політичний притулок родині Григоріїва особисто надав президент Томаш Масарик. Там разом з Микитою Шаповалом став співзасновником Українського громадського комітету в Празі, одним із розробників концепції єдиного національного фронту (об’єднання українських національно-демократичних сил на еміграції). Взагалі, він був найближчим соратником Шаповала в багатьох справах, зокрема – і як один з лідерів Празької групи УПСР (Української партії соціал-революціонерів),  яку очолив у 1932 році після смерті Шаповала.  

Никифор Григоріїв та президент Чехо-Словацької республіки Томаш Г.Масарик. Українська господарська академія, Подєбради, 1923 р. Фото: ukrainianchi.com

Паралельно займався освітою та наукою. Долучився до створення низки українських наукових установ, зокрема Української господарської академії у Подєбрадах, Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова, Українського інституту громадознавства (соціологічного інституту) в Празі, очолив обидві його автономні установи — Український національний музей-архів та Український робітничий університет. 

Також був співредактором і видавцем низки часописів, серед них — популярного емігрантського журналу «Нова Україна», «Трудова Україна», «Вільна Спілка», вісників низки інституцій, які очолював.

Передчуваючи драматичні події Другої світової війни, у 1938 році виїхав з родиною до США, де так само продовжив своє політичне просвітництво, об’їхавши майже всі міста США і Канади, де були українські громади, з лекціями проти нацизму і за демократію. Для популяризації українського руху видав кілька спеціальних праць, у тому числі велику англомовну збірку «Війна та українська демократія».

 У 1948 році почалася робота над створенням Української служби американської федеральної радіостанції «Голос Америки». Очолити її запропонували Никифору Григоріїву. 12 грудня 1949 року об 11 ранку «Голос Америки» вперше зазвучав українською мовою: з Нью-Йоркського Брукліна – практично на весь світ. У це був голос Никифора Григоріїва. 

Українська служба «Голосу Америки» на чолі з Никифором Григорієвим (другий ліворуч). Нью-Йорк, початок 1950-х рр.Фото: ukrainianchi.com

Він очолював Українську службу «Голосу Америки до самої смерті. Саме він заклав основи роботи редакції:  викриття злочинів радянської влади, формування національної свідомості українців, пріоритет просвітницької роботи. Тут журналістом і художником працював його син Мирослав. Гаслом радіостанції були слова: «Ми розкажемо вам правду». 

Помер 5 серпня 1953 року. Похований в Нью-Йорку.