1923 - повстання холодноярців

1923, 9 лютого – у Києві відбулося повстання полонених отаманів Холодного Яру та інших борців за незалежність України, яких більшовицька влада засудила до розстрілу. 

Повстанці Холодного Яру. 1922. Фото: www.istpravda.com.ua

І повіє вогонь новий з Холодного Яру…

У міру більшовицької окупації України, в 1920–1921 роках тут розгортається повстанський рух під командуванням місцевих отаманів (переважно колишніх ветеранів Першої світової війни та учасників Української революції). Повстанці проголошували «повстанські республіки» та захищали місцеве населення від більшовицької влади, яка активно запроваджувала політику виїмки продовольства.
Найвідомішою була Холодноярська республіка, яка існувала на теренах сучасних Черкащини та Кіровоградщини. Вона охоплювала близько 30 сіл та хуторів. Повстанці з Холодного Яру змогли навіть на певний час заволодіти містом Чигирин.

Більшовицька влада придушувала повстанський рух, застосовуючи весь можливий злочинний апарат: масові каральні акції, публічні страти родичів повстанців, захоплення в заручники цілих населених пунктів, жителів яких підозрювали у допомозі рухові спротиву більшовицькій окупації. 
Все це, з одного боку, посилювало лють повстанських загонів, а з іншого – в умовах постійної нестачі продовольства та зброї, через терор більшовиків, а також без звʼязку з українським урядом на еміграції – повстанський рух почав занепадати. 

Операція «Заповіт»

Розуміючи, що повстанські загони – це головний ворог більшовицького режиму в Україні, чекісти вирішили провести спецоперацію «Заповіт», метою якої була ліквідація відразу всіх отаманів. 
Навесні 1922 року Черкащиною шириться чутка, що в Україну прибули два петлюрівських емісари зі штабу в екзилі – полковник Гамалія (Петро Трохименко) та сотник Завірюха (Юхим Терещенко) – обоє були завербовані агентами більшовицької спецслужби ВЧК. Повстанські отамани швидко вийшли на контакт із новоприбулими емісарами, які говорили, що приїхали за розпорядженням Симона Петлюри та Юрія Тютюнника, щоб організувати всеукраїнське повстання, яке буде підтримане зовні. 

Ларіон Завгородній (1897 – 1923), отаман Холодного Яру. Фото: uk.wikipedia.org.

Все літо 1922 року Гамалія та Завірюха їздили Наддніпрянщиною та Подніпров’ям, налагоджуючи контакти з місцевими отаманами. Чекістські агенти викликали таку довіру в отаманів, що ті ділилися з ними власними здогадками про можливих чекістських сексотів у власних рядах. 
Звенигородський полон  

У вересні 1922 року Гамалія опублікував відозву, в якій ішлось, що повстання повинно початись 1 жовтня з паралельним наступом Армії УНР із-за кордону. Перед тим, 28 вересня, мав відбутись отаманський з’їзд у Звенигородці. На з’їзд відмовились їхати меншість отаманів, зокрема Іван Черноусов (Чорний Ворон), Іван Лютий-Лютенко (Ґонта), Герасим Нестеренко (Орел), Ялисей Черевик (Лютий). Решта ж отаманів – Денис Гупало, Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський вирушили до Звенигородки, де потрапили в полон ВЧК.

Останній бій холодноярських отаманів. Де саме це відбулося?

Декілька десятиліть панувала версія про те, що холодноярців утримували в Лук’янівській тюрмі (нині СІЗО) в Києві. Їх тримали в камері № 1 тюремного підвідділу – тюрподу, фактично у підвальному приміщенні. Слідство над отаманами тривало до 2 лютого 1923 року, всіх засудили до страти. Розуміючи, що втрачати їм нічого, ув’язнені камери № 1 тюрподу вирішили дати останній бій більшовикам. 

Лук’янівська в’язниця. Фото: ww1.politclub.org.

9 лютого під час ранкової роздачі окропу їм вдалося захопити бак з окропом, вилити на тюремного наглядача та заволодіти його револьвером. Після цього повстанці потрапили в канцелярію тюрми, забрали 14 рушниць та набої. Відчинили інші камери та закликали виходити тих, хто хоче боротися.

Відразу вирватися за межі будівлі повсталим не вдалося, тож вони забарикадувалися та вели прицільний вогонь по вартових. Згодом зробили пожежу, щоб утекти під прикриттям димової завіси. Всі 38 повстанців загинули при спробі втечі. Серед учасників останнього бою були не лише холодноярські отамани, а й старшини армії УНР та галицькі сотники Січових стрільців. 

Історик Ярослав Тинченко, на основі нових архівних джерел стверджує, що отанній бій холодноярські отамани прийняли не в Лук'янівській в'язниці, а в приміщенні Київської губЧК, де був «тюремный подвал», або скорочено – «тюрпод».

З дослідження Тинченка:

" Річ у тім, що з  1921 року Лук’янівська в’язниця мала офіційну назву – ДОПР №1 (російською: «дом общественных принудительных работ»). У Києві також був ДОПР №2 (на теперішньому бульварі Тараса Шевченка) та концтабори у Пущі-Водиці та Лук’янівці. Станом на 1 липня 1921 року у ДОПРі №1 утримувалось 1697 ув’язнених, у ДОПРі №2 – 284 та у концтаборах – 939. У цих закладах утримувались особи, які здійснили кримінальні або побутові правопорушення. Причому, оскільки радянська влада вважала кримінальних злочинців «соціально близькими», до них (за винятком таких, що здійснили особливо тяжкі злочини) було максимально поблажливе ставлення. Щодо побутових правопорушників, то у київських газетах раз-по-разу траплялись повідомлення, що ця категорія взагалі могла почуватися досить вільно і навіть ходити по обіди додому (якщо прихоплювала їх і для своїх охоронців).

Політичні арештанти, особливо такі небезпечні як повстанці та підпільники, у той час з кримінальними та побутовими не змішувались. Саме тому їх утримували у спеціальних в’язницях, які існували безпосередньо на території НК-ДПУ-НКВС – так званих тюрподах (російською: «тюремный подвал»), і після винесення вироку їх або страчували, або висилали на Соловки. У Києві до 1935 року основний тюрпод знаходився на вулиці Рози Люксембург, 16 – там саме, де й НК-ДПУ-НКВС. А з 1935 року, коли керівництво НКВС УСРР перемістилося з Харкова до Києва, основний тюрпод був збудований на його подвір’ї – на вулиці Короленка (нині – Володимирська).

Отже, якби події, пов’язані з отаманами, відбувалися на Лук’янівці, у документах було б зазначено: «ДОПР №1». Але термін «тюрпод» міститься не лише у доповіді Михайла Фріновського, а й у інших документах. Так, в обвинувачувальному висновку по справі холодноярських отаманів, датованому 24 січня 1923 року, наприкінці зазначено: «Обвиняемые содержатся при тюрподе К.О.Г.П.У."

Отже, Я.Тинченко стверджує, що свій останній бій холодноярці прийняли там, де і утримувалися - в Києві у будівлі по вулиці Рози Люксембург 16, нині це вулиця Липська, де розташовується Український інститут національної пам'яті.

 Реабілітація майже через сто років.

Вперше про реабілітацію учасників повстання заговорили після відновлення Україною незалежності в 1991 році. Однак у 1994-му начальник відділу Київської обласної прокуратури Ленчевський та заступник прокурора Київської області Калюжний відмовили в реабілітації повстанців. 

Відновлення у правах та реабілітація холодноярців відбулися після Революції гідності, у 2016 році рішенням Апеляційного суду Київської області.