1861 - народився Яків Жарко, письменник, актор, діяч народницького руху
1861, 25 лютого – у Полтаві, в багатодітній родині колезького асесора народився Яків Жарко (справжнє прізвище Жарченко), майбутній письменник, актор, діяч народницького руху, активний подвижник української культури на Кубані поч. ХХ століття.
Яків Жарко. Фото esu.com.ua
Батько, за свідченням Якова, був козацького роду. У родині захоплювалися літературою, музикою і театром. Від старших братів і сестер (одна з них стала професійною актрисою) Яків змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства, народництва (старший брат належав до народницького таємного товариства «Унія», яке діяло в Полтаві 1874-75 роках).
Навчався в Полтавській гімназії, але за участь у революційному русі у 1880 році був виключений. Відтоді перебував під гласним наглядом поліції Російської імперії і мав зобов’язання раз на тиждень відмічатися підпискою «про невиїзд».
В гімназійні роки потоваришував із письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком та відомим письменником Панасом Мирним, почав писати вірші українською.
Добровольцем пішов на військову службу, під час проходження якої закінчив навчальний курс та земську фельдшерську школу.
Після смерті від сухот братів і сестер полишає батьківську оселю і в 1886 році стає актором мандрівних театральних труп Михайла Старицького і Марка Кропивницького. Зіграв низку характерних ролей, зокрема Омелька і Старотуза у п’єсах «Мартин Боруля» і «Безталанна» Івана Карпенка-Карого.
На літературну ниву Яків Жарко вступив у 1884 році, видавши в Полтаві збірку «Перши лирични творы. Частына перша». Друга поетична збірка — «Молодик. Пісні та думи» (1891) була заборонена цензурою.
Творчий спадок Якова Жарка – чотири книги ліричної і сатиричної поезії, дві збірки байок, книга «Оповідання», про яку схвально відгукнувся Іван Франко, численні публікацій в альманахах, збірниках, періодиці, серія науково-популярних видань. Багато творів були підписані псевдонімами — Жарченко, пан Шпилька, Льова Колючка та ін.
Обкладинка книги авторства Жарка, виданої у 1913 році. Фото poltava.to
Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (нині — Дніпропетровська обл.), у Маріуполі. Влітку 1904 року разом із сім'єю (на той час у нього вже було троє синів) переїхав у Єкатеринодар (нині Краснодар, РФ), що був на той час значним осередком української культури зі школами, де викладалась українська мова, кількома театрами, де ставилися й українські п’єси, і друкарнями. Працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість, згодом став одним з організаторів і керівників місцевих товариства «Просвіта» та відділення Революційної Української партії (РУП).
Більшовицький переворот не сприйняв. У 1920-х роках працював на різних посадах у Кубанському художньому музеї, що став потужним науковим центром та осередком культури в краї.
У ніч на 15 грудня 1929 року був заарештований за вигаданими звинуваченнями «в шпигунстві на користь Великобританії». Перебування у в’язниці ГПУ тривало лише трохи більше місяця, хоча цькування письменника не припинялося вже до його смерті. Під час неодноразових обшуків зникли майже всі рукописи.
У березні 1931 року арештовують його сина, Василя Жарка, інженера-фізика та будівельника за фахом. Підставою для цього, вірогідно, став початок будівництва Біломорського каналу імені Йосипа Сталіна, де необхідні були інженери.
Важким було матеріальне становище хворого 71-річного письменника. «Зараз, — гірко сповідувався він, закінчуючи автобіографію, — живу я з жінкою, якій 70 років, у кухні, на пенсію 21 р. 66 к. на місяць. Продав за малим не все (зосталися книги, які ніхто не купує), бідую, голодаю... і нікому немає до цього діла. Хворію... Хоч би на поезіях що заробить, біля яких длубався більш як 50 років!..».
25 травня 1933 року помер у Краснодарі. Його поховали на міському Всіхсвятському кладовищі.
Архів письменника зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України в Києві.