1925- народився Віктор Зарецький, художник

1925, 8 лютого – у місті Білопілля на Сумщині народився Віктор Зарецький,  один із найяскравіших художників із когорти шістдесятників: модерніст, майстер пейзажу та жанрової картини. Його називали українським Клімтом. Сам майстер стверджував, що має двох духовних батьків: Тараса Шевченка та Густава Клімта.

 

Віктор Зарецький. Фото: art-nostalgie.com.ua.

«Одвічні терези життя наміряли Віктору Зарецькому талану за десятьох, щедро відважили й енергії для нього. – писала мистецтвознавець Олеся Авраменко. – Але не дали долі».

Походив з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними з засновників міста Білопілля у XVII столітті.  До 1917 року Зарецькі мали широку торгову практику, під час подій 1918-19 років підтримували армію Денікіна, тому в 1925-му, практично після народження Віктора, змушені були перебратися на Донбас, де легше було «загубитися» на шахтах. Батько, Іван Антонович, влаштувався комірником на хімічному заводі, пізніше дослужився до бухгалтера. Мама, Марія Андріївна, за спогадами самого Зарецького, була натурою освіченою і артистичною, грала на роялі Шопена, Гріга, співала, малювала.

Голодомор 1932-33 років Віктор пережив у Юзівці (тепер – Донецьк). «На вулицях підбирали мертвих селян, серед них багато дітей. Бабуся, Анастасія Кіндратівна, зняла сережки, останні, золоті. І матуся поїхала до Маріуполя до «торгсіну» (торгівля з іноземцями). Потім були млинці на соняшниковій олії», - згадував він. Вижити також допоміг талант бабусі – вона гарно шила і з нею часто розраховувалися продуктами.

Дитинство та юність пройшли в Юзівці, перейменованій в Сталіно, Горлівці, Дніпродзержинську. Закінчив школу в місті Губахи Пермської області, куди в 1941 році евакуювали батька разом із заводом. В 1943 році був мобілізований до Червоної армії. Батькові пропонували зробити синові відстрочку за два мішки борошна, однак той сказав Віктору: «Тобі рано ставати негідником. Іди воювати». Втім, через вроджену глухоту він не брав участі в бойових діях – служив у 359 полку 14 запасної стрілецької Чебоксарської дивізії, де помітили його талант художника і поставили малювати агітплакати.

Фото картини Віктора Зарецького. Козак Мамай. 1960-і. Картон, темпера, пензель. З колекції Андрія Малишка. Джерело: ridna.ua.

Малювати почав з дитинства. Вчився сам, орієнтуючись на журнал «Юний художник», який виписували батьки. Після демобілізації брав приватні уроки у живописця Миколи Орєхова. У 1946 році вступив до Київської художньої школи, а через рік його прийняли до Київського державного художнього інституту, де його вчителями були Костянтин Єлева (учень Михайла Бойчука), Михайло Шаронов та Сергій Григор`єв.
В Інституті став одним із найкращих студентів, отримував спочатку рєпінську, а потім – сталінську стипендії. Втім, навіть в епоху панівного стилю соцреалізму він намагався знайти свій почерк, зображаючи в першу чергу людей, характери, емоції. Після закінчення Інституту чотири роки викладав тут. 

Віктор Зарецький з дружиною Аллою Горською. Кінець 1950-х років. Фото: arthuss.kiev.ua.

На останньому курсі Інституту одружився із не менш яскравою художницею, однією з лідерів шістдесятництва Аллою Горською. Народився син Олесь. У пошуку свого стилю Віктор багато їздить Донбасом та селами, у нього з`являється цикл жанрових картин на шахтарську тему та про колгоспне життя, з Аллою та її колегами творить монументальний живопис, прикрашаючи мозаїками будівлі в Маріуполі, Донецьку, Києві. 

У 1959 році в Києві було організовано Клуб творчої молоді «Сучасник», який об’єднує студентів київських вишів, одержимих розвитком української культури і пошуком новаторських форм і стилів у мистецтві. Віктор Зарецький з Аллою Горською стають душею КТМ. Разом із іншими членами КТМ – Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Василем Симоненком, Станіславом Тельнюком, Лесем Танюком, Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та ін. вони взялися відроджувати пам`ять про поетів «розстріляного відродження», організовувати літературні вечори, вистави, дискусії, поїздки Україною з метою дослідження і збереження пам’яток архітектури. Віктор Зарецький деякий час очолював КТМ, а коли в 1965 році пішли перші арешти дисидентів, разом з Аллою Горською став одним із підписантів відомого «Листа 139-ти», який засуджував ці репресії.

