1924 - народилася Надія Мудра, політв’язень ГУЛАГу
1924, 19 серпня в місті Коломия в родині службовця-економіста Павла Мудрого та Олени Сидорович народилася Надія Мудра, якій судилося стати активною учасницею національно-визвольного руху, пройти сталінські табори і долучитися до розбудови незалежної України.
Надія Мудра. 1958 рік. Фото: localhistory.org.ua
Галичина тоді формально належала до Польщі, але український спротив був дуже потужним. Родина Мудрих, як і більшість української інтелігенції, зберігали свої принципи і світогляд і активно відстоювали їх. Сестра Олени Сидорович, педагогиня, січова і пластова діячка Савина Сидорович була одружена з відомим українським істориком Іваном Крип’якевичем. По батьковій лінії троюрідними братами Надії були знані на Тернопільщині діячі ОУН брати Голояди. Старшого Павла польська влада стратила 1932 року за вбивство таємного агента польської поліції. Молодший Мирон був заступником референта Служби безпеки Проводу ОУН.
У десять років Надія з родиною переїхала до Львова, де долучилася до патріотичного громадського життя. Дівчинка навчалася в гімназії товариства «Рідна школа», потім – у гімназії Сестер-Василіянок та Академічній гімназії. Попри заборону польського уряду, стала пластункою, брала участь у пластових таборах та вишколах.
Ще в школі зіштовхнулася зі зневагою з боку польських однолітків, що лише зміцнило бажання боротися за право бути українцем. Але набагато більший шок викликала перша окупація Галичини радянськими військами та репресії проти українців, які почалися після цього. А особливо – розстріл затриманих у львівських в’язницях у червні 1941го.
На той час Надія вже вступила до Юнацтва ОУН, де навчали основ конспірації, потім – до жіночої сітки ОУН у Львові. 30 червня 1941 року, коли у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави, вона з подругами мала доручення чергувати в одному з комітетів українського уряду, розташованому в будинку товариства «Дністер» на вулиці Руській. Тоді ж її затримали в гестапо, але невдовзі відпустили.
Під час війни за протекцією тітки Савини працювала друкаркою в канцелярії Управи дивізії «Галичина». Після повернення у Львів радянської влади в жовтні 1944 року вступила на хімічний факультет Львівської політехніки. Разом з тим виконувала доручення ОУН, переважно займалась лікуванням та облаштовуванням поранених воїнів УПА, очолювала «трійку» підпільної жіночої мережі. За сприяння дядька Івана Крип’якевича влаштувалася на роботу в канцелярію Львівського університету, де мала можливість передавати бланки для фіктивних студентських посвідчень підпіллю ОУН.
16 травня 1947 року Надію Мудру заарештували та засудили на 10 років таборів. Як вона дізналася пізніше, одній із членкинь ОУН, яку вважали загиблою, енкаведисти влаштували провокацію, і вона несвідомо видала багатьох своїх подруг.
Надія з подругами відбувала покарання на Колимі: спочатку в Магадані, потім – на шахті села Хеніканджа. Влітку 1955 року її перевели на поселення, працювала санітаркою в лікарні селища Усть-Омчуг.
Повернулась до Львова в липні 1956 року. Влаштувалася на працю у Львівський науково-дослідний інститут педіатрії та акушерства, працювала там лаборантом, одночасно навчалася на біологічному факультеті Львівського університету. Закінчивши університет у 1965 році, працювала науковим співробітником у тому ж НДІ. Потім перейшла до лабораторії Медико-генетичного центру, де працювала до виходу на пенсію в 2002 році.
У 1972 році робила доповідь на Всесвітньому конґресі акушер-гінекологів у Москві, мала багато наукових публікацій. Однак через тавро «націоналістки» і «ворога народу» про захист дисертації не могло бути й мови.
З початком українського відродження в 90-х роках минулого століття Надія Мудра поринула в громадську роботу. Була членом Спілки політв’язнів, секретарем Всеукраїнської Ліги Українських Жінок та секретарем її Львівської обласної організації.
Надія Мудра доклала чимало зусиль, щоб розшукати на Янівському цвинтарі Львова могили жертв масових розстрілів радянського тоталітарного режиму. Вона знайшла у львівських архівах цвинтарні книги, де були зафіксовані масштаби страшного комуністичного злочину. Також вона стала одним із ініціаторів видання унікального тритомного енциклопедичного довідника «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.», зібрано інформацію про дві тисячі українських героїнь. У свої майже 80 років пані Надія сама набирала тексти на комп’ютері і редагувала їх.
Померла 3 травня 2013 року. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі поряд з могилами батьків і сестри.