Василь Парахін, Алла Горська, Григорій Синиця, Віктор Зарецький, 1965, Донецьк. Фото: archive-uu.com

КГБ такого не пробачило. В листопаді 1970 року у льоху в будинку батька Віктора Зарецького знайшли вбитою Аллу Горську, а самого Івана Антоновича – біля залізничної станції Фастів-2 на коліях з відрізаною головою. Влада все інсценізувала як побутове вбивство: мовляв, Зарецький сокирою вбив Аллу з мотивів особистої неприязні, а потім кинувся під потяг. Лише в 2008 році Галузевий державний архів СБУ розсекретив так званий Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про це вбивство, які доводять, що вбивство Горської і старшого Зарецького було сплановане і організоване тодішньою владою.

Загибель дружини стала страшним ударом для Віктора. Як згадував пізніше син Олесь, батько все життя боявся, що його теж вб`ють, навіть імітував божевілля. Через сім років після трагедії він одружився вдруге з Майєю Григор`євою, донькою свого вчителя Сергія Григор`єва. Він повністю відійшов від дисидентського руху, оселився в Кончі-Озерній і відкрив свою рисувальну школу, мав понад 200 учнів. Розробив навчальну систему «Роздуми біля полотна», текст якої опублікував син Олексій Зарецький. Брав участь у оформленні театрів у Івано-Франківську, Сімферополі та Сумах; залів для прийомів у консульствах НДР, Чехословаччини, Польщі, що будувалися в Києві.

 

Фото картини Віктора Зарецького. «Солдатка». Джерело: euro-art.com.ua.

Творчість стала його єдиною відрадою в житті. У 1980-х роках, відкривши для себе австрійського художника Густава Клімта, він здійснив переворот в українському мистецтві, виробивши власний стиль – українську неосецесію. Особливо любив писати в цьому стилі портрети друзів. Єдина прижиттєва виставка художника відбулася в грудні 1989 році в Києві в Будинку вчених. 

Національне відродження України кінця 1980-х, повернення дисидентів із заслання і початок процесів реабілітації викликали творче піднесення художника. Але роки психологічного тиску підірвали здоров’я – у художника діагностували рак. 

Помер 23 серпня 1990 року, похований на Берковецькому кладовищі. 

У 1994 році картини Віктора Зарецького «Солдатка», «Літо», «Дерево (Витоки мистецтва)», «Ой кум до куми залицявся», «Весняні клопоти» були удостоєні Шевченківської премії (посмертно).

 

Фото картини Віктора Зарецького. Василь Стус. 1989-1992. Полотно, темпера. Джерело: museumlit.org.ua.

 

Із листів Віктора Зарецького до Алли Горської.

 

(Київ – Ленінград, 29 червня 1952 р.)

Добрий день, Аллочко!

Вчора приїхав Бутербродський і сказав, що ти в Ленінграді зриваєш всім практику і є дезорганізатором дисципліни. Я розумію, що все це кінець кінцем дрібниці. А ти будь обережною і нікого не тягни з собою по музеях. Зараз дуже суворо…Тепер найголовніше: від тебе я маю одного листа, а тобі пишу зараз третього… Мені не дуже подобається твоє мовчання…Ще раз повторюю – пиши. В мене така голова, що можу чортзна-що подумати.

Цілую міцно. Віктор.

 

(Горностайпіль – Київ, 4 квітня 1961 р.)

Здрастуй, дороге сонечко! Не їду я на цілину – не хочу! Хочу бути з тобою і не хочу бути верхоглядом. Взявся за тебе – тримайся і люби. Взявся за поліську Україну, людей –люби. Весь час вітер, один день просто мучився.

 

(Горностайпіль – Київ, 19 червня, 1962 р.)

Здрастуй, моє серце! Був у Марії Приймаченко – страшне життя, у мене з тим портретом щось ви ходить не дуже. Задум є, все є, а в житті воно і божественне, і страшне, а у мене виходить тільки божественне (не в розумінні геніально), як посередня ікона. Якось у Марії Оксентівни збагнув. А що, як зробить її виставку. В клубі К.Т.М. (Клуб творчої молоді). Її роботи, вишивки, кераміка, рушники. Не встигнеш Сашу, то попроси Галю, щоб вона мала на увазі і було в плані. Скоріше приїжджай. Головне треба робить.

До побачення, золотко, моя голубонька, моє щастя, радість, мій геній і ластівка.

Щиро цілую, твій Вітько.

P.S. Аллочко, голубонько моя!!! Доброго здоров'я. Я за тебе хвилююсь, приїжджай скоріше.

Фото картини Віктора Зарецького. «А ми тую червону калину та й підіймемо…». Портрет Алли Горської. 1989. Полотно, олія. Джерело: museumlit.org.ua.